В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 56

ВЕЛИКЕ ВІДКРИТТЯ ЧИ ВЕЛИКА ПОМИЛКА?

— Здивувалися? — спитав Думчев.

— Ні, ні! — відповів я. — Тут не те слово. Це не подив. Я зачарований незвичайним видовищем.

— Лише огорожа. Просто огорожа мого будинку…

Справді, було чим замилуватись: яскраво-жовті барви, неначе шкурка стиглого лимона, перепліталися тут із вогняними, неблякнучими розцвітками осіннього листя і холодним сизо-голубим кольором, яким буває суворе північне небо. А яскраво-білі плями, чорні кільця, фіолетові смужки були розкидані в найхимерніших поєднаннях.

Сонце грало всіма барвами і освітлювало цю велетенську своєрідну театральну завісу-“огорожу”, як зневажливо назвав її Думчев.

Ми підійшли ближче…

Із землі стирчали скісні стояки. Вони були всіяні твердими, гострими, колючими голками:

— Ноги коників — непоганий частокіл для мого палацу, — пояснив Думчев. — А між ними я протягнув крила метеликів. Оці яскраво-жовті, як лимон, — крила метелика-крушинника; яскраво-біла літера “С” — це зворотний бік крил квітневого метелика; череп і дві кістки — малюнок спинки метелика сфінкс антропос.

Барви гармонійно зливалися й заступали частокіл.

Ми підійшли до воріт.

Я дивився і не міг надивитися: стулки воріт були ніби з металу, блищали добре начищеною бронзою. Здавалося, ніби невідомий майстер, продемонстрував мені на огорожі і воротах найчудеснішу гаму кольорів— від червоного до фіолетового. Яка насиченість кольором, який блиск, яке багатство відтінків! Мене особливо вразили золотисто-зелені відтінки нижньої частини огорожі.

І я вигукнув:

— Ніколи не бачив таких барв.

— Ворота зроблено з крил мідного жука. Але не в цьому річ! Тут люди з великою користю для себе можуть дечого повчитися.

Що можна було відповісти на це Думчеву?

Він спитав:

— Що ви бачите тут?

— Барви надзвичайної сили і яскравості…

— Мій гість дивився, бачив і… нічого не побачив, — мовив Думчев, дивлячись на. гарні візерунки своєї огорожі.

Я чекав запрошення зайти на подвір’я, але Думчев не поспішав:

— Пригадую! Нудний і одноманітний був колір будинків у містах. Які похмурі й сумні будинки восени, коли йде дрібний дощик. Навіть несподіване сонячне світло, що проривалося крізь хмари, робило їх ще сумнішими. Якого ж кольору тепер будинки в містах? Чи не змиває дощ фарбу з ваших будинків? Чи не вигоряє фарба на сонці?

— Ремонт, нове пофарбування — і будинок ніби заново відбудовано, — розгублено відповів я.

— Фарби, бочки фарб! Маляри з цебрами фарб, архітектори, безупинна праця. Змішувати й змішувати фарби, щоб одержати, зрештою, бляклий, швидко згасаючий, нудний колір.

— Авжеж! А як же? Він вів далі:

— Нехай у людей зацвітуть і засяють будинки, вулиці й міста всіма кольорами веселки. Ось так, як виграють на сонці барвами і міняться примхливими відтінками крила метеликів!

— Це неможливо!

— Ні, можливо! Мої кольори і барви зовсім не ті, до яких ви звикли. Зрозумійте ж мене: тут зовсім інше. Це не фарби із цебра маляра, тут не хімія і не пігменти! Це барви вічні, немеркнучі, дзвінкі, вони не підвладні часові. Ці барви ніколи не вицвітають. Вдивіться! Адже ці крильця прозорі!

Я вдивлявся до болю в очах, але все ще не розумів Думчева.

Він вичікувально позирав на мене і чомусь був не тільки серйозний і зосереджений, але, як мені здалося, засмучений. Чи не тому, що я не розумів його?

Думчев каже: вічні барви. Але ж крильця у метеликів тендітні. І живуть метелики кілька днів або тиждень-два.

Я стояв біля багатоколірної, променистої театральної завіси, або, як сказав Думчев, біля “огорожі” його будинку, з хвилюванням слухав і відчував: слова його йдуть від щирого серця, але суть справи для мене прихована.

