Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Ночівля Франсуа Війона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 6


6
Изменить размер шрифта:

— Я вам скажу, хто ви такий, — ознайомив він. — Ви розбійник, чоловіче, нахабний і зухвалий розбишака й волоцюга. Я провів з вами тільки годину. Але, повірте, я відчуваю, як мене це зганьбило! А ви сиділи за моїм столом, їли й пили. А тепер мене вже нудить від вас. Уже світає, і пора нічній пташці на своє сідало. Ви підете попереду, чи за мною?

— Як ваша ласка, — відказав поет, підводячись. — Щодо вашої порядності я не маю сумніву. — Він у задумі допив з келиха. — Але я хотів би сказати те саме й про ваш розум, — додав він, постукавши себе пальцями по лобі. — Хоча вік своє робить. Мозок твердий стає і негнучкий.

Старий з почуття самоповаги рушив перший; Війон ступав ззаду, застромивши пальці за пояс і насвистуючи.

— Хай Бог має вас у своїй ласці, — сказав на порозі власник Бризету.

— Прощавайте, татусю, — відказав Війон, позіхнувши. — Щиро дякую за холодну баранину.

Двері зачинилися за ним. Над білими дахами сходив світанок. За студеним і незатишним ранком мав настати такий самий день. Війон зупинився серед вулиці й задоволено потягнувся всім тілом.

«Ну й тупий же стариган, — подумалось йому. — Але цікаво, скільки можуть коштувати оті його келихи?»

РОБЕРТ-ЛУЇС СТІВЕНСОН [6]

І

Ім'я Стівенсонове в малій у нас пошані. Українською мовою Стівенсона майже не видавали, а в російській перекладній літературі, що донедавна була нам, мабуть, чи не єдиним вікном у чужий світ, автор «Острова Скарбів», «Рятівника занапащених суден» [7] і «Листів з Вайліми» за останні десятиліття втратив багато променів своєї колишньої слави. У вісімдесятих і дев'ятдесятих роках минулого віку його романів не цуралися такі російські журнали, як «Вестник Европы», Русский вестник», «Вестник иностранной литературы». Але незабаром Стівенсонова літературна спадщина перейшла в Росії незаперечною власністю до видавництв для юнацтва. Скорочена, спрощена або покалічена в потворних перекладах, заяложена хваткою цікавістю, вона домоглася тепер притулку на полицях дитячих бібліотек, упокоїлася серед вікового родинного мотлоху в закамарках горищ, якщо не чекає — котрий уже раз? — побіч не менш безталанних творів Майн-Ріда і подібних до нього письменників того присуду долі, що врятує її від пороху, від дощів, морозу та спеки тротуарних книгарень. Ні, не погані ці сусіди для «Мастера Баллантре» [8] і «Чорної стріли» — «Стрільці в Мехіко» чи то «Кенілворс», усі однаково побиті, пошарпані, всі в незліченних плямах, зазначках і підписах, слідах нестриманого захоплення кількох поколінь. Тільки ж Стівенсонова творчість і в нас заслуговує на добрий переклад, на гарне видання, а найголовніше — на увагу та повагу новітнього читача — юнака, дорослого чи старого.

На батьківщині письменниковій їй судилася незмірно краща доля. Успіх випав Стівенсонові на перших же його кроках по літературній ниві, і двадцять вісім томів його оповідань, романів, нарисів, листів і віршів давно обросли, як безсмертними квітами, живими донині легендами. Майже ніхто з англійських дослідників Стівенсонового спадку і досі не забуває одної з них — легенди про «Острів Скарбів» та Ґладстона. Обтяжений літами й турботами, прем'єр-міністр вікторіанської Британії, вернувшись якось уночі з парламенту після запаморочливого засідання, побачив на столі в кімнаті своїх унуків розгорнуту книжку. То був свіжий нумер дитячого часопису, де вперше з'явився на люди такий прославлений потім Стівенсонів роман. Машинальний перегляд, початкові рядки: «Сквайр Трелоней, доктор Лайвсей та інші джентльмени просили мене розповісти докладно, з початку до кінця, усе про «Острів Скарбів…» [9] і — і спритний хлопчина-оповідач Джім Токінс переміг і відгомін парламентських баталій, і опівнічні позіхи. Уже розвиднілось, коли «ясновельможний» читальник згорнув книжку, не відірвавшись від неї, доки не дочитав останнього розділу «Острова Скарбів». Не менш коштовному свідченню знайшлося почесне місце у «Spicilege» Марселя Швоба. Так само була ніч, але бриніли вікна вагона, грюкало залізо, вибухала пара. «Treasure Island» правив Швобові за дорожню розвагу. Читання почалося при світлі вагонної лампи, і тільки на світанку підвів подорожник очі від захватної вигадки. Йому ввижався Джон Сілвер, з широким, як шинка, обличчям, він бачив синє у передсмертній задусі лице п'яного капітана Флінта, бачив вирізане з Біблії зачорнене сажею папіряне кружальце — в долоні Довгого Джона і розмаяне вітром волосся — на мертвому черепі Аллардайса. Він чув передзвін ланцюгів на шибеницях у Карному Докові, чув шалений вереск Сілверового папуги: «Червінці! Червінці! Червінці!» І тоді, за його словом, зрозумів він, що піддався сугестії неабиякого таланту, що відтепер не даватимуть йому спокою «образи ще не знаного кольору», «ще ніколи не чуті звуки». За «чарівного майстра ніжної і мрійної прози» визнав Стівенсона, під час найбільшої своєї пишноти, сам вибагливий Оскар Вайлд, щоб згодом, відбуваючи кару у в'язниці, поставити його понад усіх тодішніх англійських письменників. У листі з Редінґської в'язниці до незрадного друга позбавлений громадських прав Вайлд жахався думки, що вийде на волю, не маючи права назвати своєю власною ні одної книжки. Йому ж хотілося б назвати своїми «Флобера, Стівенсона, Бодлера, Метерлінка, Дюма-батька, Кітса, Марло, Чаттертона, Колріджа, Анатоля Франса, Ґотье, Данте, Ґете». Нікого з недавнього свого пантеону — ні Рескіна, ні Патера, ні Морріса. Жодного з обох великих своїх сучасників — ні Мередіта, ні Гарді. З англійців своєї доби — тільки Стівенсона, на другому місці, поміж Флобером і Бодлером!

