Перламутрове порно - Карпа Ирена - Страница 14

Так от; а потім Майнес. Завжди так приємно, коли в твоє похмуре Теперішнє може так собі запросто приїхати хтось із яскравого Минулого. Це вже інша штука, що те Минуле на час свого буття Теперішнім здавалося таким само похмурим — всім відомо, past is golden [43], і скільки би не билися епікурейці, екзистенціалісти, юнґіаці та інші суперпросунуті чуваки над цією простонародною дур-нею, мозок вперто продовжує помилятися.

Пухнастий білявчик Майнес забажав приїхати на інтелігентні наші демонстрації, що згодом (ех, шкода, бо то він пропустив) переросли в Помаранчеву Революцію. Прилітав був якраз у день дебатів. Водій маршрутки, що віз мене до Борисполя, півдороги розпинався про те, що «Януковічь, он, канєшно, і виглядіт намного ентілєгєнтнєє Ющенка, шо там гаваріть!», а інші півдороги слухав радіо «Шансон». Мені було якось так кисло і нудно, що навіть не з'являлося бажання насильницької розправи над воділою. Такого звичного для мене бажання… Інші тьоті мріють про квіти і шуби, а я про те, як замочу колись програмного директора радіо шансон і обкладу його могилку черепами водіїв, що катували людей тим асортиментом у громадському транспорті. Або ні — просто зроблю їм всім братську могилу і вишку з наглядачем поставлю (вони про такі часто співають у своїх зоновських піснях «за жизнь». Вишку з наглядачем і автоматом АК зі срібними кулями, — це щоб не порозкопувалися й не повтікали.

— Майнес-Майнес-Майнес! — розспівую я, вигрібаючи, нарешті, з маршрутки, й прослизаючи в приміщення аеропорту. Ідіоти чомусь тепер сhесk’кають твої сумки на кожному кроці. Я купляю собі морозиво. Майнес назвав би це східно-європейським пост-соціалістичним феноменом: люди на холоді їдять морозиво. На його думку, так рятувалися від депресії і виявляли своє «От — нате! Роблю, що хочу!»

Ну й нехай.

Майнес зустрічає мене дещо підозріло і відразу дається обніматися. Я скачу довкола нього, як скажений пудель, пропонуючи то те, то се, знімаючи з нього наплічник і видираючи з рук якісь пакети. Моя брудна совість не стає перепоною моїм пульсуючим емоціям. А драма Майнеса занадто глибока, щоби намагатися розкрити її на кількох сторінках. Тої наші скелети в шафах залишаються сидіти тіхо.

— Давай вип'ємо кави, — несподівано каже він.

Дивне бажання. Особливо як для аеропорті; «Бориспіль». Робити нічого — ідемо за барижні столики, я купую йому еспресо, а сама щосили тулю в себе то морозиво. Врешті-решт молочний продукт таки знаходить вічний спокій у смітнику — важко жерти, коли шалено дорога тобі людина душить мрачняки просте в аеропорту і не хоче їхати до тебе додому. Колись одна з таких зустрічей стане для нас із Майнесом вирішальною. Питання не в часі, звісно, а в символічній вартості.

Я не припиняю тримати його за руку, гладити по руні, я, власне, й розмовляю лише з його рукою. Вона не ховається від мене так, як Майнесові очі. Вона дещо знесилена. Така тонка і красива рука, схожа на сумну північну птаху. І справді, вона більше наділена сутністю пневми, ніж тіла.

Нарешті, після півгодинного діалогу (чому ми ніколи не пам'ятаємо, про що в таких ішлося?) я таки зваблюю Майнеса на продовження тріпу. Якщо він вже так імпульсивне прилетів сюди за десять тисяч кілометрів — до мене? До революції? — чом би не проїхати ще тридцять кілометрів до мого помешкання. І ласий таксист завжди тут як тут — терпляче випасав, коли ми ті кави-морозива подоїдаємо.

Ми їдемо в машині, я далі тримаю Майнеса за руку. Розмовляємо про тих, хто нещодавно помер — їх довкола Майнеса позбиралося більше десятка. Кожна смерть знайомої людини залишила слід на його вродливому обличчі — тепер він уже не такий дитячий, як раніше. В очах додалося відсутності, обличчя схудло і змужніло.

— Пам'ятаєш, як нас колись на ескалаторі кликали лесбійками? — намагаюся розвеселити його я.

Майнес мовчки киває. Він і далі андроґінний, але тепер його від мене відділяє нібито якась кришталева труна, як у казці про мертву королівну.

