Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович - Страница 38

– Ходімо в повітку! Там нас ніхто не бачитиме!

І дяк змушений був повірити Максимовим словам, сказаним раніше: жінки цього села дуже хитрі й на перелюбстві їх ніхто ще не застав. Отож зітхнув тяжко й перелаза таки переступив, а відтак потрапив у налитого молоком казана й також трохи проварився в ньому. Шмигнув за білою тінню у чорний морок повітки; а коли це сталося і з повітки почали долинати жагливі охи й ахи, сопіння й вовтузіння, в казані двору з'явилася ще одна тінь, цього разу злостива, яка навшпиньки перейшла двора і зачинила прихилені двері повітки на замка. Відтак постояла, прислуховуючись, що там діється, хекнула чи схлипнула й рішучим кроком подалася до перелазу, переступила й хутко покивала вулицею, яка вже спочивала у тиші, бо і спів, і грання нараз припинилися, ніби хтось обрізав ту музичну нитку величезними ножицями, спущеними з неба.

Тоді тінь зайшла в сусідське обійстя й постукала у вікно. З хати виступив Юрко Дудар, а біля нього виріс ще один сусід, Федір Дудчак, і злостива тінь сказала голосом Максима Дударчука:

– Ходіть і піймайте мою жінку із зайшлим до нас дяком, бо тепер застанете обох на сквернім учинку. Я вам до того ще й третього осавульця приведу й придам.

Третій осавулець з'явився сам, вигулькнувши з ночі, його й придав Максим до названих двох.

– Підеш із нами, чи вправимося самі? – спитав Юрко Дудар.

– Підете самі, – зголосив Максим, – бо тієї ганьби на себе не витримаю.

Відтак Юрко із Федором і з присталим до них третім осавульцем подалися до залитого срібним молоком казана. Там було порожньо, і вони зазирнули до хати, яка стояла незачинена. Але не застали нікого; тоді підійшли до повітки і почули там вовтузіння.

– Є! – скрикнув третій осавулець. – Вони там! Ану, Юрку, світи ліхтарем, то й висадимо двері.

Федір тримав ліхтаря, а Юрко викресав вогню. Коли ж свічка загорілася, хоч навколо розсівалося досить світла, видно стало ніби й гірше. Але для присвітки ліхтар годився.

– Гай-гай! – сказав третій осавулець. – Та двері тут зачинені з двору.

І справді, двері були зачинені на висячого замка.

Вони завмерли на мить, порозтуляли роти.

– Це, певне, в Максима щось у голові надвередилося, – сказав Федір.

– Як на мене, він надвереджений завше, – мовив Юрко. Обоє були підхмелені, отож їм і здалося, що шерех у повітці їм причувся.

– Ходімо звідси, чи що? – сказав третій осавулець. – Бо та нецнота збіса хитра і навряд чи дасться.

– Це ти мене назвав нецнотою, скурвий сину? – гнівно обізвалася з повітки Ганна. – І ви посміли ходити до мене й перестерігати?

– Таки є! – скрикнув третій осавулець. – Біжи, Юрку, за сокирою, будемо виставляти двері.

Тоді з повітки обізвався тверезий і розсудливий Ганнин голос:

– Люди добрі! Не псуйте дверей, а візьміте у хаті за мисником ключа.

Дяк Григорій Комарницький слухав цю розмову із глибочезним здивуванням, ще й таким, що в голові в нього порозв'язувалися вузлики. Отож почав швидко опоряджатись, а до Ганни злякано мекнув:

– Навіщо, Ганно, так нерозумно відкрилася?

– Бо ти мені вже непотрібний, – спокійно сказала Ганна. – Своє зробив, а мені з моїм Максимом вікувати і дитину ховати, бо він досі її мені дати не зумів.

– А як же я? – із жахом спитав Григорій.

– Тобі що? – байдуже сказала Ганна. – Дістанеш кілька буків та й поволочишся туди, звідки прийшов. Ти ж бо заволока, а я жона порядна й цнотлива.

– Та ж ти мене сюди затягла! – з тим-таки жахом мовив дяк.

– Затягла, бо мала потребу. Не бійся, нічого тобі не станеться! Та й мені також!

– То Максим про це знав? – спитав, ніби отінившись, Григорій.

– Звісно, – мовила Ганна. – Такі речі без згоди не чиняться. У цей час у замку заскреготів ключ, і в повітку урочисто вступили Юрко Дудар, Федір Дудчак і третій осавулець разом із ліхтарем, який яскраво освітив Ганну й дяка.

– Усе, як є! – сказав третій осавулець. – Врізуйте їм поли!