Звичайно, ті тридцять з чимсь років, що стоять між нами і датою смерті Стівенсона, запровадили не одну увагу до цієї високої оцінки. Життя створило собі вищі високості, старими шляхами мистецтва пройшли нові герої. Важка хода тубільних і позабританських наслідувачів пограсувала манівці Стівенсонових географічно-історичних ілюзій, позбавила їх первісної несподіваності, незайманої свіжості. Але той же час зрівноважив свою провину, проголосивши Стівенсона проводирем нового літературного прямування і класиком англійського письменства, приділивши його творчості цікавий розділ історії світового роману і давши казковий тираж його книжкам. Числа промовляють найвиразніше: за якісь чотири десятиліття «Острів Скарбів» витримав у самій Англії понад сто видань, «Украдений» [10] — мало не стільки ж, а романи «Мастер Баллантре», «Чорна стріла» і «Катріона» — більше як по п'ятдесят кожний.

II

Роберт-Луїс Стівенсон (Robert Louis Stevenson) [11] народився 13 листопада 1850 року в Единбурзі. Рід, до якого він належав через батька, нараховував серед своїх покійників і живих членів кількох інженерів, і декотрі з них уславились як будівники маяків. Від діда і двох Стівенсонових стриїв лишилося на прибережних скелях та рифах Шотландії чимало цих струнких споруджень, обполісканих бурунами Північного моря й Атлантики. Томас Стівенсон, письменників батько — інженер-теоретик і практик — допомагав у будівельних роботах своїм братам, освітлював шотландські береги, ставив поплавища на рейдах, рив канали й фарватери, удосконалював верткі маякові ліхтарні, досліджував силу хвиль, спостерігав провісні прим іти штормів. Низка спеціальних розвідок зробила його ім'я всесвітньо відомим у відповідних колах.

Подорожуючи в службових справах, Томас Стівенсон, любив брати з собою свого єдинака. Ще хлопчиком об'їздив Роберт-Луїс удвох із батьком, на той час інспектором маяків, узбережжя північно-східного графства Файф. Хоч їхали вони сухопуттям, але вздовж дороги гуркотіло море і кожне місто, кожне стрічне село навертало на пам'ять казки та бувальщини стародавнього мореплавства. Трохи пізніше, за таких же обставин, відвідав майбутній письменник похмурий прибережний архіпелаг західної Шотландії. Його батько керував тоді підготовчими роботами коло збудування маяка на одному підступному рифі, що стримить в океані миль за п'ятнадцять від острівця Іррайду, недалеко Фінгалового острова Стаффа. Іррайд був за операційну базу. Молодий Стівенсон прожив кілька тижнів у цій відлюдній місцині, де так несподівано, розчиняючись у пташиному клекоті, гублячись у гримотінні завжди сердитої хвилі, залунали голоси метушні і праці. Кожного ранку, вдосвіта, маленький пароплав трудівників моря вибирався з непривітної бухти на ще непривітніший шир океану, тягнучи на причалі дві здорові шаланди. Навіть за доброї години нема коло цих берегів спокою. Берегова вода без угаву бурує над клипнями, клекотить у вузьких протоках, обступає, шукаючи виходу, найтонші щілини в скелях, віддаляється, набігає знову, вщухне і знов скаженіє, тимчасом як рівномірна зміна припливів і відпливів щодня приносить сюди з безодні і несе назад у морську далечінь гучні перекоти тривоги. Буксир незабаром зникав на обрії. Та й на острівці, скоро щезли з очей за ближчою скелею бараки його тимчасових мешканців, не видно було ні сліду людського. І тоді покинутий на острівці юнак зоставався віч-на-віч з усім морем ( І. Douady. La Mer et les Poиtes Anglais. Paris, 1912, crop. 338–9).

вернуться

6

Есей написано 1928 року.

вернуться

7

В українському перекладі виданий під назвою «Корабельна катастрофа»(К., Веселка, 1984).

вернуться

8

Назва в нашому виданні — «Володар Баллантре».

вернуться

9

Тут і далі переклад автора есею.

вернуться

10

«Викрадений».

вернуться

11

Повне хрещене ім'я письменника — Robert Lewis Stevenso Balfour. Дівоче прізвище матері, Марґарети-Ізабелли Балфур, він відкинув ще замолоду, залишивши тільки батькове — Stevenson, звав себе Robert'ом Louis'ом (а не Lewis' ом). Для родичів та близьких він був просто Луїсом. (Прим. М.Калиновича).