Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 2

?е ж пробував, де тин€всь попович паволоцький, Ўрам, дес€ть р?к од ќстр€ниц? до ’мельницького? ѕро те багато треба було б писати. —ид?в в?н зимовником серед дикого степу на Ќизу, вз€вши соб? за ж?нку бранку туркеню; пропов?дував в?н слово правди божоњ рибалкам ? чабанам запорозьким; побував в?н на пол? й на мор? з низовц€ми; видав не раз ? не два смерть перед очима да й загартовавс€ у воЇнному д?л? так, що €к п?дн€всь на л€х?в ’мельницький, то мав з його велику користь ? п?дмогу. Ќ?хто краще його не ставав до бою; н?хто не крутив л€хам такого верем?€…[3. рутить верем?€ Ч чинити бистр? атаки Ч прим.авт.]

” тих-то случа€х пошрамовано його вздовж ? впоперек, що козаки, €к прозвали його Ўрамом, то й забули реЇстрове його пр?звище. ? в реЇстрах-то, коли хочете знати, не „епурним його записано.

Ѕило козацтво в ту в?йну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писавс€ власним пр?звищем.

ќтже минули, мов коротк? св€та, дес€ть р?к ’мельнищини. ¬же й сини Ўрамов? п?дросли ? допомагали батьков? у походах. ?воЇ пол€гло п?д —моленським; оставсь т?лько ѕетро. ?ще таки й п?сл€ ’мельницького не раз дзвонив старий Ўрам шаблею; дал?, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богов?. —ина посилав до в?йськового обозу, а сам знав одну церкву. Ђ¬же, Ч думав, Ч ”крањна л€хам за себе одд€чила, недол€шк?в вигнала, ун?ю стерла, жидову передушила. “епер нехай, Ч каже, Ч живе громадським розумомї.

оли ж дивитьс€, аж ?знов негаразд починаЇтьс€ на ¬крањн?. —вари да чвари, ? вже гетьманською булавою почали гратись, мов ц?пком. ѕовернулось у старого серце, €к почув, що козацька кров ?ллЇтьс€ понад ?н?пром через ¬иговського ? через нав?женого ёрус€ ’мельниченка, що одержав п?сл€ його гетьманованнЇ; а €к досталась од ёрус€ булава “етер?, то в?н аж за голову вхопивс€. „и молитьс€, чи божу службу служить, Ч одно в його на думц?: що ось погибне ”крањна од сього недруга отчизного ? похл?бц? л€дського. Ѕуло, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мир€нам править: ЂЅлюд?тес€, да не порабощенн? будете; стереж?тес€, щоб не дано вас ?знов л€хам на поталу!ї

як же вмер паволоцький полковник, що п?сл€ Ўрама ур€д держав, да з?йшлась рада, щоб нового полковника вибрати, в?н вийшов серед ради у поп?вськ?й р€с? да й каже:

Ч ??ти моњ! ЌаступаЇ страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь ?знов огнем да мечем. “реба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиц€. ѕослужив € православному христи€нству з батьком ’мельницьким, послужу вам, д?тки, ще й тепер, коли буде на те ваша вол€.

як почула ж се рада, то так ? загула од радост?. «араз окрили Ўрама шапками, в?йськовими корогвами, дали йому до рук полковницьк? клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Ўрам полковником.

“етер€ аж адригнувс€, €к почув про таке диво. ўо б то робити? ?а н?чого не зм?г, бо так велось у ту старосв?тщину, що рада була старша од гетьмана. ћус?в “етер€ прислати Ўрамов? ун?версал на полковництво. ќбидва ж вони пол?тикуютьс€, подарунками обсилаютьс€, а нишком один на одного чигають.

ќт же думав Ўрам, думав, €к би ¬крањну на добру дорогу вивести; дал?, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужаЇ, нездужаЇ полковник; передав осаулов? vулаку св?й рейментарський п?рнач, а сам вињхав н?би кудись далеко на хут?р дл€ спокою, да ото й махнув ?з сином з ѕаволоч?. уди ж в?н махнув ? що в його було на думц?, незабаром того дов?даЇмось.

??

—коро вв?йшов ото Ўрам у пас?ку, ?ще не помоливсь ? св€тому «осимов?, що стоњть по пас?ках, €к слухаЇ Ч у „ереван€ щось ?граЇ.

Ч ?, да се в вас ? бандура!

Ч ? бандура, Ч каже ¬асиль Ќевольник, Ч та ще чи€ бандура!

Ч “ак се в вас божий чолов?к? Ч спитав тод? Ўрам.

Ч ј то хто ж би так заграв у бандуру? “акого кобзар€ не було, та, може, вже й не буде м?ж козацтвом.

