Ночівля Франсуа Війона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 5

— Даймо, що я й справді злодій, — сказав Війон. — Але чи ж не ризикую я так само своїм життям, та ще й за куди важчих обставин?

— Заради здобичі, не заради честі.

— Здобичі? — повторив Війон, стенувши плечима. — Здобичі! Бідолаха потребує їсти, тож він і дістає собі ту їжу. Так само й вояк чинить у поході. Бо що ж таке ці всі реквізиції, про які стільки говорено? Якщо це й не здобич для тих, хто бере їх, то для тих, на кого реквізиції накладено, це однаково збиток. Вояки пиячать біля доброго багаття, а городянин стягується з останнього, аби стачило їм на вино та дрова. А скільки-бо я надивився на орачів, повішених на деревах по всій країні, та що там, раз я бачив з тридцятеро їх висіло на одному в'язі! — видовище, сказати правду, трохи моторошне, а коли я спитав когось, за віщо їх так багато повісили, мені й кажуть: вони не спромоглися на достатні гроші, щоб удовольнити вояків.

— Ці речі становлять прикру неминучість на війні, і простолюдини мають смиренно її терпіти. Хоча й справді, декотрі військові зверхники перебирають міру, і в кожному ранзі знаходяться люди, нечулі на жалість. Як і те правда, що до війська чимало вступає таких, що не кращі за розбійників з великої дороги.

— Отож бачите, ви й самі не можете розрізнити, де вояк, а де розбійник, — сказав Війон. — А що таке злодій, як не той же розбійник-одинак, тільки обачливіший? Я вкраду пару баранячих котлет, навіть не перебивши комусь сон; селянин побурчить трохи, але все-таки спокійнісінько повечеряє тим, що лишилося. А ви насунете, сурмлячи в усі сурми про свою славу, заберете цілу вівцю та ще й з великої ласки всиплете бобу тому селянинові. У мене ніяких сурем нема, я такий, як і всі прості люди, я й волоцюга, і псяюра, і повісити мене мало. Нехай і так. Та спитайте-но у селянина, кого з нас він воліє, поцікавтеся, кого він кляне холодної зимової ночі!

— А от подивіться на нас двох, — зауважив сеньйор. — Я в літах, але ще при силі, й від усіх шанований. Якби мене завтра викинули з мого дому, сотні людей були б горді, даючи мені притулок. Бідні люди залюбки пішли б з дітьми ночувати просто неба, якби я тільки натякнув, що хочу побути сам. А ось ви блукаєте бездомним і забираєте останній гріш у мертвої жінки край дороги! Я нікого й нічого не боюся, а ви, я ж бачив, від одного слова тремтите й полотнієте. Я спокійно чекаю у власному домі, коли Господь забере мене, або коли воля буде короля покликати мене знов на поле бою. А ви дожидаєте, що вас повісять на шибениці, і смерть ця буде брутальна й швидка, без надії і без честі. Тож хіба нема відмінності між нами двома?

— Відмінність така велика, як звідси до Місяця, — погодився Війон. — Але якби я народився власником Бризету, а ви — вбогим спудеєм Франсуа, хіба різниця була б менша? Хіба я не грів би ноги біля цієї жарівні, а ви не нишпорили б у снігу за мідяком? Хіба я не був би вояком, а ви — злодієм?

— Злодієм! — аж скрикнув старий. — Я — злодій! Якби ви розуміли, що кажете, то гірко пошкодували б за свої слова.

Війон украй зухвало розвів руками.

— Якби ваша милість зробила мені честь простежити за ходом моїх міркувань! — мовив він.

— Я вже й тим роблю вам завелику честь, що терплю вашу присутність, — зазначив господар. — Навчіться стримувати свій язик, коли розмовляєте з людьми старшого віку й шляхетного роду, бо хтось запальніший, ніж я, крутіше осадить вас.

Він підвівся і пройшов покоєм, насилу стримуючи в собі гнів і нехіть до зухвальця. Війон тим часом хутенько наповнив ще раз келиха й зручніше всівся, закинувши ногу на ногу, сперши голову на одну руку, а лікоть другої поклавши на спинку крісла. Він підживився й обігрівся і тепер не відчував анінайменшого страху перед старим, встигнувши зрозуміти характер його, наскільки це можливо було за таких відмінних натур. Та й ніч уже майже минула, зрештою, проведена якнайкраще, і не було ніякого сумніву в тому, що над ранок він спокійно собі вибереться з цього дому.

— Скажіть мені одну річ, — мовив старий, пристаючи на місці. — Ви й справді злодій?

— Я покладаюся на священні приписи гостинності, — відповів поет. — Так, сеньйоре, це правда.

— Ви дуже молодий, — мовив далі господар.

— Я й до цього віку не дожив би, — відказав Війон, показуючи на власні пальці, — якби не мав до своїх послуг оцих десятьох талантів. Вони мене доглянули й виховали, як рідні батько й мати.

— Ви ще маєте час покаятись і змінити своє життя.

— Я каюся день у день, — сказав поет. — Мало хто так віддається каяттю, як бідний Франсуа. А щоб змінити життя, то нехай хтось перше змінить обставини, в яких я живу. Людині треба їсти кожен день, хоча б для того, щоб мати змогу каятись.