– Люди добрі! – змолився дяк Григорій Комарницький. – Візьміть півчварта золотого, все, що маю, тільки не ведіть нас до старшини.

– А в тебе є півчварта золотого? – хитро спитав Юрко Дудар.

– Та ж є, люди добрі! – з відчаєм згукнув дяк.

– Давай! – сказав Федір Дудчак. – Може, й помилуємо! І дяк подав йому єдині гроші, які мав.

– Ви, хлопці, свідки, – проказав Федір. – Дяк хотів нас підкупити задля свого гріха. А тепер ведімо їх до старшини.

Суд відбувся без жодної проволоки в цю ж таки ніч, власне, вранці, бо, доки довели впійманців у другий кінець села, де жив отаман, і доки його добудилися, небо почало розливати по землі перші хвилі вже не місячного, а справжнього світла. Але було ще сутінно, через це обличчя судді та свідків видавалися притемненими і для дяка моторошними. Він ще й досі не збагнув, що відбувається, бо Ганниних пояснень було йому начебто мало. Отож поки те та се, дяк, замість готуватися до оборони, мусив ствердити рацію, що життя дає йому визначального урока, відтак уклав свої думки в низку парадоксальних афоризмів: «Довіряй собі, коли тебе щось остерігає, але не довіряй нікому»; «Люби ближнього, коли й він тебе любить, але і йому ніколи не вір»; «Не завжди сам себе ганьбиш, а частіше це чинять інші, хоч і без тебе не обходиться»; «Краще лиху запобігти, аніж з нього викручуватися, бо, втрапивши у лихо, окручений буваєш» і «Ліпше зайцю в полі, ніж у клітці».

Тимчасом пан отаман прокашлявся, бо ще не проспався, позіхнув, розсилаючи хвилі часниково-сопушного духу, і проголосив:

– Чому на Пана Бога і на карність посполиту не зважили й допустилися лихого порубства?

На те виступила Ганна і сказала:

– Допустилася лихого порубства з тієї причини, що наші чоловіки в селі, не про вас, пане отамане, кажучи, хирні і слабкосилі, і не завжди можуть учинити те, що їм Пан Бог велів. А я вже підходжу в літа. І коли б не учинила за своєю волею, залишилася б із мертвим нутром, а цього не хочу, бо то перед Паном Богом гріх. Не хоче цього й чоловік мій Максим Дударчук, і ми з ним щодо цього згідно домовилися, увіч-бо побачили й вивірили, що пан дяк здорового й гожого тіла і красний лицем, а такого я б і хотіла для своєї дитини. Отож вільно вам, панове судді, що бажаєте зі мною вчинити, проступилася я перед людьми, але не перед Богом, і гідна карности людської, але не Божої. А мій гріх хоча й гріх, що визнаю, але й не гріх, бо відбігала при ньому більшого гріха.

– А що скажеш на виправдання ти, дяче Григорію Комарницький? – грізно спитав отаман.

– Тільки те, що був одурений цією кобітою, а більше нічого сказати не маю. Не в моїй то волі було, не хотів іти на гріха, але був до нього понуджений.

– Як же понудила? – спитав отаман.

– А так, пане суддя, що й сам не відаю, що зі мною вчинилося, – сказав дяк, запалюючи люльку, бо без того не міг доладно говорити. – Ніби мене взято на налигача, як, вибачте на слові, бичка, й поведено не туди, куди хотів, а куди тягне налигач. Отож гріха свого визнаю достеменно, але не визнаю, що він був із моєї волі.

На те слово перезирнувся отаман зі свідками, і всі водночас показали потемнені сутінком зуби, ніби стало їм невідь од чого смішно, і ніби ті зуби покрилися смолою.

– Чому ж не опирався? – спитав отаман. – Адже й худобина, коли її ведуть, не раз так упреться, що з місця не зрушиш!

– Не опирався, пане отамане, через страх, – чесно признався дяк. – Бо Максим Дударчук, оповідаючи про ваших білих голів, наторочив мені, що їм опиратися не можна, бо інакше великого лиха заживу, що вони, мовляв, у вашому селі не такі, як скрізь. При цьому казав, що можуть позбавити при відмові чоловічої сили, а хто такого не злякається?

– Святу правду сказав Максим, – озвався третій осавулець, – та й пан дяк недаремно так лякався, наші баби такі! Але не відберу я правди і від Ганни, бо це правда цілого білоголового племені. Отож, пане отамане, просимо не робити провинникам смертної кари, але скарати треба, щоб лихе порубство в нашому селі таки не множилося.