?дуть вони, аж бандура заговорила голосн?ше. ќддалеки Ч так наче сама з собою розмовл€ла, а тут ? голос почав п?дт€гувати до нењ.

vл€не Ўрам, аж сид€ть на трав? п?д липою ? божий чолов?к, ? „еревань, а перед ними стоњть полудень. «вавс€ божим чолов?ком сл?пий старець-кобзар. “емний в?н був на оч?, а ходив без проводир€; у латан?й свитин? ? без чоб?т, а грошей носив повн? кишен?. ўо ж в?н робив ?з тими гр?шми? ¬икупл€в невольник?в ?з невол?. ?ще ж до того знав в?н л?чити ус€к? бол?ст? ? замовл€ти ус€к? рани. ћоже, в?н помагав своњми молитвами над недужим, а може, ? своњми п?сн€ми; бо в його п?сн€ лилась, €к чари, що слухаЇ чолов?к ? не наслухаЇтьс€. «а теЇ-то за все поважали його козаки, €к батька; ? хоть би, здаЇтьс€, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав ус€кий.

“епер в?н розпочав смутную думу про ’мельницького, €к умирав козацький батько:

ќй настала жаль-туга да по вс?й ”крањн?…

Ќе один козак г?рко плакав од с?њ думи, а „еревань т?лько похитувавсь, гладючи черево; а щоки Ч €к кавуни: см?€всь од щирого серц€. “ака була в його вдача.

ѕолковник Ўрам, стоючи за деревом, дививсь на њх обох. ?авно вже в?н не бачив свого см?шливого при€тел€, ? хоть би кришечку перем?нивс€ „еревань; т?лько лисина почала наче б?льш вилискуватись. ј в божого чолов?ка довга, до самого по€са, борода ?ще краще процв?ла с?динами; а на виду д?дусь прос?€в €кимсь св?том. —п?ваючи п?сню, од серц€ голосить ? до плачу доводить, а сам п?дведе вгору оч?, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.

—лухав його Ўрам довго, а дал? вийшов ?з-за дерева да й став навпроти „ереван€. як схопитьс€ ж м?й „еревань:

Ч Ѕгатику, Ч каже (бо трохи картавив), Ч чи се ти сам, чи се тво€ душа прилет?ла послухати божого чолов?ка?

?а й обн€всь ? поц?лувавсь ?з Ўрамом, €к ?з р?дним братом.

Ѕожий чолов?к ? соб? прост€г руки, €к зачув Ўрам?в голос. «рад?в д?дусь, що аж усм?хавсь.

Ч Ѕувай же, Ч каже, Ч здоров, панотче ? пане полковнику! „ули й ми, €к господь наустив тебе вз€тись ?знов за козакованн€.

ј ¬асиль Ќевольник, стоючи коло них, соб? радуЇтьс€, похитуючи головою.

Ч Ѕоже, Ч каже, Ч правий, боже правий, Їсть на св?т? так? люде!

Ч яким же, бгате, оце случаЇм? Ч питав зараз „еревань.

Ўрам одв?товав, що на прощу до иЇва, да й спитав сам у божого чолов?ка:

Ч ј тебе ж, д?ду, зв?дки ? куди господь несе?

¬ мене, Ч каже, Ч одна дорога по всьому св?ту.

Ѕлаженн? милостив?њ, €ко т?њ помилован? будуть…

Ч “ак, батьку м?й! “ак, м?й доброд?ю! Ч перебив йому ¬асиль Ќевольник. Ч Ќехай на тебе так господь огл€нетьс€, €к ти на мене огл€нувс€! “ри годи, €к три дн?, промучивсь € в прокл€т?й невол?, на турецьк?й каторз?, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати св€торуського берега. ј ти висп?вав за мене сто золотих червоних; от € ?знов м?ж хрещеним миром, ?знов почув козацькую мову!

Ч Ќе мен? д€куй за се, ¬асилю, Ч каже божий чолов?к, Ч д€куй богов? да ще тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукат?в.

Ч ’?ба ж € йому не д€кую? Ч каже ¬асиль Ќевольник. Ч „енц? звали мене у монастир, бо € таки й письменний соб? трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо € вс? гирла, €к своњ п’€ть пучок, знаю; зазивав мене ? кошовий, ? отаманн€, €к проходив €, повертаючи з невол?, через «апорожжЇ, а € кажу: н?, братчики, п?ду € тому служити, хто визволив мене ?з бесурменськоњ земл?; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби €к-небудь йому под€кувати.

“ак говорив ¬асиль Ќевольник. ј „еревань, слухаючи, т?лько см?€вс€.

Ч азнаЇ-що ти, Ч каже, Ч городиш, бгате! Ѕуц?м уже сто червоних таке диво, що зроду н?хто й не бачив. ѕ?сл€ ѕил€вц?в та «баража носили козаки черв?нц? приполами. Ќу, с€дьмо лиш, моњ дорог?њ гост?, та вип’Їм за здоров’€ пана Ўрама.

¬ипили по кубку. “од? Ўрам ? питаЇ:

Ч —кажи ж мен?, божий чолов?че, ти всюди вештаЇшс€ ? вс€чину чуЇш: чи не чував ти, що в нас д?Їтьс€ за ?н?пром?

Ч ??Їтьс€ таке, Ч одв?туЇ божий чолов?к, важко здихнувши, Ч що бодай ? не казати! Ќе добре, кажуть, починаЇ на с?й ”крањн? “етер€, а за ?н?пром чинитьс€ щось ?ще г?рше. ?одного ладу м?ж козаками.