Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 9

— Ну, — сказав Душман, глипнувши на свого золотого «Лонжіна», — мені пора. Сьогодні їдемо на стрілку, так що… — він стис мені руку й глянув просто у вічі своїм твердим і трохи божевільним поглядом: — У бригаду до мене підеш?

Я приклав руку до серця.

— Братухо, — сказав я проникливо, — ти знаєш, як я тебе поважаю! Ти — афганець, я — афганець… саме собою, правда, ж? Але в мене зараз геть нема бажання говорить про справи! Я хочу пити, гуляти…

— … та баб жарити! — кивнув Душман.

Я дико посміхнувся й у дзеркалі за баром побачив, як лице моє стало тупе мов коліно.

— Ну, — сказав я, — баб жарити — це святе! Це — як Бог велів! А то нащо ж вони й на світі живуть!..

На боковому шклі джипа химерними розмазаними сполохами пропливали вогні зустрічних авт.

— Ти куди це гребеш? — озвався на задньому сидінні Бара-баш.

Я перетнув трамвайні колії й почав звертати на проспект.

— Куди, куди… — буркнув я нарешті. — Додому, куди ж іще! На сьогодні програму вичерпано.

— А дівки?

— Які ще, в дідька?

— Ну ті ж, як їх… соски! Я ж хотів прихопити пару штук з ресторану!

Я покрутив головою.

— Переб'єшся! Давно від сифілісу лікувався, га? Барабаш ляснув мене по плечу.

— Слухай, так ми ж устругнемо іще один трюк! Ти чув про такого авторитета, як Доктор?

— Ну! — буркнув я, наглядаючи за дорогою. — Бригада невелика, але добре укомплектована. Контролюють кілька барів, казино і продуктовий ринок. Особовий склад: колишній спецназ, спортсмени й студенти фізкультурного інституту. Тримають масажний салон, де трудяться дівчата за викликом… — я замовк на півслові й глянув на Барабаша.

Він узяв пляшку джину, котра стояла долі, й зробив добрячий ковток.

— Бригада Доктора зітнулася з Хоботом. Не поділили отой продуктовий ринок. В'їжджаєш?

— Більш або менш. Далі?

— Задзвонимо в той салон і замовимо дівчаток. А як приїдуть, то платити не будемо. Охорону ж відлупцюємо й викинемо за двері мов котів скотобазних.

— Ну й що?

— Подвійна користь: і дівчат на дурняк взуємо, і Хобот знатиме, що його вороги — це й наші вороги теж. Втямив?

Я трохи подумав.

— Дурний цей план у тебе, — сказав я нарешті. — Так само, як і вся операція, між іншим!

— А імідж?

— Ну, — сказав я, звертаючи у двір і паркуючись біля крайнього під'їзду, — хіба задля іміджу!..

Ми вилізли надвір і спинилися коло авта. Було холодно. Після опівночі розпогодилося, й у нічному небі мерехтіли міріяди зірок.

— Цікаво, — задираючи голову, сказав Барабаш, — а там рекетня є?

— Де це?

— Ну, там же ж… на інших планетах, — у зоряних світах, коротше!

Я постукав його пальцем по лобі.

— Що, контакти заскакують? Чи конденсатори потекли?

— Ну я ж серйозно! — образився Барабаш. Більбонський невдоволено подивився на нього й гавкнув.

— От бач, і собайло каже, що це дурня! Мало тобі своїх одморозків? Ось почекай, матимеш їх сьогодні до біса й трохи!..

Ми увійшли до передпокою, і я зацікавлено роззирнувся довкруги.

— Так, — діловито сказав Барабаш, — тепер давай дівок викликати! І хутко, причому. А то сперма скоро горлом піде…

— Та чули вже, чули… — невдоволено буркнув я й дістав мобільний телефон. — Номер?

Барабаш пошукав щось на столику.

— Ага, осьо в газеті… Господа! — голосно почав він. — Если вы желаете провести ночь, полную грез, то наши прелестные проказницы погрузят вас в океан блаженства и неги… А що це за «нега» така?

Я відмахнувся.

— Алло? — сказав я. — Алло! Слышь, командир, это у тебя там проказницы? Какие? Ну, эти же, блин… прелестные! Ну, в газете написано — проказницы, блин, которые погружают… типа в океан какой-то, что ли! Да, пару телок… Молодых, конечно! Да нам старухи и на хрен не нужны, ты че! Ну… И чтоб делали все по первому классу… ну чтоб умели все, поял? Ну давай, ждем… Адрес? Записывай, блин! — я продиктував. — Слышь, командир, а это у тебя типа скорой помощи, да? Ну, для тех, которые от спермотоксикоза страдают, блин!.. Да уже сил нету, слышь! — «Сперма з носа тече», — вставив Барабаш). — Вот братан жалуется, блин, — сперма, мол, изо всех дыр лезет… Да за бабки не беспокойся — забашляем по полной программе. Все сполна получите, слышь… Короче, ждем… да?

