Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 23

Ч “ут ?з нами у vвинтовки, Ч каже ѕетро.

Ч ?ак ми з тобою сус?де, Ч сказав запорожець. Ч Ќу, братику, будемо ж тепер жити мирно, коли т?лько проживе тепер мирно хоч одна душа на ¬крањн?? ј поки що ход?мо лиш у хату та посн?даймо.

ѕетро на те ?зозволивсь. ј в хат? вже поралась коло печ? стара мати: пекла млинц? на сн?даннЇ.

Ч ќт ? мо€ ненька старенька, Ч сказав ирило “ур, да й каже матер?: Ч оли хоч, нене, знати, що се за козак, так се той самий, що разом нас ?з ним нашпиговано п?д иЇвом.

ј ѕетров? шепче на ухо:

Ч я не скажу њм, що не €кий враг ? нашпиговав мене, €к не ти; а то дивитимутьс€ на тебе б?сом. —? баби н?€к не збагнуть, що сьогодн? можна з чолов?ком рубатись на вс? заставки, а завтра гул€ти вкуп? по-братерськи. Ќе знать €к дивл€тьс€ на божий св?т. —казано Ч баби.

—тара нен€ була радесенька, що в сина трапивсь знакомий г?сть, ? зараз почала його трактовати. ћиттю подала на ст?л гар€чих млинчик?в, сала кусок положила на кружечку ? мисочку сметани; ще й пл€шку перчак?вки достала з полиц?.

Ч ќт €к мене вт?шив на стар?сть господь милосердний! Ч каже до гост€. Ч Ќе думала € вже бачити дов?ку свого синка, свого €сного сокола!

? обн€ла “урову голову, ? поц?ловала його в чуприну.

Ч vод?, год?, мамо! Ч каже запорожець. Ч “и б, здаЇтьс€, т?лько й робила, що н€ньчилась ?зо мною. я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. —кажуть: Ђ?ди соб? геть: нам таких мам?њв не треба!ї

Ч ј ти ще таки не перестав думати про ту прокл€ту —?ч? Ч сказала мати.

Ч ѕан?матко! Ч крикне запорожець. Ч Ќе давай вол? €зику, коли хоч, щоб € прожив у тебе в хат? ще хоч п?вдн€! як можна узивати прокл€тим славне «апорожжЇ!

Ч ўоб воно тоб? запалось! Ч каже кр?зь сльози мати. Ч ”з€ло воно в мене, наче сира земл€, чолов?ка Ч не знала € щаст€ замолоду; а тепер в?зьме ще й сина Ч не дознаю € щаст€ й при старост? л?т!

Ч Ќу, що ти вд?Їш ?з сими бабами! Ч каже, засм?€вшись, ирило “ур. Ч ” њх щастЇм зоветьс€ чортзна-що! Ќу, давай лиш нам, нене, по чарц?, то, може, повесел?шаЇмо. “епер —?ч буде недалечко: у –омановського ут?. ѕравда, й туди вашому брату все одно Ч дзусь! “ак € сам ?нод? до вас нав?даюсь, та часом ще й гостинц€ привезу.

Ч Ќе треба мен? кращого гостинц€, €к ти сам, сину м?й коханий! Ч каже мати.

Ч „ому не ћарус€! Ч одв?туЇ ирило “ур. Ч “ак не дл€ баб же создав господь козака. в його що-небудь краще робити, н?ж сид?ти отут та втирати млинчики. ј млинц? важн?! Ќ?чого сказати, важн? млинц?!

“?лько що се сказав, €к ось п?д в?кном затупот€ть кон?, а хтось у в?кно по-запорозьки:

Ч ѕугу! ѕугу!

??нки обидв? так ? затремт?ли. ”же њм не впервинку було се низове пуганн€, т?лько ж н?коли не було њм так страшно.

Ч ќх, мо€ матюнко! Ч крикне ирилова сестра. Ч „ого ж се мене такий страх ошиб? ’то се такий, м?й братику?

ј запорожець њй понуро:

Ч —е вже, сестро, прињхали по мою душу.

Ч ќх, лишечко! Ч заквилила мати. Ч ўо ж оце ти сказав, м?й синочку?

Ч ј ось, Ч каже, Ч добр? молодц? сам? тоб? розкажуть, коли ще не догадалась.

як ось двер? одчинились, ? л?зе в хату, т€жко переступаючи через пор?г, батько ѕугач, а за ним його чура.

Ч ј здоров, вражий сину! Ч так прив?тав кошовий д?д ирила “ура. Ч як с€ соб? маЇш? ?обрих послав тоб? господь гостей, та чим-то њх уконтентуЇш!.. ѕрощайсь лишень, ди€вол?в сину, з мат?р’ю та сестрою, бо вже недовго р€ст топтатимеш!

Ч Ѕатечки моњ, голубчики! Ч крикне, зл€кавшись, ирилова мати. Ч ўо ж оце ви з ним хочете робити? Ќе зоставл€йте мене сиротою на старост?, не одн?майте в мене мого св?ту, мого сонц€!

ј батько ѕугач на нењ й не дивитьс€ да знов до ирила “ура:

Ч ј що, вражий сину! «оп’€всь уже на ноги? ќдпас уже товсту мармизу? ѕоњдьмо лиш до коша на розправу. “и думаЇш, ми дурно насипали божому чолов?ков? шапку тал€р?в? ѕакосник ти паскудний! ѕлюгавець! «агладиш ти в нас сьогодн? увесь сором, що наробив товариству! ”бирайсь лиш, гаспедський сину! —?длай кон€! “ебе б треба, вз€вши за шию, вести до обозу на в?рьовц?, €к собаку, та вже € честь на соб? кладу: пограй уже, так тому й бути, в остатн?й раз на кон?!

