Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 3

Ч ј старшина ж ?з гетьманом на що?

Ч —таршини там багато, да н?кого слухати.

Ч як н?кого? ј —омко?

Ч ј що ж —омко? ’оть в?н ? розумом, ? славою уз€в над ус?ма, да й йому не дають гетьмановати.

Ч як же се так?

Ч ј так, що ди€вол замутив голову ¬асют? Ќ?женському. ”же й чуприна б?ла, €к у мене, ? зовс?м уже д?д; доживав би в?ку на полковництв?: так от же захот?лось на стар?сть гетьмановати. Ѕагато козак?в ? його слухаЇ. ј €к в?н соб? маЇтьс€ добре, то й бо€ре, що на ћоскв? коло цар€, що хот€ робл€ть, ? т?њ за нього т€гнуть руку. ј —омко, бачте, навпростець ?де, не хоче н?кому прид?те поклон?мос€. ќтаке €к завелось м?ждо старшими головами, то й козаки п?йшли один против одного. ?е зустр?нутьс€, чи в шинку, чи на дороз?, то й з?тнутьс€. Ђ„и€ сторона?ї Ч Ђј ти чи€?ї Ч Ђ¬асютинаї. Ч Ђvеть же к нечистому, бо€рський п?дн?жку!ї Ч Ђ“и геть к нечистому, пере€славський крамарю!ї Ч —ебто, бач, що —омко маЇ в ѕере€слав? своњ крамн? комори в ринку, так ¬асютинц€м ? звадливо. ќтак з?тнутьс€, да й до шабель.

—лухаючи таку невеселу пов?сть, полковник Ўрам ? голову понурив.

Ч ?а потривай же, Ч каже, Ч адже ж —омка вибрали одностайне гетьманом у озельц??

Ч ќдностайне, Ч каже, Ч ? сам преосв€щенний ћетод?й був там ? до прис€ги козак?в приводив; да €к —омко соб? чолов?к пр€мота, то й не в догад йому, що св€тий отець думав, мабуть, заробити соб? €ку сотн€гу чи дв? червоних на р€су. ј ¬асюта Ќ?женський водивсь у старовину з л€хами, так проноза вже добрий: бр€знув капшуком перед владикою Ч той ? вимудрував щось на —омка, да й послали в ћоскву лист. ќт ? п?шла така вже поголоска, що рада озелецька не слушна; треба, кажуть, ?зозвати зуповную раду, щоб ? в?йсько з «апорожж€ було на рад?, щоб одностайне соб? гетьмана обрали ? одного вже слухали; бо ¬асюта хоче соб? гетьманства ? не слухаЇ —омка-гетьмана, а запорожц? соб? гетьманом Ѕрюховецького зовуть.

Ч якого се Ѕрюховецького? Ч аж скрикнув Ўрам. Ч ўо се ще за про€ва?

Ч ѕро€ва, Ч каже, Ч така, що слухаЇш, да й в?ри н€ти не хочетьс€. ¬и знаЇте ?ванц€?

Ч ќтак! Ч кажуть, Ч ?ще б не знати чури ’мельницького!

Ч Ќу, а чули, €ку наругу прийн€в в?н од —омка?

Ч „ули, Ч каже Ўрам. Ч ўо ж по тому?

ј „еревань:

Ч «даЇтьс€, —омко нала€в ?ванц€ свинею, чи що?

Ч Ќе свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самот?, чи там нап?дпитку, а перед отаманн€м, перед генеральною старшиною, на домов?й рад? в гетьмана.

Ч vа-га-га! Ч засм?€всь „еревань. Ч ќдважив сол? добре! Ч ќдважив сол? добре, Ч каже божий чолов?к, Ч да зробив негаразд. ?ванець був соб? не значний товариш, да за свою щиру службу старому ’мельницькому мав велику в його повагу ? шанобу. Ѕувало, проживаЇш у гетьманському двор?, то й чуЇш: Ђ оханий ?ванець! ?ванець, друже м?й Їдиний!ї Ч озветьс€ до його п?д веселий час, за чаркою. Ђ?ержись, ёру, Ч каже, бувало, синов?, Ч держись ?ванцевоњ ради, €к не буде мене на св?т?: в?н тебе не ошукаЇї. ќт ёрусь ? державсь його ради, ? вже, було, що скаже ?ванець, те й св€то. ј —омко, знаЇте сам?, доводитьс€ ёрусев? д€дько, бо старий ’м?ль держав уперве його сестру vанну; так в?н ? незлюбив, що чура орудуЇ небожем. ?а ото раз, €к з’њхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про в?йськов? реч?, от ?ванець ? соб? до гурту Ч немовби гетьманський чура Ч да щось ? бл€вкнув з простоти. ј —омко знаЇте €кий? «араз загоритьс€, €к порох. Ђѕане гетьмане, Ч до ёрус€, Ч старого пса не пристойно м?шати в нашу компан?ю…ї ќт €к воно було, панове, коли хочете знати. я сам там лучивсь, то й чув своњми ушима. ?а при мен? ж зчинивс€ й івалт уноч?, €к —омко п?ймав ?ванц€ з ножем коло свого л?жка. ?а ото й судили його в?йськовою радою ? присудили ус?кнути голову. ¬оно б же й сталось так, панове, да —омко видумав ?ванцев? г?ршу кару: звел?в посадити верхи на свиню да й провезти по всьому vад€чу: Ч vа-га-га! Ч зареготав ?знов „еревань. Ч отуз? по заслуз?.

ј Ўрам усе слухав мовчки да й каже понуро:

Ч —е все ми знаЇмо.

Ч «наЇте, Ч каже кобзар, Ч а чи чували, що п?сл€ того вкоњв ?ванець?

