Перламутрове порно - Карпа Ирена - Страница 15

— В тебе є чоловік, котрий тебе обожнює…

— Припини!

— І ви щасливі разом…

— Припини! — все, ці реверсивні соплі-сльози-саможаління починають вже смішити.

— А я не знаю, що робитиму далі зі своїм життям.

— Заткнись! — я зі сміхом валю його ліжко і починаю кублати йому волоса обличчю розчепіреними долонями. — Який ти патетичний ідіот, любий Майнесе!

Він обережно забирає мої долоні і х знову сісти. Я не пускаю. Мені хочеться за цілувати його, пити його сльози, зминати й тіло, дмухати в його волосся — замучити смерті. Такого нам завжди хочеться, колибі нас щось недоступне і прекрасне.

— А якби я зараз запропонував тобі вийти за мене? — тихо каже він.

FUCK. Ну чому в житті усе стається невчасно?…

Рік тому я була би найщасливішою дівчинкою в обох Ойкуменах чи де там іще… А зараз просто замислююся над сенсом послідовності подій. Над цими тонкими швами части конструкції нашого буття.

Р. S.

A single act of carelessness leads to eternal loss of beauty.

So it was my careless comments about marriage, my lack of warmth and understanding for you which brought this about. I am so sorry.

(…) [44]

Ще коли я милилася на летовище за Майнесом, мені подзвонила дєвучка з рекламної аґенції, й зі словами: «Мені порадили вас, бо й добре пишете…» запропонувала щось для них забадяжити. Для цього, єсна річ, треба буде прийти до їхнього охвісу і сісти за круглий стіл їх Стандартизовано-Ділово-Креативної Кімнати (я не знаю, як там вони називають такі кімнати з дипломами на стінах, навмисне простими стільцями і атмосферою жаху перед клієнтами і начальством. Напевно-ж, якось називають на своєму professional language).

В призначений час (ясен пень, із невід'ємним запізненням) ми припхалися туди разом із Майнесом.

Дівчинка з ввічливим острахом оглянула наші кеди, уродські штани і майнесів светер з написом «ВЕRLІN» — всьо би фігня, та на вулиці жорсткий зусман. Просто в Майнеса кліматичний кретинізм.

— В мене теж є… друзі. Вони… трохи як ви. Ну, такі… вільні художники.

Хороша дєвочка. Намагається нас вивисити в очах охоронця і суспільного смаку. Я їй співчуваю: на ній блюзочка і спідничка, стрижечка акуратненька. Каре таке зі сходинками, чи що. Напевно, в таких одьожках незручно трохи. Відчуваєш себе відповідальною й всі світові пройоби. Чи навпаки: ховаєш доброчесність у прямокутну шкіряну течку і думаєш: «Я непомітна для зовнішнього світу. Моя сіра спідниця коштує не дешево, але вона сіра — і в цьому її сила. Класика. Колір. Смак. Я нікому не дертиму очі. Я знаю, чого хочу віл життя». Ну, щось таке.

А дєвучка таки хороша. Проводить нас у т» саму смішну кімнату. Я сідаю, Майнес зі своєї дитячої допитливістю ще трохи шаройобиться по кімнаті. Потім теж сідає. Я ввічливо хвалю кілька насправді цікавих рекламних плакатиків, дєвучка каже, що якраз від них клієнт і відмовився.

Тоді вона обережно пояснює нам ЗАВДАННЯ. Збивається на українсько-англійський суржик, але їй за це і честь і слава from Майнес. Коротше, є така собі слабоалкогольна шняга, яка зовсім скоро вийде на ринок. Коктейльчик на молочній основі. Треба накатати буклетик історійок, що викликали би асоціації з чотирма смаками цієї бовтанки.

Ну, знаєте, вже була така фішка в однієї взуттєвої компанії. Там різні люди розповідають свої історії життя. Десь там на горищах, чи в студії художника, чи просто на вулиці. Люди різного віку. Просто цікаві історії. А потім виявляється, що всі вони носять одну й ту ж марку взуття.

Уя, он воно як! — я роблю «Мудрі очі номер 5».

Так… Але тут треба не просто сказати, що всі ці жіночки п'ють наш продукт… Ось, до речі, кілька розробок рекламних образів.

Дівчинка показує нам роздруківки з том-ними гламурними дєвіцами. Апофеоз безособовості. Прекрасно. Але апетит не збуджує.

Ну, тут іще буде перероблятися, може… Ось. Агресивна тут вона така. Активно-сексуальна. Лимонний п'є…

Ги— ги. Більше схоже на те, що в неї просто місячні.

