В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич - Страница 55

Я дуже зголоднів і занадто швидко, метушливо й жадібно їв. Думчев, як завжди, був поважний і зосереджений.

— Скарабеї… скарабеї… Що треба людині, щоб виточити кулю, зробити її гладень. кою, геометрично правильною? — раптом спитав Думчев, мабуть, згадавши, про крупинку.

Я не встиг відповісти.

— Знаю, знаю! — вів далі старий. — Ви скажете — потрібен токарний верстат. Треба поєднати обертальний рух предмета, що обробляється, і поступальний рух інструмента, яким знімають стружку. А скарабей робить свою кулю круглою й правильною, навіть не зрушуючи її з місця. Він її будує, сидячи на верхівці грудочки гною — основи майбутньої кулі. Повертаючись на всі боки, він бере з гною щелепами грудочку за грудочкою, накладає їх на основу, нарощує, ліпить, уминає, притискує, вирівнює. Куля готова — вона кругла й рівна. Що ж, час! У похід на скарабеїв!

ДУМЧЕВ НАМАГАЄТЬСЯ МЕНЕ РОЗВАЖИТИ

Ні, нічого не вийшло з цього походу за другою крупинкою. Абсолютно нічого! Невдала мандрівка! Гуляв вітер по вершинах горбів, хитав рідкі дерева-трави, безупинно бив нас дрібчастим градом піску. Ми стояли на вершині одного горба. По той бік пасма було видно попелясто-сіру, без рослинності рівнину. Порожньо, самотньо і похмуро було там. І, зовсім як раніше, я подумав: ці горби й піщані гори — адже це лише насипи над нірками різних дрібних звірят. Але де ж, де ж скарабеї?

— Скарабеї ліплять свої кулі напровесні, — сказав Думчев, ніби вгадав мої думки. — Мабуть, кулю з крупинкою покотила якась запізніла пара жуків. Який все ж таки вигляд мали ті скарабеї, які закотили кулю за пасмо горбів? Опишіть. Може, я їх знайду.

— Вони були схожі на чорних лицарів, — сказав я.

— А можна точніше? Адже скарабеї бувають різні…

— Точніше? Не можу.

— Якби скарабеї з’їли кулю з крупинкою… — Думчев примружився і з легкою посмішкою подивився на мене, — то вони б стали, звичайно, велетнями, і ми їх одразу побачили б. Та такого не трапилось. Отже, — вже серйозно, без будь-якої іронії закінчив Думчев, — залишається припустити, що ці скарабеї, відклавши в кулю яйце, закопали її в землю, як вони це роблять завжди.

— Даремно ми йшли сюди, — сказав я з жалем.

Ми почали спускатися з горба. Вітер дув нам у спину. Дерева невесело шуміли нам услід. Недобре було у мене на душі. Я раз у раз дивився на свою тінь: вона втомлено й покірно зігнулась і шкандибала разом зі мною.

Щоразу, коли нам треба було подолати важкий перевал, Думчев брав мене за руку і обережно допомагав підійматись.

— Я запрошую вас до себе на обід! — сказав Думчев. — Ви вже випадково побували в одному моєму будинку. Зараз прошу відвідати другий будинок, літній.

За хвилину він почав розмовляти сам з собою:

— Слухай! Треба гостя розвеселити і розважити. Правда, будинок, куди я приведу свого гостя, зроблений не зовсім добре. Я б міг краще збудувати й прикрасити його. А якщо поставити біля будинку обабіч воріт у загрозливій позі двох тарантулів, гість, мабуть, злякався б. А зробити це зовсім неважко: взяти і туго набити два чучела тарантулів. Стежку у дворі годилось би вимостити надкриллям сонечка, як у першому будинку. Матеріал надійний і міцний. І колір вдалий: червоний з жовтим… — Думчев обернувся до мене: — Але музикою під час обіду я ще розважити вас не зможу — музикантів не зібрав.

— Яка музика?

— Адже в мене буде оркестр. Я вже розмістив по колу будиночки-стійла. Кожне стійло закрите щільно припасованими дверима, але вони легко відчиняються. В центрі подвір’я до мого пульта сходяться шовкові троси, прив’язані до кожних дверей. Стоячи біля пульта, я можу відчиняти двері то на всю широчінь, то залишаючи маленьку щілину; можу також відчиняти по черзі то одні, то інші двері, або водночас усі. А в стійлах — оркестранти. Ось, наприклад, коник. Чудовий смичок у нього: зубчаста смуга, за формою— точно вигнуте веретено, порізане навскіс двадцятьма чотирма трикутними зазубинами. Оце так інструмент! Коник-лівша!