Я вимкнув телефон і, зітхнувши, сховав його в кишеню. Тої ж миті Більбонськиий глянув на мене й загарчав.

— Ти… — почав було Барабаш. Я поклав палець на губи.

— У приміщенні хтось є! — пошепки сказав я йому.

— Ну! — здивувався Барабаш.

Я дістав з наплічної кобури парабелум і штовхнув запобіжник.

— Де? — поспитав я Більбонського.

Він тицьнув носом на двері, котрі провадили в глибину приміщення.

— Багато?

Більбонський гавкнув.

— Гостей у тебе не було? — поспитав я Барабаша. — Дівок яких-небудь?

— А що?

— Собайло дає знати, що в тій кімнаті якась істота. Жінка, скоріше за все.

Барабаш вдарив себе кулаком по лобі.

— А-а, — сказав він, засовуючи свого макара за пояс, — так це ж Зоряна! Тьху на тебе, скотиняко!

— Ти про що? — витріщивсь я на нього. Він загилив ногою двері у вітальню.

— Де це вона… а осьдечки ж, глянь! Зорянко, на-на! Іди сюди, моя кицю!

Більбонський напружився, готуючись до стрибка.

— Сидіти! — сказав я йому. Тоді зайшов до вітальні й став роззиратися довкруги.

Кімната мала такий вигляд, наче в ній мешкала свиня. Стіни були голі, на долівці валялися порожні пляшки, бляшанки з-під рибних консервів і упаковки од «Кіті-кету». В кутку висіла боксерська груша, а коло неї бовваніла штанга з повним комплектом дисків. Тут же стояли й двопудові гирі. Більше в приміщенні не було нічого.

— То де ж ця Зоряна? — поспитав я. Більбонський погрозливо загарчав.

— А осьо ж! — вигукнув Барабаш, витягуючи з кутка якийсь грубелецький канат. Тоді повісив його собі на шию. — Красіва, еге ж?

Люди добрі, в мене й очі рогом полізли! Довжелезна оливково-жовта змія поволі обкручувалася довкруг цього п'яного обревка, й її лускатий тулуб лиснів у світлі електричної лампи, наче відполірований.

— А т-ти ж моя мармулєточка! — сказав Барабаш, цілуючи її в писок. — Ти ж дєвочка моя ненаглядна!

Я отямився й покрутив головою.

— Слухай, що це ти притяг до квартири? Та це ж анаконда… річковий пітон!

Барабаш махнув рукою.

— Уяви собі, — він підійшов до мене, й анаконда насторожилася, войовниче висунувши свою банькату голову з-за його довбешки, стриженої під нуль, — іду якось увечері підземним переходом… глип — стоїть якийсь чолов'яга, й ця зміюка в нього на шиї. Чуй, каже, командір, — пітон треба? Я глянув, і так вона мені понравилася… а вмазаному, сам знаєш, море по коліна! А як же ж звать, питаю. Зоряна, каже. Та ти не бійся, вона од якогось крутого втекла та в нас у під'їзді бігала… а люди лякалися, то я зловив. Я, каже, в Нікарагуа воював, а там пітонів усяких до гибелі, то я знаю, як з ними треба! А чого ж, питаю, Зоряною назвав? А в мене, каже, жінка Зоряна… така змія, що цій треба вчитися в неї!

Я взявся за голову.

— Дядьку, а ти уявляєш, яка вона виросте?

— А яка ж?

— Чоловіче, вони п'ятнадцять метрів завдовж сягають! Одного чудового дня вона просто ковтне тебе й буде перетравлювати два місяці! Ти що, здурів?

Барабаш погладив анаконду по голові.

— Зоряна мене ковтне? Ну ти даєш! Вона мене так полюбила, що ми й спимо удвох. Ото залізе під ковдру, згорнеться в клубок… а голову мені під пахву — й кімарить собі, як дитина!

— Добра дитина! Метрів зо два, либонь?

— Три з половиною! — гордо сказав Барабаш.

— То ти її хоч годуєш?

— Та певно ж! Зразу давав «Кіті-кет», але він їй щось був не до шмиги… то я їй м'яса! Уявляєш, влупила п'ять кілограмів — і хоч би хрін! Спала після того, правда, три тижні…