Кайдани для олігарха - Кононович Леонід - Страница 8

Я безцеремонно забрав у Барабаша коритце з ікрою і, заче-берхнувши повну ложку, насилу запхав її до рота.

— Вигнали нас, на хрін! — сказав я, проковтнувши ікру.

— Отака нам дяка за вірну службу! — вкинув Барабаш і собі. — Ідіть, кажуть, к їдрьоній матері, щоб вами тут і не смерділо… й більш на очі не потикайтеся!

Душман похитав головою.

— Ну, — сказав він, — це щось нечуване — таких двох бійців прогнати! Так ви, значить, безробітні?

— Ну, — сказав я, наминаючи ікру. — Хоч на біржу тепер звертайся!

— Робота потрібна? Я глянув на нього.

— Браток, — сказав я, обводячи рукою стіл, — поки гроші єсть — будемо пити, гуляти…

— … та баб жарити! — докинув Барабаш.

— Ну, це саме собою! Так що про діла говорити не будемо. Будемо пити, як треба — морду кому-небудь бити… Ану давай нашу дембельську! — кивнув я Барабашеві, й ми заревли в дві горлянки:

Душман зареготав. З-поміж усіх биків і одморозків найдужче він поважав мене — либонь, за те, що якось на розбор-ках я переламав йому ключицю.

— Ну що ж, — сказав він, — пить так пить! Але як надумаєшся, то задзвони мені на мобільний. Мені все згадується, як ви працювали в охороні того банкіра… коли мої люди хтіли його прибрати! Я зуглядітися не встиг, аж тут бах-бах — і всі валяються горічерева.

Я поплескав його по плечу.

— Друже, ми з оцим дядьком, — я показав на Барабаша, — варті взводу десантників!

— Кожен, — підняв пальця Барабаш, — взводу вартий!

— Ти думаєш, це такий собі обревок, — я знову кивнув на Барабаша, — котрий вміє тільки горілку пити й дівок жарити? Цей чолов'яга воював у спецназі… він всеньку Анголу пройшов з кінця в кінець!

— Ну? — не повірив Душман. Тоді з інтересом подивився на Барабаша. — А як же ж воно, в тій Анголі?

— Те саме, що й в Україні! — буркнув Барабаш. — Тільки люди чорні… а життя однакове — голод, хвороби та бідність кругом!

— У полоні був! — сказав я Душманові. І до Барабаша: Ану розкажи, як тебе взяли!

Барабаш махнув рукою.

— Та… що розповідати! Напився їхньої горілки з проса та заснув на березі річки. А ці чорти з УНІТА підібрали та завезли пірогою чорті-куди… вони ж під базою вдень і поночі ошивалися!

— Ну й що?

— Прокидаюся… що за хрін: темно кругом і мавпи кричать! Ну я стріху продер, виліз… у них, правда, варта стояла, не те, що в комуністів — ті навіть зброю чистить лінувалися! Замочив я вартових, автомат забрав, — Барабаш гірко зітхнув, — і пішки, через джунглі, — назад! Півтора місяця йшов.

— А що ж ти їв? — поспитався Душман.

— Кобрів, — сказав Барабаш, налягаючи на ікру. — Добрі дуже.

— В джунглях з голоду не пропадеш, — сказав я. — Щоб спецназівець — та пропав з голоду! Та ти ж сам у дешебе служив, знаєш…

– Їсти, — сказав Барабаш, — можна все! Гусінь, черв'яків, жуків, мишей… але кобри, звичайно, найсмачніші! Я їх так полюбив, що й на базі потім ловив та пік у багатті. Це така смакота… — Барабаш завів очі під лоба. — Наче курятина, тільки разів у десять добріш!

— Ну ти даєш! — покрутив Душман головою.

— Даємо, — неуважно сказав Барабаш, роззираючись по залі, — ще й як… Для того ж ми й живемо, щоб якусь хріновину встругнути!

У ресторані було завізно. Чутно було різноголосий гомін, у повітрі кучерявився пахучий дим дорогих цигарок. Оркестра на естраді грала тиху, сентиментальну мелодію.

– І що його встругнути б оце! — замислено сказав Бара-баш. Тоді перевів погляд на мене. — Може, стрельнути пару разів у стелю?

Я показав йому кулака.

— Гм… — сказав Барабаш. Випите давалося взнаки, і його нестримно тягло на подвиги. — А що ж укоїти?

— Залізь он в акваріум з рибками! — порадив Душман. — Охолонеш трохи, й нам буде на що подивитися!..

— Ні, — покрутив головою Барабаш, — це не те… О, придумав!

Він підвівся й, не кажучи нам і слова, почвалав до естради.

— Куди це він погріб? — здивувався Душман. Я знизав плечима.

— Хрін його знає… щось у голову стрілило!

Барабаш поминув крайні столики й, незграбно видершись на естраду, перевальцем підійшов до мікрофона. Оркестранти перестали грати й повитріщалися на нього, не знаючи, як бути далі. В залі теж стало дуже тихо.

— Гей, ви, — ревонув Барабаш, обернувшись до оркестри, — грайки… ану реп врізали! По-бистрому, е?

Музиканти сиділи ні в сих ні в тих.

— Ну че, суки, не пояли?! — заревів я на всеньку залу. — Если братан сказал — значит, делайте, на хрен!

— Борзые, да?! — заревів Душман і собі. Оркестра все мовчала, й він підвівся на всенький зріст, підсмикуючи рукави свого вечірнього костюма. — Так, щас фейсы будем чистить, блин! Воха, разберись!

З-за сусіднього столика, де сиділи охоронці Душмана, підвівся спортивного штибу зарізяка з якоюсь ґудзуватою головою. На його мармизі читалася лиховісна, жорстока радість.

Музиканти тут же притьмом похапали інструменти й через пень-колоду вдарили якийсь примітивний реп.

— Руська народна, — оголосив Барабаш, узявшись обіруч за мікрофон, — блатна хороводна… «Ой коли ж ми наїмося тюльки з головками!» А точніше — пісня про свиней!

Реп ритмічно бився під стелею, й разом з ним почав тупцювати, вимахувати руками й крутити головою Барабаш — як ведмідь на гарячій сковороді, ото так!

Він співав грубим прокуреним голосом і досить-таки непогано потрапляв у ритм. Люди в ресторані й їсти перестали та все дивилися на цю чудасію.

У залі вибухнули аплодисменти. Повії, шулери, кидали, рекетири й бізнесмени, які зібралися в цьому ресторані, добре знали, що стоїть за цими словами, — жорстоке, потворне й до краю абсурдне життя, в якому навіть від найближчих людей можна чекати зради й підступу. Ми з Душманом слухали й задоволено кивали головами, а Воха за сусіднім столиком аж дриґався всеньким тілом у такт мелодії.

У залі зірвалися справжнісінькі тобі овації. «Браво, браво!» — кричали одні. «На біс!» — волали другі. «Та це ж справжнісінький Майкл Джексон!» — горлали якісь обкурені дівчата й лізли до Барабаша цілуватися. Потім його потягли за столик і, посадивши у фотель, стали напувати коньяком.