Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 34

— То є неправда! — аж звереснув пан Єжи. — Мої люди досконало перевірили можливість наявності коханого у вас, панно Ганю! Немає у вас нікого, кому б ви пообіцяли своє серце… Так от — віддайте його мені!

— Є у мене коханий! І я йому пообіцяла своє серце! Отже..

— Хто він?

— А от цього я вам не скажу! Він прийде сюди — і шаблею визволить мене з неволі!

— Ха—ха—ха! — зареготався пан коронний стражник, та через кілька секунд раптом різко урвав свій регіт і мовчки вискочив з кімнатки. Він так різко урвав регіт і так хутко вийшов, що Бібігуль аж здивувалася. Невже здогадався він про Яремка?

А пан Єжи про Яремка, звісно, не подумав. Він подумав, що коханий непокірної Гані, напевне, козак, раз вона каже, що шаблею визволить із неволі. І, напевне, цей козак нині в поході… І тут панові стражникові стало не по собі: а що, як отим коханим є не хто інший, як ребеліянт і збойник Закривидорога? О, то страшний для пана Сондецького чоловік!..

Він тут же розпорядився пою\икати до себе двох Кази—межів — двох святих отців—єзуїтів Влязла й Походзіла. Нехай з’їздять до Переяслава і перевірять, як і де стрічалася Ганя Ціпуринівна з Андрієм Закривидорогою, а як це не вдасться виявити в місті над Трубежем, то нехай мчать на Буг, у розпорядження Стефана Хмелецького, а він уже зв’яже якось їх із тим ребеліянтом…

Ух, як пан коронний стражник ненавидить цього гетьманового улюбленця!

Бібігуль подзвонила — і на порозі тут же з’явилася Фатьма.

— Посидьте, будьте ласкаві, зі мною, — попросила дівчина. — Мені тут страшно. І якось холодно душі й тілу.

— Оже, пані звелить запалити свічки?

— Не треба називати мене панією. Я ніколи не буду для вас господинею, — сказала Бібігуль. — Розкажіть мені про себе. Ви з якого міста чи села родом?..

— Пані не знак наших місць, — сухо прошелестіла відповідь. — Тому будь—яка назва нічого не скаже їй.

— Не кажіть на мене «пані», — знову сказала Бібігуль. — Як по—вашому буде «дівчина»?

— По—якому «по—нашому»? — не зрозуміла Фатьма.

— По—турецькому І

— А… По—турецькому… Киз… — задумливо промовила Фатьма, і Бібігуль з радісним хвилюванням вслухалася у короткі звуки рідної мови. Чомусь набігла на очі сльозина, аж затуманилося все — і Дніпро внизу, і небо вгорі, і вікно, крізь яке Бібігуль дивилася на світ, і грати, які відділяли її від свободи.

— Ну, ось так і називайте мене: киз! Я вас дуже прошу!

— Слухаюся вашого наказу, пані киз!

— Не пані, а просто киз.

— Слухаюся вашого наказу, киз…

— Ну, то звідки ж ви родом, Фа… А як по—вашому «жінка»?

— Ханим…

— То звідки ж ви родом, Фатьма—ханим?

— Із Трапезонта я… Є таке місто Трапезонт. Ото я звідти родом. Була служницею у дружини султана Єлени—грекині. Знаю Єлениного сина Ях’ю, який чотири роки тому повів козаків у похід на Туреччину… Ви ж, мабуть, знаєте, Ганю—киз, що козаки під керівництвом хороброго Ях’ї взяли Трапезонт, Синоп, а потім підійшли до самого Стамбула…

— А чому ж вони Стамбула не взяли, Фатьма—ханим?

— Не захотів Ях’я ставати султаном. Полюбив Ях’я християн і не захотів ставати на чолі держави, яка воює з християнами… А ще кажуть таке: козаки підійшли до самого берега — і побачили, що всі турецькі воїни, всі турецькі начальники, весь диван, геть усі повтікали, а в Стамбулі лишилися тільки діти, жінки, дівчата, діди. Кажуть, що козаки мовили: «З бабами не воюємо!» Не знаю, так воно чи ні…

— Так. саме так, — переконано сказала Бібігуль. — У нас, у Переяславі, чимало є козаків, що брали участь у тому поході. І вони кажуть про це так само…

— Казати можна одне, а робити — інше…

— Ні, усе було так, як оце ви розповідали! — переконано заявила Бібігуль.

Фатьма позирнула на дівчину уважним поглядом:

— Наче ти там сама була…

Хотілося Бібігуль гукнути: «Tак, була! А тому все й знаю!» — але стрималася. Навряд чи треба зараз відкривати Фатьмі історію свого походження.