Так само мертво і красиво він потім лежить у напівтемряві на моєму ліжку. Я ніколи його раніше таким не бачила.

— Ти такий гарний, Майнесе… — я сідаю на краєчок і гладжу його по спині. — Ти як із французького кіно, де все погано всю дорогу і ще й погано закінчується. Але люди там справжні, без мейкапу, та ще й інколи гарні. У свій трагічний спосіб.

Він зітхає. Говорить щось так тихо, що я вже не певна, живий він, чи це вже його душа розмовляє зі мною, сидячи в моїй кишені.

Я залишаю його спати в цьому мороці, хоча насправді спати він не буде. Він просто геть закритий для зовнішнього світу, основним злом котрого виступаю я.

— Скажи мені, Катко, — питає Майнес, коли його вже трохи попустило, — чого ти чекала від мого приїзду? Як ти собі це уявляла? Які наслідки?

Позу ембріона на чорному лоні велетенського ліжка він змінив на позу мислителя і тепер задає мені свої питання-тортури. Чому чоловіки так сильно люблять задавати мені питання-тортури і чому мені не стає мазохізму по повній програмі від них відловитися?

— Ну, я собі думала так: в гіршому випадку ми перестріляємо одне одного, в середньому будемо друзями, а в вищому одружимося в єпископальній церкві…

— Чому в єпископальній?

— А пес його знає… Ти ж не хотів ні в буддистів тоді, в Гімалаях, ні в якого-небудь моедзина на Гілі Айр.

Йому дуже сумно. І боляче. Я знаю. Це такий ідіотський захист. Людина перестає (втім, ненадовго перестає) тебе звинувачувати лише тоді, коли відчуває свою провину. Деякий час у неї піде на те, щоби зважити, чия ж провина виявилася вирішальною:

— Але ж… Але ж ти могла би мені це прямо сказати. Я ж ніколи не знав, що ти хотіла одруження…

— Бо завжди знала, що ти його не хотів. Тому вичавлювала з себе тільки натяки, та й то вбивала себе всередині усвідомленням того, що зазіхаю на твою святу свободу. Ваш грьо-баний європейський індивідуалізм… Добре-добре. Тепер я сама ним повнюся по самі вуха. Вибач, що була такою ідіоткою і діставала тебе.

— Ти не була ідіоткою.

— Була. І я дійсно не мала права пропонували тобі щось таке. Зв'язатися з другим сортом, із простою дєвучкою з України, без бабла, роботи і досягнень…

— Припини.

— … а сам ні такий красивий, порядний, інтелектуальний, всіма коханий… Ясно, що на твоєму тлі я виглядала жалюгідною ганчіркою для миття посуду…

— Припини!

— … і вже не могла терпіти криві погляди тих полків потенційних наречених, зайнятих своєю супер-пупер-важливою для спасіння світу роботою! Ясно, хто я для них -якась уродка, що помальовує свої сороміцькі картинки і щось там пише в якісь свої українські журнали. А може й не пише, бо як вони це можуть перевірити?!

— Досить, Като, що ти верзеш, все насправді було зовсім не так! Вони всі — якщо ти маєш на увазі моїх колег з NGO, любили тебе! Вони ж дотепер питають, коли ти повернешся… А я кажу: якби ж то я знав…

Я беру його за руку. Він інфернально красивий у цьому світлі. Бідна замучена душа.

— Пробач… Пробач мені. Я дійсно дуже сильно потерпала від нашої не-еквівалентності… Я не знаю, що ти найшов у мені. Все, що я роблю — все, що збиралася тоді робити і що буду робити надалі — для того, аби хоч трохи піднятися до тебе.

— Като. Мені не потрібні твої досягнення. Та будь ти навіть продавщицею капусти на базарі — ти залишатимешся тією ж… Я так само… любитиму тебе.

— Угу… — недовірливо зітхаю я.

— Бо важлива ТИ, а не те, що ти робиш. Гроші не важливі. Втім, у мене їх і так нема…

— А в мене не було ще більше! Не треба зараз з'їжджати на те, що я втекла від тебе, бо ти мені не міг дати можливостей для росту і все таке. Ти ж знаєш, що це не так.

— Так, знаю. Аскольд тобі мусив дати ще щось, окрім цього. Ви кохаєте одне одного, і це чудово.

Мені хочеться заткнути йому рота. Замість того я затикаю його собі тим спазмом, що передує сльозам.