— Чому лівша?

— Він несе свій смичок на лівому боці надкрилля. Резонатор — натягнута шкірка. Він вібрує, коли струшується вся рамка.

— Дозвольте! Дозвольте! — вигукнув я. — Тут усе заразом і смичок і гуслі.

— Так, варто було б придивитися музикантам і майстрам, які виготовляють скрипки. Склад оркестру, на жаль, не весь дібрано. Та я здивую й потішу гостя чимось іншим. Прямо із спеки я введу його в кімнату “фонтанів”. Так!.. Скажіть, будь ласка, — звернувся він до мене, — хіба вас не дивує, що, по суті) водопроводи наші будують так само, як будували їх і в Стародавньому Римі?

Я почав роз’яснювати систему подачі води під тиском у багатоповерхові будинки, але Думчев розсміявся:

— Недалеко ми відійшли від досвіду предків! Навіть не додумалися до того, що вода сама може підійматися вгору.

— Сама підійматися вгору? — перепитав я. Думчев поблажливо посміхнувся:

— Ви ж знаєте, що в будь-якій рослині вода, що надходить з грунту, підіймається вгору. Це не тільки тому, що рослина вбирає в себе воду через стебла. Вода від коріння сама йде по стеблу. Що може бути простіше. Я взяв стебло рослини. Воно, звичайно, складається із системи найтонших порожнистих трубок-волосинок. Я встановив це стебло в ставку, викопаному біля мого будинку. Кінчик стебла сягає вікна другого поверху. Вода підіймається вгору і зупиняється.

— Розумію, Сергію Сергійовичу, вода підіймається вгору за законами капілярності.

— Так, так, закони природи! — сказав Думчев. — Спостерігайте природу — і ви не витрачатимете стільки сили і праці, і не матимете стільки мороки, щоб гнати воду на верхні поверхи.

Тут Думчев просто заплутався. Він переплутав цієї хвилини всі масштаби: і зріст нормальної людини, і потребу у воді.

Мені треба було тут-таки заперечити Думчеву, що вода в капілярах, звичайно, може підійматися вгору лише на незначну висоту. Капілярної води не вистачить людині навіть на одну ложечку чаю.

Але я не сказав про це Думчеву. Жодним словом не згадав про те, що за довгі роки життя в Країні Дрімучих Трав у нього цілком природно виробились інші уявлення про відстані і об’єми — зовсім не ті уявлення, що в усіх людей. І не слід йому з такою категоричністю переносити свої погляди на той світ, в якому живуть люди.

Розповівши про свій водопровід, Думчев перейшов до того, як освітлюється його будинок. Це світло без вогню, без горіння. Джерел цього світла було вдосталь у Країні Дрімучих Трав: світніх комах, бактерій, гнилючок.

Тут, у Країні Дрімучих Трав, не віриш навіть тому, що сам бачиш: все навколо таке дивне, що здається неймовірним. Справді, який будинок у Думчева? Я собі навіть уявити не можу. Та слова Думчева про незвичайне освітлення були переконливі. Адже я вже побував в одному з його будинків. Ці роздуми викликали в пам’яті іншу картину. Я побачив себе в нашому театрі. Ми слухаємо доповідь про нові джерела світла, про застосування їх при оформленні спектакля.

Пригадую, як доповідач сказав, що світляки навели вчених на думку використати “холодне світло”. Підраховано, що у лампочки розжарювання лише три проценти енергії витрачається на випромінювання світла, а решта йде в повітря у вигляді тепла. А в світляків коефіцієнт корисної дії досягає дев’яноста процентів!

Пам’ятаю, як про це писалося в одній газеті:

“Якщо половину ламп розжарювання країни замінити новими джерелами світла, то можна мати грандіозну економію електроенергії”.

Ми прискорили ходу. Ліс трав почав рідшати. То там, то тут було видно просіки, алеї й галявини, засаджені кущами, — наслідок праці і турбот людини. Ми, очевидно, підходили до літнього будинку Думчева.

— Що це? — вихопилося в мене.

Із-за зелені кущів та одиноких дерев блиснуло, загорілося, заграло небаченими кольорами, барвами і візерунками велетенське панно.