Перламутрове порно - Карпа Ирена - Страница 26

Серйозно?!

Руслана: Угу. Спокойняк повний. А ми коли вийшли, то Віталій (Клічко), що страшенно переживав за нас, побачивши реакцію, вибіг на сцену ще до того, як його оголосили. Він мав мені вручати нагороду. А він же в цьому залі знімався в «12 Друзів Оушена» — коротше, каже: все так символічно, все в житті переплітається і все таке. І що сталося — коли ми тільки почали співати, півпартера зразу встало. Стоячи нас зустрічали. Спасіба, Амєріканци. Дуже потішили. Так що текст себе виправдав. А критики на нього було купа — і до Євробачення, і після. Казали, що Шекспір у гробу перевертається…

А що з Шевченком робиться!…

Руслана: Точно. Тільки критика — це завжди добре. Знаєш, найбільш саркастичними є німецькі журналісти: хоч-не-хоч, а десь та й підколупнуть. І навіть німці при всьому своєму форматі журналістики сказали: «Так що ми, типу, тут пишемо про Руслану? — була така хвиля, коли мені аналізували всьо, аж до ДНК, — Якою ми хочемо бачити Європу — інтелігентною й імпотентною чи дикою і сексуальною?»

По— моєму, геніально і просто. Риторичне питання, хоча й альтернативне:.

Руслана: Ми внесли щось природне і справжнє.

На цьому ставлю жирну крапку. АМІНЬ.РУСЛАНА РУЛИТЬ. Вона реальна Супер-Пупер-Зірка. Сумнівів немає жодних.

Капці Руслани:

Помаранчеві черевики Stееl, середньої висоти.

Читка Руслани:

спеціалізована етнографічна література.

Музика Руслани:

етніка, класика, інколи старий-добрий рок штибу LЕD ZЕРРЕLIN

Хатка Руслами:

на Хрещатику з панорамою бульвару Хм ницького. Зйомна хатка. Є своя на Подолі, ремонту не доходять руки.

Спортзал Руслами:

ех, вам би такі концертні танці!

Політична позиція Руслани:

до останнього лишалася аполітичною, та врешті її глибинно дістало знущання з народу.

Предметна краса Руслани:

прапор Євроспільноти. Яко предмет. Прапор Туреччини та ін. країн яко краса.

Мій подарунок Руслані:

2 Жовті Книжки.

Подарунок Руслани мені:

1 диск із синглом і вовчиком на малюночку, 1 красива відкритка з красивою Русланою і красивим автографом.

Краса і сила, одним словом. Но пасаран».

Ґм, перечитавши це інтерв'ю, розумію, що такої кон'юнктурщини ще мій лептоп не бачив. Дуже-дуже смішно, After all [63].

Однак, як я вже сказала, чаю мені дали. А ще дали в кінці дисків-відкриток-автографів-повітряних поцілунків і обіцянок почитати «Та, що біжить із вовками» Естес. А що може тішити більше, ніж даний тобою лінк на справжню книжку, що, диви-диви, та й прислужиться для розвитку чиєїсь жєнскої душі? Мені то Боженька врахує. Вона ж-бо теж жіночої в нас статі.

Новий рік, незбагненну для мене причину радості мільярдів hоmо sapiens, ми цинічно святкуємо в «общєм вагоне забацаного поєзда» «КИЇВ-БЕРЛІН». Ми з Майнесом. Зрештою, чого там цинічно. Просто інших квитків не було. Я завжди занадто пізно роздупляюся. Із літаком також не склалося — якісь такі дорогезні квитки, що навіть я для них не достатньо охаміла.

Куплені на потяг квитки Майнес успішно губить в Одесі. Відтак ми безуспішно намагаємося відновити їх по базі даних йобнутої укр-залізниці. Нам дико хамить адміністраторка, навіть не дає книги скарг, менти вокзальні кажуть: «а ви куда сматрєлі, кагда білети укралі? Ща, падайдітє, будете ви у нас пісать заявлєніе…», ми чекаємо ще там, поки смердючий жирний мент поколупається в зубах і таки закриє перед нами віконце, бігаємо, як в гарячці, по всіх касах — ВСЕ ДО СРАКИ. В базу даних прізвища пасажирів не заносяться. Це тобі не літак. Навіть якщо твій квиток коштував 140 баксів — це нікогісінько не гребе. Твої проблеми. А кожен другий працівник Укрзалізниці відверто й неприховано потішиться з того, ЯК ТИ ПОПАВ. Траплялися, однак, і чуйні касирки, що по своєму комп'ютеру навіть визначили наші місця (!!!) і вагон (!!!) — на новий рік же в поїзді охота їхати хіба що трьом-п'ятьом невдахам, але то нічим не помогло. Не поновлюється ніц — ну хоч ти трісни.

Стрес. Грьобаний стрес. Боже мій, як я ненавиджу цих тлустих клеркинь за віконцями, цих гівняних адміністраторок, охоронців, консьєржок, вахтерок, продавщиць у бутіках, ментів, касирок у банках, приймачів документів у посольствах, секретарок, ДАЇшників та інших нещасних, яким, за перепрошенням, так сильно ні-па-вєз-лооооо, що вони хочуть запхати якомога більше цього невезіння в дупу САМЕ ВАМ, якщо вам пощастить трапитися на їхньому «важливому» шляху. Ба! Та вони ж просто мають владу над вашою долею!!! Ааааа!!! Цікаво, чи кінчають вони щоразу в туалеті від відчуття власної гіперважливості для долі Всесвіту?…

Одним словом, ми купили квитки. Ще раз купили. Майнес відразу це пропонував. Це І настояла на тих кровопсувальних демаршах, Почувалася порожнє, їхати нікуди не хотілося. Та все ж поїхали.

Десь години за 4 до настання всезагального свята нам із Майнесом приходить повідомлення від Антті з Гельсінкі:

як ви!!! [64]

А ще Майнес розповідав свої страшні трансрас(іональні) історії.

— Знаєш, коли китаянки приїздять на навчання у Штати, десь так на другий день вони розсилають і-мейл всім, хто з ними на потоці. «Добрий день, мене звати, там, Сунь Хунь Чай. Але я розумію, що вам не дуже зручно називати мене Сунь Хунь Чай. Тому ви можете називати мене Вlossom». Або Flower. Або Неаvеn. Чи Аррlе [65].

— Ги-ги.

— Так от. Одна моя знайома з Бейджіну [66], приїхавши в якесь там Огайо, так взлостилася від всіх цих Квіточок, Красунь, Родзинок і Яблучок, що сказала: «Добрий день. Мене звати Лі Чжоу. Але кому з вас це цікаво. Називайте мене Саbbage [67].

— Бу-га-га! — регочу я з повним писком консервованої кукурудзи. — Яка ж, одначе, просунута дєвучка. Просто ляля.

Якраз у цей час у Польщі, яку ми саме проїжджаємо, настає Новий Рік. Тепер ми повипихали носи у вікна і дивимося на феєрверки, що їх запускають польські сільські жителі. Дуже смішно отак-во їхати й обганяти петарди і салюти. Я не хочу більше жерти, а хочу позіхати і спати. Спати — це моє покликання. Я безперечний віртуоз цієї справи, що б там не казали. Хрррро-П'шшшшь.