Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 14

Ч ?, батьку! Ч каже запорожець. Ч “о ж ?ще дурниц€, да так мене голубиш; що ж ти скажеш тод?, €к украду з-п?д поли гетьмана молоду?

„еревань б?льш од ус?х уподобав ирила “ура; усе реготав ?з його вигадок.

Ч ¬раг мене в?зьми, Ч каже, Ч бгатц?, коли € бачив такого жвавого молодц€! ?уша, а не запорожець! ?ди, бгатику, й до мене, ? € тебе поц?лую!

Ч ќт добр? люде! Ч каже ирило “ур. Ч ” њх крадеш, а вони тебе ц?лують! ѓй-богу, добр? люде! Ўкода, що вже б?льш не побачимось! ” „орну vору ворон ? к?сток ваших не занесе. Ќу, прощайте ж тепер, панове громадо! ?€куЇмо за хл?б та за с?ль! ѕрощайте! „ас лагодитись у дорогу.

?, виходючи з дверей, розпростер руки да й каже:

Ч ?вер? одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! ?вер? одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!

Ч ўо за неподобна голова в сього ирила “ура, Ч см?ючись, каже —омко. Ч —ебто вже ворожить, характерствуЇ.

VIII

Ќе довго в нiч гул€ли нашi козаки: поблизу св€того мiста гул€ти довго не годилось. Iще не дiйшло й до пiвночi, а вже всi давно спали. ’ропли козаки на весь двiр, од самоњ свiтлицi, де спочивав гетьман ?з Ўрамом, да аж до стайн?; там спав ¬асиль Ќевольник при „ереваневих кон€х. ?нш? л€гли п?д чистим небом, ? хоть уноч? надвор? було не душно, да тому черствому, гар€чому людов? байдуже було про холод. «дорово було гул€кам надвор?, €к трав?, що прив’€ла вдень на сонц?. ругом по гаю щебечуть солов’њ, аж луна розл€гаЇтьс€; деколи й пугач скаже своЇ смутне Ђпугу!ї. озацьке сонце високо п?дбилось угору; зор? вкрили все небо, €к ризу.

Ќе н?ме було козаков? те небо, ? м?с€ць, ? зор?: чи погл€не на м?с€ць, на його пл€ми, чи погл€не на зор?, то й серце, ? думка його розжевр?Ї, €к од божого слова. „ого на м?с€ц? т?њ пл€ми? ¬?н знав, чого. “о ще €к ањн убив јвел€, то бог назнаменав на м?с€ц? той гр?х своЇю рукою: Ђ?ив?тес€, Ч каже, Ч люде: так €к сей ањн дов?ку-в?чного нестиме на плечах мертве братнЇ т?ло, так ус€кий душогубець носитиме дов?ку до суду т€жкий гр?х св?йї. ј зор?? “о людськ? душ?. як засне гр?шне т?ло, добр? душ?, покинувши землю, знос€тьс€ до господа бога, купаютьс€, обливаютьс€ у небесному св?т?, п?дслухають, що говор€ть на неб? ангели.

як же часом покотитьс€ по небу ? погасне €сна зор€, козак перехреститьс€ ? помолитьс€ за усопшую душу. ?нш? зор? щаст€ть у його на врожай, ?нш? на скот, а ¬?з Ч чумацька щаслива зор€.

ясна, пишна була н?ч над ѕечерським, да один т?лько чолов?к дививсь на њњ дива; не спав, дививсь ? н?чого не бачив. ¬же ж не хто сей один, €к той сердега ѕетро Ўраменко. ому сон, а йому туга, да жаль, да досада. ?овго в?н ворочавсь на своњй бурц?; дал? встав, нат€г жупан да й вийшов у гай хв?рточкою.

Ѕ?дний козак тањвсь од ус?х ?з своњм коханн€м, бо вс€к т?лько б ?з його насм?€вс€. озаки не дуже вдавались у любощ?; знали сю нем?ч найб?льш д?вчата да молодиц?; вони-то поскладали й от? п?сн?, от? н?жн?њ розмови козака з д?вчиною або милого з милою, що слухаЇш ? не наслухаЇшс€.

оли б у ѕетра була ненька р?дненька або сестра жал?бниц€, може б, њм розказав в?н про своЇ лихо. Ѕо хоть €к не гордуЇ було козак любощами перед товариством, а €к вернетьс€ до господи, €к зачне коло його упадати ласт?вкою мати, €к стане голубити сестра, розч?суючи йому кучер?, розпитуючи про далек? сторони, про козацьк? пригоди, то й тверде, €к зал?зо, серце пом’€кшаЇ, ? що т?лько важке Їсть на душ?, усе козак своњм щирим жал?бниц€м розкаже. Ќа б?ду, в ѕетра не було н? сестри, н? матер?; мав в?н за порадник?в т?лько старого, гр?зного панотц€ да жарт?вливе товариство.

’одить в?н, сновидаЇ по гаю ? сам не знаЇ чого. ћ?с€ць став уже на неб? нижче; св?тить навскось по трав?, по кущах, по березах. Ќ?ч уже на ?сход?. як ось чуЇ ѕетро Ч тупот€ть кон?… ”се ближче, ближче. –озп?знаЇ нешвидку ристь двох ступак?в. «вернув з дор?жки за кущ, щоб н? з ким не зустр?тись. як ось чуЇ й людську мову. ѕо зор? ус€ке слово доходить до його чисто. «араз п?знав ирила “ура голос, а по чорногорському бре да море п?знав його побратима.