І в голосі Думчева було стільки щирості, що я подумав був: “Тут нема помилки!” Потім схаменувся: “Ні, тут помилка. Не можуть барви бути вічні! І як же так? Адже він твердить, що крильця ці прозорі. Вони, справді, дуже тендітні, нестійкі. Ні, — вирішив я, — це дивна омана. Він сам себе дурить. Це помилка самотньої людини, яка загубилася на десятиріччя в Країні Дрімучих Трав”.

Думчев дивився на мене, чекав. І мені треба було щось сказати.

— Ніяк не збагну, чому ці барви вічні? Що пофарбоване, те й вицвітає.

Хиталися, згинались і, як завжди, шелестіли трави. Думчев уже не дивився на мене. Він уважно вдивлявся в далечінь, ніби розгляда’в за могутньою шумливою зеленню трав якісь візерунки, що їх бачив він один. Він говорив. Слова його були схвильовані й гіркі.

— Що робити? Як розтлумачити людям, що тут зовсім інші барви, ніж у квітів? Жовтий жовтець, синя волошка, яскраво-червоний мак вицвітають, вигоряють. А тут не те, зовсім не те! Як пояснити? Тут природа барв інша. Барви моєї огорожі не зів’януть і не погаснуть! Ніколи! Оркестр у театрі створює бурю наростаючих звуків… Але де відповідне наростання барв? Ах, ця декоративна “зелень” весни, намальована на фанері й картоні! Чи змінюється вона разом з музикою оркестру? Ні! Фарби застигли раз і назавжди…

Я слухав і казав собі: “Помилка самотньої людини! Помилка, якої вона сама не бачить і не помічає!”

Дедалі глухіше шелестіли трави, яскравіше і живіше виблискувала і мінилася барвами чудова завіса, за якою був будинок Думчева.

Я слухав і запам’ятовував кожне його слово.

— Пояснити все це треба людям. І тоді фарби, міняючись і радуючи око людини, допомагатимуть їй працювати, жити, будуть бадьорити, заспокоювати, надихати її, як музика, як пісня… Заходьте ж до моєї хати! — закінчив Думчев, відчиняючи бронзову стулку воріт.

Повз нас пробігла мурашка. Думчев подивився на неї і з несподіваним занепокоєнням схопив свою шаблю — жало оси, кинувся до мурашки і вигукнув:

— Що трапилось?! Що трапилось?! Його вигук був пройнятий тривогою і стурбованістю. Я не розумів, у чім річ, і підбіг до Думчева.

— Щось скоїлося в Країні Дрімучих Трав, — сказав Думчев і почав голосно лічити, пильно дивлячись на антени-вусики мурашки: — П’ять, десять, двадцять… Ого! От лихо!

Потім він зупинив ще одну мурашку і знову почав лічити:

— П’ять, десять, тридцять… сорок помахів антен!

— Що за дивні підрахунки!

— Ховатися треба! Думчев схопив мене за руку.

— Мурашки кажуть… — прошепотів він.

— Що ви! Що ви!

— Швидше додому! — закричав Думчев. — Ні, ні! Не сюди, а в той будинок, де ви вже були, — він глибоко захований під землею.

І ми побігли. Але від кого ми рятувались? Я почав на ходу ставити запитання. Це було смішно й безглуздо.

— Чому ми тікаємо?

— У травах неспокійно!

— А що ж тралилось?

— Не зачепіться за коріння… Мурашки мені сказали, що вони вкрай схвильовані.

— Та хіба ж мурашки розмовляють?

— Ось моя рука, тримайтесь… Як і всі комахи…

— Але мурашки? Адже вони не дзижчать, не співають!

— Треба бачити…

— Бачити?

— Бачити — означає розуміти, про що вони кажуть.

— А можна зрозуміти?

— Праворуч, праворуч! До будинку вже близько. Треба стежити за швидкістю помахів антен. Лічити кількість помахів…

— Арифметична мова?!

— Саме так, вона проста і зрозуміла. Навіть найпростіший тарган, коли хоче сказати: “Я стомився, я відпочиваю”, — махає антенами тільки п’ять раз. Коли досліджує нове житло, він махає п’ятдесят п’ять раз. Коли голодний — тридцять шість раз. У різних комах своя розмовна таблиця… Назад! Назад! До річки!

— Але що ж?.. Що трапилось у Країні Дрімучих Трав?