— Як опинилися ви тут, Фатьма—ханим?

— Довго розповідати… Та й нецікаво… Давно це було…

— Як давно? Літ із десять тому?

— Більше… Тридцять із гаком… Коли помер султан Сулейман Пишний, то після нього правив син його й Роксолани Селім Мест. Мест — це означає п’яниця. Бо був у нас іще інший султан Селім — Явуз. Явуз — це грізний. А після султана Селіма Места став правити султан Магомет. І от Єлена була однією з його дружин, а Ях’я — одним із синів. Спочатку Магомет любив Єлену, любив і Ях’ю, а потім розлюбив їх і вислав жити у Трапезонт. Ось там Єлена і взяла мене у служниці… Працювала я там кілька років, жилось мені добре, чого ж там, Єлена була доброю жінкою, ласкавою. А потім помер султан Магомет, його місце на троні зайняв старший син — отже, всіх інших синів султана, в тім числі й Ях’ю, треба було знищити. А Єлена оголосила, що Ях’я помер од віспи. А потім найняла корабель і разом з Ях’єю та ще двома людьми втекла з Трапезонта… Отож тоді й почалося! Приїхали люди з таємної дефтерхани Баба—Алі що це таке, ви, Ганю—киз, не знаєте, та й знати не треба, приїхали ці люди й давай усіх мучити та допитувати. Опинилася і я в зіндані — так по—нашому в’язницю називають, — вночі плачу від нагайок, а вдень допитують: що ти про це знаєш? А що я знала? Нічого! Тільки плакала та Ях’ю з Єленою кляла… Дуже мене тоді побили — і знову в зіндан. Думала: може, ліпше повіситися, ніж завтрашні муки терпіти?.. І зібралась була зробити отаке. Так щось зупинило, відклала на годину… А через півгодини розчинили двері зіндану — козаки налетіли на Трапезонт! Визволили й мене з кількастами невольникіи та невольниць — та й повезли на Україну. А на Україні батько пана Сондецького купив мене, та й стала я в Сондецьких служницею… Тепер ось панові Єжи служу вірою і правдою…

— Ви так і лишилися магометанкою?

— Так і лишилася… Може б, якби виходила заміж за християнина, то й поміняла віру, але ніхто не взяв мене в жони… Та й не хотіла я кидати панів Сондецьких…

Неохоче розповідала Фатьма свою історію. Бібігуль слухала і думала: не виручить мене ця жінка, не піде на зраду свого господаря. Справді ж бо: виручити з неволі переяславку Ганю означає зрадити свого благодітеля пана Сондецького, родині яких Фатьма служить уже понад три десятиріччя!

— Ви не захочете мені допомогти, Фатьмо—ханим, — сказала Бібігуль.

— Чому ж?.. Я буду вас, Ганю—киз, переконувати в тім, що найліпше для вас — вийти заміж за пана коронного стражника. Це — велика, це просто—таки величезна честь для вас, Ганю—киз. Ви, проста дівчина, станете господинею цього великого краю, а потім, може, і всієї України, ви будете у Варшаві, Кракові, у Римі…

— Це вже я чула з вуст пана коронного стражника… Я хотіла б, аби ви, Фатьмо—ханим, допомогли мені інше.

— Як же?

— Як?.. Ну, уявіть собі, що ваша дитина, ну, наприклад, не Ганя, а, скажімо, якась Галія чи Бібігуль, опинилася в такій—от фортеці! І їй треба втекти чи просто передати звісточку на волю…

— Навіщо тій Бібігуль утікати? їй випадає таке щастя: вийти заміж за такого поважного чоловіка! Куди їй утікати? Я так думаю: багато хто б у Туреччині вважав щастям стати навіть не дружиною, а простою наложницею такого значного пана… А ви, Ганю—киз, таке кажете!..

— А якщо б у вашої доньки та був коханий хлопець?

— Я сказала би своїй доньці: махни рукою на свого Ахмета чи Селіма, а йди заміж за такого великого начальника, як пан Сондецький…

Уже зовсім стемніло надворі… Якщо хтось човном плине по Дніпру, то він, певне, бачить із ріки, як у замковій вежі світиться верхнє вікно. Певне, бачить він і думає: хто ж то там такий ніяк заснути не хоче?..

Отже, Фатьмо—ханим, ви мене не виручите…

— Ні, Ганю—киз, не виручу… Бо ви, Ганю—киз, іще дитина і не знаєте, з якого боку сходить оте сонце, що люди звуть його щастям…