Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав - Страница 33

Яремко стояв біля борту галери й дивився в море, куди щойно збирався стрибнути. Хтось торкнув його за плече. Недайборщ. Не курив люльки, не говорив, не лаявся. Стояв і мовчав.

І все—таки, чому старий Омелько її не зміг виручити? Адже вона умудрилася виглянути у вікно і гукнути: «Рятуйте!», перш ніж двоє мовчазних лобурів пана Сондецького накинулися на неї, повалили на подушки і заткнули рота! Вона навіть устигла уздріти, що старий Омелько здивовано витріщився на неї і, очевидно, пізнав! Що ж завадило йому кинутися в погоню — тим більше на базарі, де карета не могла мчати швидко?

Уже котрий день коронний стражник не випускає її з Канева. Він щодня приходить до неї. Раз на день. Під вечір. Веде розмови про кохання. Після отих розмов він виходить. Тоді з’являється Фатьма. Питає: «Що пані потрібно?» Бібігуль, як правило, не відповідає. їй противний і цей замок, і ця пишна кімната, і пан Сондецький, і його Фатьма…

Як же це вона так по—дурному попалася в лапи коронного стражника? Якби прийшов хтось із отих отців—єзу—їтів, то вона, Бібігуль, одразу б здогадалася, що справа недобра й нечиста. А тут же прийшов кульгавий чоловічок — ліва нога на дерев’яшці — зі спішним листом аж із Києва, від митрополита, чи що, і цьому чоловікові треба було негайно їхати сьогодні назад, — а коли ж ти того батька з базару дочекаєшся?! Ще хотіла сама Хведора провести його на базар, та кульгавий сказав: «А у вас що — нікого молодшого немає?» І тоді Бібігуль сама озвалася: «Та побудьте, мамо, вдома, чого там?! Я хутенько — туди й назад!» І пішла! Дорогою вони з чоловіком ні про що, власне, й не говорили. Заговорили, коли на півдорозі їх наздогнала панська карета — такої Бібігуль раніше й не бачила в Переяславі. Власне, подібні бачила, але саме такої не бачила. «От таланить людям, — сказав кульгавий чоловічок, — на яких повозах їздять! А мені сьогодні аж до Києва треба дядьковим возом добиратися!» І тут кучер, що сидів попереду, запитав: «А як до базару доїхати?» — «Та прямо й прямо, а потім — ліворуч!» — сказала Бібігуль. «Сідай, молода, покатаю!» — «Сама дійду!» — «Та сідайте обоє, подивись, як чоловікові тяжко на дерев’яшці вашим піском іти!» Кульгавий і справді став і, важко дихаючи, почав витирати піт з лоба. Карета під’їхала — Бібігуль заглянула в неї: там нікого не було! І вона вирішила сісти, тим більше, що не сама ж, а з кульгавим, а до кульгавого вона вже звикла… В кареті було красиво, мов у ляльковому палаці. Бібігуль виглядала у віконечко, усміхалася сама до себе: ач, яка я! у кареті катаюся!.. Карета завернула на базар, Бібігуль хотіла вже вийти, щоб повести кульгавого до батька, та раптом з обох боків відкрилися дверцята — вона побачила обличчя двох отців—єзуїтів, що бачила їх позавчора. Вони миттєво оглянули її, мов обмацали очима, кивнули кульгавому, сказали: «Вона!» — і зникли, а натомість у карету вскочило двоє бурмил, які, витягши пістолі і націлившись на Бібігуль, просичали: «Панно Ганно, тихо, а то…» І тут Бібігуль усе зрозуміла. Вона відкинула їхні пістолі й кинулася до віконця. Воно було не засклене, Бібігуль побачила старого Омелька біля зброї і щосили гукнула: «Рятуйте!» І Омелько її почув, вона піймала його здивований погляд, але більшого вона не встигла побачити, бо двоє бурмил схопили її за руки й ноги, повалили на подушки і заткнули рота. Карета заскакала на місці, кидаючись у різні боки, ззаду розлігся якийсь крик, але ніхто в карету не увірвався, ніхто не примчав її виручати — і це й досі для Бібігуль є якоюсь загадкою! Адже Яремків батько Омелько стояв майже поряд!.. Невже і його вхопили? А може, убили? Правда, пострілів не було чути за отим багатоголосим ревищем, що вибухнуло раптом за каретою…

Як же це вона не побереглася, не подумала, що утрапила в пастку пана Сондецького?

Треба обов’язково передати вістку на волю про те, що вона в руках коронного стражника і що він хоче схилити її до заміжжя з ним.

Але як її, цюю звістку, передати?