Ќ? жив? н? мертв? слухали так? реч? мати й сестра ирилова; дал?, наче њм хто н?ж устромив у серце, повалились на землю да й припали до н?г батьков? ѕугачев?, да плачуть же то г?рко, да мол€ть, щоб не одн?мав у њх остатньоњ радост?.

Ч vетьте к нечист?й матер?њ Ч крикне жорстокий запорожець. Ч якого б?са лазите передо мною? Ќе € над ним судд€: все товариство з њм правуватиметьс€!

“од? ирило “ур п?дн€всь ?з-за столу да й каже веселим голосом:

Ч азнаЇ-що робиш ти, батьку! ’то ж таки л€кав так ж?нок? јле ж ? в тебе, тривай, була мати: не вовчиц€ тебе на св?т породила! —?дайте лиш та п?дкр?пл€йтесь, чим бог послав, а € ось ос?длаю кон€, од€гнусь, та й поњдемо. ћамо, сестро! vод? вам не знать чого убиватись! ’?ба ви не знаЇте жарт?в запорозьких? Ќаш брат ? жартуЇ так по-ведмежи, що ?ншого й до сл?з доведе.

Ќе знали сердешн?, чи йн€ти, чи не йн€ти в?ри ирилу “уров?, однак стали трошки спок?йн?ш?. ?ивл€тьс€ мовчки на гр?зного свого гост€, на батька ѕугача, чи не скаже в?н хоть словечка м’€кшого, чи не всм?хнетьс€ до них. Ќ?, б?л? його брови страшно насупились. ѕопустивши вниз сивий довгий ус, погл€довав в?н на ирила “ура, €к хижий орел на €гницю.

ј ирило “ур буц?м на те й не вважаЇ.

Ч „ого ж, Ч каже, Ч ви потороп?ли? Ѕатько пошутковав, а в њх уже й душ? не стало. ?авайте лиш млинц?в гар€чих, а € ось пошаную гостей перчак?вкою. я вам казав, що пограю сьогодн? конем по полю. Ќу, прињхали за мною козаки, та й год?. ј вони вже й розпустили губи. ?х, бабська натура! ј ще прос€ть Ч зостаньс€ з ними жити. ўо за житт€ козаков? з такими плаксами!

Ѕатько ѕугач с?в за ст?л, поблагословивсь да й почав упл?тати млинц?. ивнув на чуру, ? чура с?в коло його да й прийн€всь за сн?даннЇ.

ј ирило “ур вийшов ?з хати ? почав звати свистом свого кон€ з гаю. ?нь пасс€ на вол? округ хати. –озумна була животина: зараз приб?гла, зачувши хаз€йський посвист.

ѕочав ирило “ур збирати зброю да, щоб заспокоњти пан?матку, що мовбито в його на думц? нема н?чого смутного, ?дучи мимо в?кон, зав?в козацьку п?сню повним да розлогим голосом:

ќй, коню м?й, коню!

«аграй п?до мною

“а розбий тугу мою;

–озбий, розбий тугу по темному лугу

озаков? та молодому…

“?льки не втрапив неборак вибрати добре п?сню: вона ще б?льш завдала туги стар?й козацьк?й неньц?. ѕокинувши дочц? своЇ пораннЇ коло печ?, с?ла сердешна мати к?нець стола да так же то г?рко почала плакати, що й старе запорозьке серце трохи пом’€кшало.

Ч Ќе плач, нене: дурно сльози тратиш, Ч сказав батько ѕугач.

ј ирило, ?дучи знов мимо в?кна, сп?ваЇ свою п?сню, да й таким же то смутним оддавсь на сей час у хат? його голос!

ќй, згадай мене, мо€ стара нене,

як с€деш увечер? њсти:

?есь мо€ дитина на чуж?й сторон?,

“а нема од нењ в?ст?!

—коворода перевернулась ? покотилась на дол?вку в ириловоњ сестри. инулась б?дна голубонька до матер?, обн€ла да й заголосила:

Ч ћатусю, моЇ серденько! ј що ж ми тод? в св?т? робитимем, €к не буде в нас ирила?

ј та, безталанна, за сл?зьми й св?ту божого йе бачить ? слова не промовить.

јж ось ?де в хату ирило “ур, удаючи з себе такого веселого молодц€, що ти б казав Ч в?н на вес?лл€ прибравсь. vл€нувши на сей плач да обн?маннЇ, став серед хати, здвигнув плечима, руки розставив да й каже:

Ч Ќу що ти з сими бабами чинитимеш? ? пораннЇ покинули! ”же правда, що т?льки нагадай коз? смерть! ўо ж! ’?ба мен? самому пекти млинц? дл€ пана отамана! vод?, кажу, вам рюмати; не де в б?са д?нусь, вернусь ?ще сто раз до вас, н?кчемне ви бабство!

Ч Ќу лиш, п?дпер?зуйсь, Ч каже батько ѕугач, Ч € довго ждати не буду. ј ти що за чолов?к? Ч обернувсь до ѕетра.

“ой мовчки дививсь на все, що перед ним д?€лось. —казав йому своЇ ?м’€ й пр?звище.

Ч ј! Ч каже. Ч —ин того нав?сноголового попа, що м?шаЇтьс€ не в своЇ д?ло. ќсь ми вам хутко втремо носа: ?ван ћартинович уже п?д Ќ?женем; навчить в?й вас пановати та гетьмановати!