Дівчинка мене починає боятися.

Ммм, — каже вона. — Тож тут нам треба створити асоціацію зі смаком…

Так, я зрозуміла. — хоча насправді я, пойнятне діло, не вдуплила ні хріна.

Ну як? Подумаєте?

Подумаю, а чого там…

Тут іще, розумієте, у нас є невеличкий тендер на цю роботу, — дівчинка тупить очі. -Тобто, ви і ще одна людина.

Мені вже робиться смішно, але я не регочу — відкладаю на потім. Щоби накопилося і ми з Майнесом погиготіли на всю силу своїх цинічних мізків і легеневих міхурів.

Ми там якось прощаємося, вона обіцяє мені щось надіслати, я щось обіцяю їй. Виходимо чинно надвір… І тут — ПАНЄСЛАСЬ!

— О, о!!! — волає Майнес, — Я вже тут один придумав!!!

— Ну?

— Треба сексуальності? Гм… Які бувають сексуальні типажі для таких тьолок? Мачо-мен, морячок, тарзан…

— Морячок — це не в тьолок.

— Ну, добре, почекай. Зараз все скажу. Так. Уявляємо собі Джокджу. Центральну запилю-жену брудну вулицю. Там само, де стоять водії бечаків [45]. Вони собі колупаються в зубах, ставлять на парні чи непарні цифри в номерах машин, що з'являються з-за рогу, виграють бабло один в одного, пожовують крупук [46] і фігачаться потиличниками.

— Ну і?

— А тоді до них приїздить їхній колега, привозить якісь буклєтики. Вони тремтячими брудними пальцями розбирають ті буклєтики, стають кружком, розкривають кожен на своїй сторінці. А там — заокеанські дівчата. Гламур із України. Наступний кадр: бечак драйвери мастурбують і кінчають на сторінки буклету «Сrеам-мielе». Камера крупно наїздить на лиця фотомоделей, забризкані молокоподібною рідиною відомого походження.

— Бу-га-га!!! — мені подобається хід Майнесових думок. Тим часом ми вже підходимо до смітників, лівіше від яких — вхід до заниканого барчику без вивіски. Ми тут часто-густо п'ємо пиво і жеремо часниковий хліб. Небагато в Києві таких хоча би трохи берліноподібних місць. А яппі-декор і яппі-людей ми ненавидимо. В цей же барчик заглядають головно підстаркуваті канадійці-педерасти разом зі своїми хазбендами («Оh, let my introduce my hasband…» — «Fuсk, nо! Уоu аrе mу hasband!») шмаркаті студентики, що намагаються вразити запрошених на чайок дєвучок своїми знаннями текстів Камю, шмаркаті дєвучки, що на кожну фразу з Камю відповідають фразкою з Коельо, музиканти якісь, якісь просто потєряні іноземці, наші дєвки, що дуже інтелігентно розводять потеряних іноземців, тьотьки-іскуствовєди, директорки американо-українських театрів, молоді люди, котрих вигнали з Могилянки, молоді люди, котрих іще не вигнали з Могилянки, доморощені гемінгвеї, групи у плетених светрах із горлом, бики у пальтах, що тероризують офіціанток, тьотьки в пошуках дядьок, дядьки у пошуках тьотьок… Одним словом, місиво з дьогтю і меду в одній бочці. Якщо тобі вдається заникатися від групи в пальтах і з явно вираженою ментовсько-податковою антропологією (ті самі, що хамлять офіціанткам) — ти кум королю. Втім, бидло не надто часто сюди потрапляє — місце ж усе-таки заникане. І те, що воно зветься «Барабан», ти взнаєш від друзів, а не з вивіски. Бо, як я вже казала, її тут немає.

— О. Які чудові смітнички, — каже Майнес.

— Угу, — кажу я і затримую погляд на різнокольорових бомжах, що діловито порпаються у черевах зелених контейнерів.

— О! — знову каже Майнес букву «О». Придумав новий ролік.

— Ну.

Уяви собі смітник. Бомжі в різнокольорових пальтах, у подертих рукавичках і шали-ках, на які час від часу наїжджає камера -ну, як у телемагазинах чи Fanshion TV — пораються в контейнері. Розмовляють вони вальяжно і з яппі-акцентом: про нові тенденції, визначені Vouge, актуальні кольори і нові клуби. Раптом кожен із них нариває по пляшечці «Сгеам-Міеlе» і, томно зітхнувши, випиває її.