З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 23

— А я не люблю цитат,— каже Фрусін,— я не можу запам'ятати всього, що сказав Ленін, а раз не можу, то як же можна цитувати? Сидіти й шукати в томах?

— Я не про слова,— каже Шляхтич,— я про всього Леніна, про його життя, про боротьбу, роботу, діяльність. Мене проймає розпач від власної малості — от у чому трагедія...

Вони обидва вже нас не помічають. Нас нема. Ми занадто земні зі своїми «прагматичними» бажаннями, ми занадто нормальні для цих двох, яким тепер був би до пари хіба що наш бровастий заводський поет. До речі, минулої неділі він виступав по радіо, глухувато-сумним голосом читав невеселе: «А руки в саднах, мозолях, до берега неблизький шлях...» Очевидно, він справді мав рацію, принаймні я не став би йому заперечувати, надто ж беручи до уваги заплутаність наших справ із «рок-н-ролами». Тут далеко вже й не до одного берега, а до обох... від одного відпливли так, що не повернешся, а до другого ніяк не дістанешся. Але потім поет похмуро пообіцяв: «Гей, всі пощезнем»,— і вже тут я не міг згодитися жодною ціною, бо щезати не мав наміру навіть з отим бадьоро-відчайдушним «гей». Мене, сказати по щирості, навіть розгнівала поетова обіцянка всезагального зникнення, і я знову подумав про те, що поети не повинні б щодень тинятися поміж нами, видивляючись кожен наш крок і від найменшого нашого, неуспіху відразу впадаючи в похмурі провіщення каюка, тобто кінця світу, хоч і приправленого відповідними настроєві «гей-гей» чи там «гай-гай». Колись, як відомо, співці були сліпими: і отой древній грек, що оспівав звитяги й мандри своїх земляків, і, кажуть, якийсь великий англійський поет, та й наші кобзарі. Це було зручно з багатьох причин. Співці зосереджувались тільки на великому, дрібниць не помічали. Тепер цей звичай, здається, вийшов із моди, і дехто мав би пошкодувати. Може, насамперед такі жваві хлопці, як я, бо нам щезати ніяк не хочеться.

Щезнути ж із лабораторії, лишаючи для нічних розмов Шляхтича й Фрусіна,— це будь ласка, тому я потихеньку підштовхнув Євгена, і ми стали задкувати до дверей. Але якраз тоді двері розчинилися на всю широчінь, став у них напрасований товариш Токовий, сказав чітко, з притиском:

— Шляхтич, вас викликають...

Він стояв і дивився на мене так, нібито я мав бути Шляхтичем і мене кудись там викликали. Я куснув собі нижню губу і зробив носом насмішкувате «шмарк», щоб нагадати Токовому його стрибання з балкона, але на нього це не справило належного враження, очі його лишилися так само холодними й важкими, мов два камені, відповідно відшліфовані й, наприклад, вставлені в відповідні частини обличчя нашого заступника начальника цеху, враження камінності від його очей ще побільшало, коли знов зачувся його холодний голос:

— ...викликають на комісію...

На кого дивишся, той тебе й чує. Так воно вже ведеться. Я справді чув Токового, але мені його слова були, як то кажуть, до лампуцьки. Шляхтич же, здається, і не зауважив ще Токового. Тоді Токовий гукнув голосніше:

— Шляхтич, кому кажу!

— Що таке? — Шляхтич подивився на нього з цікавістю.

— Вас викликають.

— Викликають?

— На комісію... Державна комісія викликає вас... У кабінеті в директора заводу...

— Мене? — Шляхтич вдавав, що ніяк не збагне, чого від нього треба Токовому.

— Ну, так... Дзвонили щойно... Негайно...

— Викликають?

— Викликають.

— А може, запрошують?

— Запрошують? — Токовий ще й досі не збагнув, що з нього сміються.— Ну, я не знаю... може, й запрошують... Ждуть, одне слово... І негайно!

— А, ну гаразд,— спокійно сказав Шляхтич і заклопотано схилився над Гришиними записами.

— Слухайте, Шляхтич, що ж ви? — злякано спитав Токовий.

— А що?

— Адже вас ждуть.

— А мене нема,— підняв плечі Шляхтич.

— Як то нема?

— А так. Мій робочий день давно закінчився. І це вже— не я.

— Не ви? А хто ж?

— Ну, скажімо, мій двійник... Моє сумління... Докір моїй недосконалості...

— Слухайте, Шляхтич, не морочте голови. Моє діло передати: вас викликають на державну комісію. Це діло серйозне. Серйознішого зараз у нас тут нема нічого.

— Помиляєтесь, Токовий, є речі набагато серйозніші,— зітхнув Шляхтич.