Може, через Фатьму? Може, заговорити з нею по—турецьки, розбудити в її душі давні почуття любові до рідного краю та земляків? Адже сумно й сиротливо їй тут, на Україні!.. Боже мій, як важко було їй, Бібігуль, перехрещеній у Ганю, в перші роки життя на Україні! Якби не Яремко та якби не його тато—мама, то Бібігуль умерла б чи захворіла від нудьги й туги за рідним краєм! А тут ще дітлашня все бігала за нею і дражнилася: «Туркеня! Туркеня!» Добре, що переїхали в Переяслав — тут ніхто її не дражнить, тільки іноді дивуються: як це в білявих батьків та така чорняво—кароока донька?!

Якщо вона признається Фатьмі, яка по кілька разів на день приходить до неї — та ба! щохвилини може зайти, варто лиш їй задзвонити у цей срібний дзвіночок! — у своєму походженні… Може, розчулиться літня туркеня? Але навіщо б таку тримав у своєму замкові пан Сондецький? Як би він міг довірити людині, здатній на невірність, свою найголовнішу таємницю?..

Ні, треба подумати!.. А взагалі — варто було б якось ізблизитися зі старою Фатьмою. Треба, щоб вона ближче познайомилася з Бібігуль. А раптом щось та й вийде?!

Чекай, Бібігуль! Якщо вийде, то тоді — смерть Фатьмі! Пан Сондецький ніколи не пробачить їй, якщо вона не впильнує Гані—переяславки, він укине її в темний льох під замком і заморить голодом і холодом у темниці!

Уже надходив вечір. Навесні й улітку вечори надходять не так рано, як узимку. Навесні й улітку не встигнеш і наспіватися в садку, а вже ось—ось ранок. А взимку! Ходиш із Яремком понад Трубаилом, стоїш під засніженими деревами, слухаєш музику зір і дівочі співи — і так любо на душі… Щоправда, пройшли отак вони взимку лише двічі… А влітку й зовсім не ходили — Бібігуль була з дівчатами, а Яремко з парубками… Ну, ще залазили у клуню, обіймалися й цілувалися… Тільки ж мало, мало!..

Почулися кроки в сусідній кімнаті. Пан Сондецький півголосом запитав щось у Фатьми. Та односкладово відповіла. Потім пан Єжи постукав у відчинені двері і скрадливо запитав:

— Чи можна до нашої переяславської царівни? Бібігуль промовчала. Вона стала біля заґратованого вікна, що дивилося на Дніпро.

Тоді пан стражник зайшов сам. Зайшов і тут же заявив:

Пшепрашам, панєнко Ганю, але я зайшов запитати: чи не нудно вам отут, у цій кімнаті, сидіти цілий день’ Бібігуль відірвала погляд від Дніпра, повернулася побілілим лицем до коронного стражника і запитала:

— А то пан Сондецький має бажання випустити мене на волю?

— Господи! Ганю! Та ж ми умовилися: я ніякий не пан Сондецький, ніякий не коронний стражник — я ваш, я твій найближчий друг Єжи, або ж по вашому Юрій!

Бібігуль мовчки відвернулася до вікна. Вона вже втомилася від оцього щоденного освідчування Сондецького в коханні.

Не обертаючись до нього, запитала:

— То ви мене випустите на волю чи ні? Чи мені самій щось придумувати?

— Я не для того рятував найкращу дівчину нашого краю від лихих татарських рук, щоб її випустити і передати знову в чиїсь лихі руки!

— Крім ваших лихих рук, мені тут нічого боятися! Відпустіть мене, пане Сондецький, ви ж — шляхетна людина, вас знає й шанує навіть король!

Очі коронного стражника спалахнули торжествуючим вогником:

— А що ж я казав?! Я хотів би, щоб і вас знав сам король Сигізмунд, сам королезич Владислав. Ваша краса осяє їхні державні серця! Покохайте мене, незрівнянна Ганю! Ви побачите на власні очі Варшаву і Краків, Париж, Орлеан, Рим, Мадрід! Ви побачите Лондон і Стамбул! Ваші незрівнянні коси, вашу дивовижну шийку й вушка, ваші ручки й ніжки прикрасять найкоштовніші оздоби із золота, срібла, діамантів, перлів!.. Покохайте мене, панно Ганулько! Так?

Ні, — твердо відповіда Бібігуль.

— Але ж ви — не дитина! Рано чи пізно вам доведеться виходити заміж!

— Я маю коханого, пане коронний стражник! І я вийду за нього! — сказала вона і знову одвернулася до вікна, вдивляючись у потужну широченну срібну смугу Дніпра, який немов позичав вечірньому небові своєї світлості.