Ч ј що ж в?н, бгате, вкоњв? Ч питаЇ „еревань. Ч якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити п?сл€ такого сорому! як тоб? здаЇтьс€, бгате ¬асилю?

“ой т?лько мовчки похитав головою.

Ч ќт що зробив ?ванець, Ч прийн€в ?знов слово божий чолов?к. Ч ћабуть, нечистий напутив його. ѕочав грош? збирати, почав ус€кому годити, почав прохати ур€ду в гетьмана. “ой ? настановив його хорунжим. як же ото ёрусь не зм?г держатись на гетьманств? да п?шов у ченц?, так ?ванець, маючи в себе од ус?х льох?в гетьманських ключ?, п?дчистив щире ср?бло, ск?лько його там осталось, да й махнув на «апорожжЇ. ј там €к сипнув гр?шми, так запорожц? за ним роЇм: Ђ?ван ћартинович! ?ван ћартинович!ї ј в?н, ледачий, з ус?ма обн?маЇтьс€, да братаЇтьс€, да гор?лкою поњть…

Ч Ќу, що ж ?з сього? Ч ?знов-таки спитав понуро Ўрам.

Ч ј от що з сього. «апорожц? так соб? його вподобали, що зозвали раду, да й бух ?ванц€ кошовим.

Ч ?ванц€! Ч аж скрикнули вс? у одно слово.

Ч Ќ?, вже його тепер н?хто не зове ?ванцем, Ч додав божий чолов?к, Ч тепер уже в?н ?ван ћартинович Ѕрюховецький.

Ч —ила небесна€! Ч закричав, ухопившись за голову, Ўрам. Ч “ак се його зовуть запорожц? гетьманом?

Ч …ого, панотче, його самого!

Ч Ѕоже правий, боже правий! Ч сказав ¬асиль Ќевольник, Ч переведетьс€ ж, видно, н? на що славне «апорожжЇ, коли так? гетьмани настали!

ј „еревань т?лько см?€вс€:

Ч vа-га-га! ќце так, бгатц?, що штука! ? во сн? такого дива не снилось н?кому!

Ч Ѕратт€ моЇ миле! Ч рече тод? полковник Ўрам. Ч “€жко моЇму серцю! Ќе здолаю б?льш од вас тањтись! ѓду € не в ињв, а в ѕере€слав, до —омка-гетьмана; а њду от чого. ”крањну роз?драли надвоЇ: одну часть, через недол€шка “етерю, незабаром в?зьмуть у своњ лапи л€хи, а друга сама по соб? перевернетьс€ кат знаЇ на що. я думав, що —омко вже твердо с?в на гетьманств?, Ч а в його душа щира, козацька, Ч так м?ркував €, що €краз п?д?йму його з ус?ма полками на “етерю, да й привернем усю ”крањну до одноњ булави. v?ркоњ п?дн?с ти моЇму серцю, божий чолов?че, да ще, може, €к-небудь д?ло на лад повернетьс€, њдьмо зо мною на той б?к: тебе козаки поважають, твоЇњ ради послухають…

Ч Ќ?, панотче, Ч перебив його кобзар, Ч не сл?д мен? встр€вати до т?њ «аверюхи.

Ќе нам теЇ знати,

Ќе нам про те, за те раховати:

Ќаше д?ло богов? молитись,

—пасителю хреститись…

ј б?льш, Ч каже, Ч мен? не по нутру ота м?зерна€ пиха, що розвелась усюди по vетьманщин?. ѕочали значн? козаки жити на л€дський кшталт ?з великоњ розкош?. ? вже байдуже њм тепер старосв?тськ?њ сп?ви, що й люд€м у подобу, ? богу не противн?: держать коло себе хлопц?в ?з бандурками, що т?лько й знають р?зати до танц?в. ?ух м?й не терпить сього!.. ? наша темна старчота, ради т?Їњ ледащиц?-гор?лки, бринчить њм на кобзах ус€чину. «абули й страх божий. ”же ж ти не бачиш н?чого, уже тебе наче вз€то ?з сього св?ту: так чого ж тоб? вертатись до гр?х?в людських? ”мудрив господь твою сл?поту, то сп?вай же добрим люд€м, не прогн?вл€ючи господа; так сп?вай, щоб чолов?к на добре, а не на зле почувс€!

Ч Ѕгатц?! Ч сказав „еревань. Ч ќт € почувсь на добре. ’од?мо лиш до хати. “ам нам дадуть таких вареник?в, що вс€ке горе на душ? одлигне. vод? вже вам гуторити про своњ смутки. я радуюсь, що господь послав мен? таких гостей, а ви т?лько охаЇте та стогнете. Ќе засмучайте моЇњ гостини, забудьте своњ г?рк?њ думи хоч на сьогодн?шн?й веч?р.

“ак говор€чи, устав да й пов?в своњх гостей до хати. Ўрам ?шов за ним, хитаючи понуро головою. ¬асиль Ќевольник голосно журивс€, на його гледючи. Ѕожий чолов?к €сен був на виду, мов душа його жила не на земл?, а на неб?.

?I?

«агл€нув „еревань у пекарню:

Ч ?, Ч каже, Ч да се ж ти мен? й жениха прив?з, пане бгате! (ј в пекарн? давно вже сид?в ѕетро Ўраменко, розмовл€ючи з „ереванихою ? з њњ дочкою Ћесею). Ѕач, €к у њх весело, не так, €к у нас! ўебечуть, наче горобц?. ўо то за милий в?к молодецький! ¬еди ж, ¬асилю, гостей у св?тлицю, а € поздоровкаюсь ?з молодим Ўрамен€м.