Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 87

«Годі тобі, Убертине, — мовив він. — Невдовзі цю дівчину візьмуть на тортури, а потім спалять. Вона стане саме такою, як ти кажеш, — сам слиз, кров, мокротиння і жовч. Але не хто інший, як наші ближні, виставлять напоказ те, що Господь забажав укрити і прикрасити цією шкірою. А щодо сировини, то ти нічим не кращий од неї. Дай хлопцеві спокій».

Убертин розхвилювався: «Може, я й грішний, — пробурмотів він. — Я напевне грішний. Що ж може вдіяти грішник?»

Усі вже верталися до себе, обговорюючи те, що сталося. Вільям ще перекинувся кількома словами з Михаїлом та іншими міноритами, які питали, що він про це думає.

«Тепер Бернард має в руці аргумент, хоч який він суперечливий. По обителі вештаються чаклуни, які чинять те саме, що замишлялось проти папи в Авіньйоні. Це, звичайно, не доказ, а насамперед це навряд чи розладнає завтрашню зустріч. Нині вночі він спробує вирвати у того бідолахи якийсь інший навід, але я певен, що він не скористається ним одразу. Він притримає його про запас і пізніше використає, щоб порушити хід дискусії, якщо вона піде шляхом, який буде йому не до вподоби».

«Той бідолаха може сказати йому щось, що можна використати проти нас?» — спитав Михаїл Чезенець.

У Вільямових словах пролунав сумнів: «Сподіваймось, що ні». А я зрозумів: якщо Сальватор звірить Бернардові те, що він звірив був нам про своє минуле та минуле келаря, і натякне на їх стосунки з Убертином, хай які скороминущі, мінорити опиняться у вельми прикрому становищі.

«У кожному разі побачимо, як розвиватимуться події, - погідно мовив Вільям. — Зрештою, Михаїле, все уже й так вирішене наперед. Але ти таки хочеш спробувати».

«Хочу, — відповів Михаїл, — і Господь мені поможе. І хай святий Франциск заступиться за нас усіх».

«Амінь», — відповіли присутні.

«Невідомо ще, — геть непоштиво зауважив Вільям. — А може, святий Франциск очікує десь на суд, не споглядаючи Господа лице в лице».

«Хай буде проклятий той єретик Йоан! — бурмотів мессер Єронім, коли вони вже підходили до опочивалень. — Якщо він позбавить нас зараз помочі святих, що з нами, бідолашними грішниками, станеться?»

ДЕНЬ П'ЯТИЙ

П'ятого дня ЧАС ПЕРШИЙ,

де точиться братня дискусія про убогість Ісуса

Уранці п'ятого дня, після нічної сцени, я прокинувся — з серцем, розбурканим тисячами тривог, — коли вже дзвонили на перший час, бо Вільям безцеремонно розштовхав мене, заявивши, що невдовзі посольства зійдуться на зустріч. Я визирнув з вікна келії і не побачив нічого. Туман попереднього дня зробився молочнистою ковдрою, яка неподільно панувала над дворищем.

Ледве я вийшов, обитель постала переді мною такою, якою раніше я її ще не бачив; лиш деякі більші споруди — церква, Вежа, капітулярна зала — видніли здалеку, хоча й невиразно, тіні серед тіней, але решту будівель можна було побачити хіба що на кілька кроків уперед. Здавалось, немов форми, предмети і тварини зненацька виринали з ніщоти; люди, які вигулькували з мряки, спершу здавалися сірими привидами, а потім поступово набирали чіткості, так що їх можна було впізнати.

Мені, уродженцю північних країв, ця стихія не була незнаною, і в кращі хвилини вона б з ніжністю нагадала мені рідну рівнину і замок, де я народився. Але того ранку погодні умови здалися мені до болю схожими на стан моєї душі, і поки я ішов до капітулярної зали, смутний настрій, з яким я пробудився, дедалі зростав.

Неподалік від капітули я побачив Бернарда Ґі, який прощався з кимось, кого я не відразу впізнав. Коли той пройшов повз мене, і я побачив, що то Малахія. Він озирався, немов не хотів, щоб його заскочили за скоєнням якогось злочину: але я вже говорив, що чоловікові цьому від природи був властивий вираз того, хто приховує або намагається приховати невизнану таємницю.