ирило “ур говорить:

Ч ўо то, брате, скажуть ваш? отмичаре про запорозьку хисть, €к ми п?дхопим оцю д?войку. ј „орногор йому:

Ч Ѕре, побро! ћен? усе здаЇтьс€, що ти т?лько морочиш мене. Ќе впевнюсь, поки не побачу дива на своњ оч?!

Ч ћ?с€ць не скоро зайде, Ч каже запорожець, Ч побачиш, не повилаз€ть.

Ч як же ти отмеш д?войку, не наробивши івалту?

Ч ?ге-ге, пане брате! „и так? ж дива чинили на свойому в?ку запорожц?! ’?ба ж € дармо заворожив ус? двер??

Ч ћоре! Ч каже „орногор. Ч “и б уже хоч мене своњм характерством не морочив!

Ч ўо за дурна в тебе голова, брате, Ч каже ирило “ур. Ч ј за що б же мене обрали отаманом? ’?ба за те, що добре гор?лку лигаю? в нас на се д?ло ?ще лучч? мистец?, а характерник?в не багато знайдеш.

“им часом од’њхали вони далеко, ? не стало чути њх розмови.

“епер “уров? реч? за вечерею не здавались уже ѕетру жартами: мабуть, справд? скрутивсь од жиру запорожець! —першу був кинувсь ѕетро до гостиниц? будити козак?в, дал? зупинивсь.

Ч „ого €, Ч каже, Ч б?жу? „и видане д?ло, щоб украсти д?вчину з-посеред миру? «апорожець сказивсь, а € й соб? б?жу, €к божев?льний.

?а й п?шов тихою ступою.

Ђ“реба ж отак ?з юродства да зайти в голову! Ч думаЇ йдучи ѕетро. Ч ќтсе не удавай ?з себе химородника, не бурли, €к кабан у корит?!.. –ад би € був, коли б —омко за сей жарт звел?в, жартуючи, погр?ти йому ки€ми плеч?!ї

ѕройшовши з гони, став так ?ще думати:

Ђј що, €к справд? в?н характерник? „ував € не раз од старих козак?в, що с? бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуютьс€ з нечистим. ¬икрадали вони з невол? невольник?в, да й самих туркень, ?нод? так мудро, що справд? мов не своЇю силою. Ќе дурно, мабуть, ?де м?ж людьми поголоска про њх характерство… ”т?каЇ од татар, розстеле на вод? бурку да й попливе, сид€, на другий берег… Ќу, то вже дурниц€, що л€хи з переполоху провад€ть, буц?м запорожц? ростуть у ¬еликому Ћуз? з земл?, €к гриби, або що в запорожц€ не одна, а дев’€ть душ у т?л?, що поки його вб’Їш, то вбив би дев’€теро простих козак?в. ћоже, не зовс?м правда й про бурку. ј що запорожцев? вкрасти, що задумаЇ, то мов ?з гамана тютюну д?стати. ¬они напускають ману на чолов?ка…ї

?а й згадав, €к у старого ’мельницького сид?в у глибц? такий, що ману напускав. Ђўо ви, Ч каже, Ч що мене стережете? як схочу, то лиха встережете мене! ќсь зав’€ж?ть мене в м?шокї. «ав’€зали його да й прит€гли за тр€мки, аж в?н ? йде з-за дверей: Ђј що, враж? д?ти! ¬стерегли?ї

Ђўо ж, Ч думаЇ, Ч €к ? се такий химородник? ѕ?ду скор?ш, щоб справд? не вкоњв в?н €кого лихаї.

?а ступивши швидкою ходою ступн?в з дес€ток, зупинивсь ?знов, наче об ст?ну вдаривсь.

Ђўо, Ч каже, Ч € за кур€ча голова! ого € йду р€товати? ’?ба в нењ нема жениха боронити? ўо € за вартовий такий? « €коњ ласки не спати мен? по ночах, щоб €кий опи€ка, п?дкравшись, не зл€кав гетьманськоњ молодоњ? оли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тоб? на вс?х двер€х ? ворот€х варту; а мен? €ке д?ло? ’оть нехай ус?х вас перехапають с? розбишаки!.. Ѕачу € тебе заздалег?дь, €сновельможний пане, €к ти дов?даЇшс€, що вкрадено в тебе з-п?д поли молоду! Ѕачу й тебе, горда пан?матко: чи так погл€датимеш звисока ? тод? на нашого брата, €к тв?й гетьман ?з сонцем на лобу проспить молоду, не зг?рш од ?ншого гульта€! Ѕачу й тебе, €сна€ крале, €к замчить тебе отсей шибайголова м?ж чорногорц?. “ам ж?нкам не дуже догоджають. —какатимеш ти через шаблю в сього дикого “ура; не раз згадаЇш п?сню:

Ћюбив мене, мати, запорожець,

¬одив мене босу на морозець…ї

ћiзкуЇ так собi ѕетро, аж ось iзнов закопотiли конi. —лухаЇ, i сам собi вiри не йме.

ЂЌевже таки справдi сей запорожець знаетьс€ з нечистою силою? Ч думаЇ в?н. Ч ?а пост?й, чи сам? вони вертаютьс€?.. Ќ?, справд? везуть!.. ѕрокл€тий! ћчить, €к вовк овечку!ї

он? над’њхали ближче. ?ивитьс€ ѕетро Ч ирило “ур держить перед собою Ћесю на с?дл?, €к дитину. јж сумно йому стало. Ћес€ була зовс?м €к очарована. —идить, голубонька, схиливши голову, а рукою держитьс€ за плече запорожцю. ј той одною рукою п?ддержуЇ бранку, а другою править кон€. —ердешна т?лько стогне, мов ув? сн? щось страшне бачить. ўось неначе й говорить, да за солов’€ми не можна роз?брати: солов’њ перед св?том саме розщебетались.