— Ви п'ятдесят п'ять томів бачили? — підскочив до Токового Фрусін.— Скажіть мені, бачили ви п'ятдесят п'ять томів?

— Яких томів? — Токовий аж позадкував од такого запитання.

— Якщо ви їх навіть бачили, то не думали про них. А над ними не задумувалися, то це абсолютно точно! А ви б задумалися! Спробуйте задуматися!

— Та що ви мені томи! — Токовий вже був не радий, що потрапив сюди.— Моє діло передати, що дзвонили... Викликають Шляхтича... До кабінету директора заводу... Голова державної комісії.

Ми зовсім забули про державну комісію. А вона ж працювала на заводі тиждень чи й більше. Десь там когось викликали, про щось розпитували.

Євген, ніби злякавшись згадки про комісію, мовчки, настирливо витягає мене з лабораторії. Жвавість трохи підозріла в моєму другові. Але коли ми опиняємося в цеху, суду все стає ясно. Поперед нас, у другому прольоті, щойно змінившись коло своїх причіпливих контрольних механізмів, іде Аля, іде повз стани, розмахуючи своєю торбиною на довгому, мов у стюардес, ремінці, іде в хаотичному переплетінні металу, серед гуркоту холодного світіння люмінесцентних ламп, серед гармонійного конструктивно-розрахованого безладу, йде висока білява дівчина, гордо несучи на тонкій високій шиї свою єхидно-прекрасну голову, і все відсувається на задній план, стає несуттєвим і незначним поруч із природною зграбністю, яка пронизує кожен порух загадково-неприступної контролерки з відділу технічного контролю.

Але, на жаль, на світі існують не тільки гарні дівчата, а ще й суворі державні комісії.

12

З усього видно, що тут не намагалися дотримуватися моди, не споруджували заводської контори в новітньому стилі, не пробували модернізувати бодай внутрішню обстановку, все в цьому будинку, поставленому в кінці перехідного мосту, перекинутого через половину заводської території, витримано в суворих, трохи аж непривітних тонах ще тридцятих років — років перших п'ятирічок: суворі барви, суворі меблі, навіть секретарка в приймальні директора заводу теж сувора, літня, невродлива жінка, схожа й не на секретарку в звичному розумінні, а на суддю. Споруджувалося заводоуправління давно, ще в тридцяті роки, по війні відбудовувалося, але відновили його з точним дотриманням первісного вигляду, і з того часу, здається, нічия рука не доторкалася тут ні до чого. Важкі темні меблі, старомодні телефонні апарати (теж важкі й незграбні), велетенські чорнильниці на столах, хоч усі тепер пишуть авторучками і в чорнильницях давно вже повисихало, важкі штори висять на вікнах, і враження таке, що в складках тих штор зберігається ще пил минулих часів.

До такої обстановки люди якось мовби й не пасують, вони тут просто недоречні. Може, саме тому приймальня директорська була в той день порожня, і коли ми ввійшли туди, то секретарка подивилася на нас трохи аж перелякано, але переляк у неї вмить змінився суворістю, як і личило хранительниці такого неприступного царства; секретарка навіть вдавати не стала привітності, навпаки — всім своїм виглядом вона показувала невдоволеність вторгненням непроханих гостей, а щоб підкреслити значимість своїх почуттів і не дати нам будь-яких надій, вона підвелася з-за свого монументального столу (він міг би слугувати за постамент для кінного пам'ятника), підійшла до дверей директорського кабінету, вдала, ніби щільно причиняє їх, хоч вони й без того були причинені досить щільно, високі, важкі, з незугарним різьбленням темні дубові двері. Після цього, так само не даруючи нам бодай погляду, секретарка кроком пожежника, який тягне шланг на учбових заняттях, повернулася до свого постаменту для кінного пам'ятника, гордо випросталася на стільці-троні, поверх наших голів гнівно глянула на вхідні двері: чи не наважаться ще якісь там нахаби порушити спокій цього поважного святилища? Поведінка секретарки відверто старомодна. Це — репертуар не нашої ери. Як повторюють і в радіопередачах для молоді. Сучасник повинен бути таким, якого вимагає сучасність. Ну, ми можемо бути поблажливими, не станемо вимагати від літньої секретарки, аби вона вдягала міні-спідницю, бо не кожні коліна надаються до показу широким народним масам. Але ж даруйте! Вже давно вийшли з ужитку всі ті досить психологічні прийоми, що їх так щедро демонструвала нам секретарка, це розуміємо не тільки ми з Євгеном, це добре знає навіть мій батько Матвій Сергійович Череда; на нас не справила жодного враження неприступність секретарки, все ж таки хоч там що, а господарями мали почуватися тут передовсім ми, а секретарка ж — це щось мовби з набридлої обстановки, змінити яку нам просто бракувало то часу, то енергії.