— Зміна повинна починатись у серці, — врочистим тоном прорік старий.

— Любий сеньйоре, — відповів Війон, — невже ви гадаєте, що я краду задля втіхи? Я ненавиджу злодійство, як і всяку іншу роботу, як і всяку іншу небезпеку. Коли я бачу шибеницю, у мене зуби цокотять зі страху. Але мені треба їсти, треба жити, треба спілкуватися з якимись людьми. Хай йому чорт! Але ж людина не самітницьке створіння — Cui Deus feminam tradit [5]. Зробіть мене чашником на королівських учтах, зробіть абатом Сен-Дені або баї в Пататраку — тоді й справді я зміню своє життя. Але допоки ви залишите мене бідним спудеєм Франсуа Війоном без шеляга за душею — що ж, моє життя яким було, таким і зостанеться.

— Ласка Господня незмірна.

— Тільки єретик може поставити її під сумнів, — погодився Франсуа. — Вона зробила вас власником Бризету й баї у Пататраку, вона ж не вділила мені нічого, крім клепки під ось цією шапкою та десятьох пальців на руках. Ви дозволите ще винця? Уклінно дякую. З ласки Господньої у вас пречудове вино.

Власник Бризету походжав узад-вперед покоєм, заклавши руки за спину. Може, він усе ніяк не міг змиритися з порівнянням злодіїв і вояків, може, Війон мимохіть збудив у нього якусь прихильність, може, просто думки його були збиті з плигу такими незвичними розмірковуваннями — та хоч би там як, а йому чомусь хотілося навернути цього молодика на стезю істини і він не зважувався вигнати його назад на вулицю.

— Щось я таки не все розумію, — озвався він нарешті. — Язик у вас жвавий на всякі хитросплетіння, і диявол далеко завів вас на манівці, але диявол слабкий духом перед істиною Господа, й усі його хитрощі никнуть від одного слова істинної честі, як темрява никне перед світанком. Послухайте-но ще трохи мене. Я давно вже спізнав те, що шляхетний муж повинен жити у згоді з засадами лицарської честі і в любові до Бога, і короля, і дами серця, і хоч я бачив у житті й чимало неправедності, я все-таки намагався дотримуватись цих засад. їх не тільки записано в усіх достойних книжках, але й у серці кожної людини, варто лишень їх прочитати. Ви мовите про їжу й вино, і я теж знаю, що голод — це тяжке випробування, та ви не мовите про інші потреби людські, не згадуєте зовсім про честь, про віру в Бога й ближнього, про доброзвичайність, про любов без докору. Можливо, я не маю підстав похвалитись великою мудрістю — хоч мені здається, що таки маю, — але ви, як на мене, схожі на людину, яка заблукала в житті й тим самим зробила величезну помилку. Ви налягаєте увагою на дрібні потреби й цілковито нехтуєте потреби великі, єдино істинні, — ви чините, як той, хто збирається лікувати зуби в судний день. Тоді як честь, любов і віра не тільки щось вище від їжі й питва, але, як мені здається, і жадаємо їх ми більшою мірою, і страждаємо дошкульніше, коли їх не маємо. Я звертаюся до вас, бо гадаю, що ви легко можете мене зрозуміти. Чи ж прагнучи наповнити власне черево, не приглушуєте ви у серці своєму іншого голоду, і чи не саме тому ви не дізнаєте втіхи від життя, а всякчас відчуваєте себе нещасливцем?

Війона вельми зачепили ці повчання.

— Так ви вважаєте, що я не маю почуття честі? — скрикнув він. — Я таки злидень, Бог свідок! І мені важко дивитись, як багачі ходять у рукавичках, а я свої руки мушу хуканням гріти. Так само, як порожній шлунок — це прикра штука, дарма що ви легковажно так його збуваєте. Якби вам судилося зазнати, скільки я зазнав, можливо, ви заспівали б іншої. Так, я злодій, і потерплю за це, — але я не з пекельного поріддя, хай Бог мене милує! І щоб ви знали, я маю свою честь, так само, як і ви маєте, хоч я й не хизуюся нею з рання до вечора, наче це бозна-яке чудо Господнє. Для мене вона цілком природна, і я тримаю її при собі, наколи вона мені знадобиться. Та ось хоча б це: скільки часу я сиджу в цім покої з вами? Хіба ви не сказали мені, що самі в домі? Гляньте на цей ваш золотий посуд! Ви при силі, я згоден, але ви літнього віку й без зброї, а у мене ніж за поясом. Що, хіба мені важко було б розігнути руку в лікті й холодним лезом вивернути вам кишки, а тоді чкурнути на вулицю з оберемком ваших золотих чар під пахвою? Гадаєте, у мене кебети не стало б це зробити? Але все-таки я не пішов на такий вчинок. Ось і стоять ці ваші келихи, цілісінькі, як у церковній ризниці, і ви сидите собі, і серце у вас калатає, як новеньке, і я сиджу, готовий вийти надвір таким самим жебраком, яким сюди з'явився, маючи одного біляка у кишені, що ним ви мені дорікнули. І ви вважаєте, що я не маю честі! Та хай Бог мене милує! Старий підніс правицю.