Не розгледівши мене, він пішов геть. Під спонукою цікавості я пішов за Бернардом і побачив, що він пробігає очима якісь папери, які, мабуть, передав йому Малахія. На порозі зали він жестом покликав ватажка лучників, який стовбичив поблизу, і шепнув йому кілька слів. Відтак увійшов до зали.

Я пішов за ним.

Я вперше ступав у це приміщення, яке зовні виглядало скромно і безпретензійно; я помітив, що його недавно відбудували на місці колишньої монастирської церкви, почасти зруйнованої, мабуть, пожежею.

Коли входити ззовні, шлях пролягав під порталом, спорудженим на новий манір — стрілчасте склепіння без оздоблення, увінчане розетою. Але, ввійшовши, я опинився у портику, збудованому на рештках колишньої паперті. Спереду виднів ще один портал, з аркою на давній манір та чудово вирізьбленим тимпаном у вигляді півмісяця. То, мабуть, був портал зруйнованої церкви.

Постаті на тимпані були такі ж захопливі, як і на порталі теперішньої церкви, але не такі бентежні. На цьому тимпані теж панував Христос на престолі; але поряд з Ним, у різних позах і з різними предметами в руках, розташувалися дванадцять апостолів, які одержали від Нього наказ іти у світ і євангелізувати язичників. Над головою Христа дугою, розділеною на дванадцять панно, і під Його ногами тягнулася безперервна процесія постатей, зображаючи народи світу, яким судилося отримати благу вість. З одягу я впізнав гебреїв, кападокійців, арабів, індійців, фригійців, візантійців, вірмен, скіфів і римлян. Але у проміжках між ними, на тридцяти медальйонах, розташованих дугою над дванадцятьма панно, розмістились мешканці незнаних світів, про яких лише натякав Фізіолог та непевні оповіді мандрівників. Про багатьох з них я й не чував, інших же впізнав: приміром, шестипалі створіння, фавни, народжені з хробаків, які утворюються між корою і м'якушем дерев, сирени з лускатим хвостом, які спокушають моряків, чорнотілі ефіопи, які захищаються від палу сонця, копаючи підземні печери, ослокентаври, які до пояса є людьми, а нижче — ослами, циклопи з одним оком завбільшки у щит, Скілла з дівочою головою і грудьми, черевом вовчиці та дельфінячим хвостом, волохаті люди з Індії, які живуть у болотах та на річці Епігмаріді, песиголовці, які й слова не можуть сказати, не загавкавши, одноноги, які вельми прудко бігають на своїй єдиній нозі, а коли хочуть заслонитися від сонця, простягаються і піднімають над собою свою велетенську ногу, наче парасольку, безусті астомати з Греції, які дихають лише через ніздрі і годуються самим повітрям, бородаті жінки з Вірменії, пігмеї, епістиги, яких дехто зве також блеміями — вони народжуються без голови, уста мають на череві, а очі — на плечах, потворні жінки з Червоного моря, зростом у шість аршинів, з волоссям до п'ят, коров'ячим хвостом посеред спини і верблюжими копитами, покручі зі стопами, поверненими назад, так що їх вистежувач, ідучи їх слідами, завжди приходить туди, звідки вони вирушили, а не куди дісталися, і ще триголові люди, очі яких світяться, немов каганці, потвори з острова Цирцеї з людськими тілами і головами найрозмаїтіших тварин…

Ці та інші дивовижі вирізьблені були на цьому порталі. Але жодна з них не непокоїла, бо вони не означали лих світу сього або мук аду, а свідчили про те, що блага вість сягла усіх відомих земель і ширилася на землі невідомі, тому портал сей був радісною обітницею злагоди та єдності, неперевершеної ойкумени у Христовому слові.

Добра призвістка, сказав я собі, для зустрічі, яка проходитиме за цим порогом, і можливо, що люди, які ворогують одне з одним через протилежне тлумачення Євангелія, нині зійдуться тут, щоб помиритись. І я став картати себе, недолугого грішника, який бідкається своїми особистими справами, коли тут ось-ось стануться події, які матимуть велику вагу для історії християнського світу. Я зіставив мізерність своїх страждань з грандіозною обітницею миру і спокою, засвідченою, мов печаттю, кам'яними постатями з цього тимпану. Я попросив прощення у Бога за свою слабкість і, вже спокійніший, переступив поріг.

Тільки-но увійшовши, я побачив членів обох леґацій у повному складі. Вони вмостилися на розміщених півколом сідалищах з високою спинкою, їх розділяв стіл, при якому сиділи настоятель і кардинал Бертранд.