З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 22

— Ти спеціаліст по далілах, я спеціаліст по трубах! — кричить жартівливо Євгенові Фрусін.

— Не дуже ти великий спеціаліст,— посвистую досить зневажливо я.— Який же ти спеціаліст, якщо не можеш знайти температуру, при якій би ми гнали труби?

— Ах, так? — Гриша підскакує до мене, вимахує в мене перед очима забрудненими в мастилі руками.— Ти бачиш ці руки? Це руки вченого, так? І вся ваша проблема — це наука, так? А я тобі скажу, що це— авантюра! Зрозумів! Я двадцять років учуся! Двадцять років! Скільки ти живеш на світі, стільки я вчуся. І я тобі можу сказати, що це — авантюра!

— Про це говорить увесь завод,— посміхаюся гірко я.— Теж мені відкрив Америку. Ніхто не вірить — от і кажуть: авантюра. Завжди так кажуть. А якщо ми доб'ємося? Якщо справдяться вищі цілі?

— Ах, вищі цілі! Товариш Шляхтич живе тільки заради вищих інтересів! — Фрусін бігає поміж нами, він то хапається знову до роботи, то кидає все і починає жестикулювати так, ніби на нього напали оси.— А я не бажаю! Авантюра — от! І мене втягли в цю авантюру. Твоя ж сестричка й утягла.

Він показує на Зіну, яка спокійно собі сидить за столиком і малює вуста яскравою помадою. Вона не звертає на Фрусіна жодної уваги, і від цього аспірант телесується ще більше, підскакує до Зіни, тицяє в неї пальцем, кричить:

— Ось, полюбуйтеся! Вона втягла мене в цю авантюру. А я, дурень, піддався.

— Я знала, що ти божевільний, як і Шляхтич,— відривається від дзеркальця Зізі.— Всі ви божевільні. Вас треба зібрати до одної купи.

— Божевільні? — відскакує від неї Фрусін, вмить забувши про свої попередні слова, про свою проголошувану ворожість до нас і до Шляхтича, тепер він знову наш спільник, бо з'явився новий супротивник, для боротьби з яким потрібна єдність чоловічих зусиль.— Так судять про нас обмежені натури, які не розуміють вищих цілей. Не можна підходити до життя тільки з позицій здорового глузду. Здоровий глузд — це обмеженість. Здоровим глуздом володіють лише жінки, які становили завжди найконсервативнішу частину людства.

— Якби жінки не володіли здоровим глуздом,— спокійно каже Зіна,— вони б не народжували дітей: І тебе б ніхто не народив, товаришу аспірант Фрусін.

— Моя мама народила мене не на радість — на муки! — театрально заламує руки Гриша.— Як тільки я став на ноги, я повинен був щось робити. Я попадав завжди до таких людей, які самі не спали й мені не давали спати. Вони казали: не будемо спати, поки не досягнемо свого. І чого я досяг?

— Зате ти не спав,— кидає йому від свого столика Зізі,— може, тому я трохи й симпатизую тобі. Терпіти не можу сонних чоловіків!

— Запиши, Зіно,— вмить забувши про свої балачки, раптом спокійно каже Фрусін.— Пиши: «В режимі від трьохсот восьмидесята до...» Знову пустий номер! — розпачливо кричить Гриша й запускає пальці в свого чуба, від чого нам з Євгеном стає трохи моторошно: ану ж, поламає пальці!

Шляхтич відклеюється нарешті від шибки, повертається до нас обличчям, вся його постать мовби набирає звичайних розмірів, нормальної тілесності, зі стану понадземної докірливості він непомітно переходить до стану звичного існування.

— Будь ласка, Гришо,— каже він ввічливо, може, навіть надміру ввічливо,— продовжуй і не впадай у відчай.

— Ти — рабовласник! — підскакує до нього Гриша і вмить відскакує, наче остерігаючись одержати ляпаса.

— Так, я рабовласник,— охоче згоджується, покірливо всміхаючись, Шляхтич.— Я працюю шістнадцять годин на добу і хочу примусити так само працювати всіх, хто хоче зватися, скажімо, інженером або ще вище — вченим.

— Я не вчений,— майже трагічно промовляє Фрусін.— Хіба я вчений? Я пильщик! Я пиляю труби на шматки і нагріваю ті шматочки, а може, грію собі чуба — хіба я знаю! Сімдесят шість марок сталі і перепади температур від п'ятдесяти до тисячі градусів! Скільки може бути ймовірних варіантів у такому діапазоні? Мільйон? Мільярд?..

— Це можна вирахувати.

— Я дослідив уже тисячу, десять тисяч шматків!

— Тисячу вісімнадцять! — спокійно підказує Зіна.

— Ти! — кричить на неї Гриша.— Зрадниця інтересів учених! Солодкоголоса сирена! Третя сила, підкуплена Шляхтичем!..

Зіна регоче від цих Гришиних вигуків. Її розвеселяє саме тільки припущення, що можуть знайтися люди, які б повірили в те, що Зіну Череду можна підкупити. Чим? Кому? Не знайшовся ще той чоловік! Швидше вона покрутить ним, як циган сонцем,— ось як!

— Я збожеволію між цими трубами і цією дівчиною! — хапається за голову Фрусін.— Аби ж то я міг угадати прокляту температуру, яка потрібна для твоїх труб, Леоніде.

— Вчені не вгадують,— каже Шляхтич.

— А хіба я вчений? Я тільки аспірант. А ще точніше — пильщик! Я пиляю труби!

— Ти ставиш досліди. З цього починається наука.

— Тоді вони теж початок науки,— киває на нас з Євгеном Фрусін,— вони теж ставлять досліди. Тільки не зі шматочками, як я, а з цілими трубами.

— Може, й з них починається наука, навіть швидше з них, ніж з тебе та з мене,— згоджується Шляхтич, несподівано знімаючи свого піджака і засукуючи рукава білої сорочки. Піджак він вішає на стілець, на якому сидить Зізі.

— Мені шкода твоєї сорочки! — вигукує Фрусін. Він жартома наставляє на Шляхтича забруднені свої руки, мовби закликає, щоб той ішов напролом, щоб довести свою зневагу до чистої сорочки, але Шляхтич спокійно минає Гришу.

Тепер усе. Ми можемо ще стояти тут годину, або й дві, або й до ранку, бо ці два іноді так і не йдуть спати, їм нікуди поспішати; Фрусін живе в заводському будинку для приїжджих, його не тягне в холодну казенність тимчасового притулку, а в Шляхтича поки що план-максимум — це робота й робота. Невідомо, чи він коли-небудь змінить свій план-максимум, чи візьме бодай невеличкий перепочинок, марна справа ждати цього, а якщо й дозволить собі таку неймовірну річ, то це буде ще не скоро, в усякому разі, не нам з Євгеном набиратися терпцю для довгого очікування; в нас є ще й інші справи для злагодження, справи досить невідкладні, в двадцять років чомусь гадаєш, що повинен поспішати з деякими речами, наприклад, закохуватися в дівчат, вмирати за якимись там очима або затамовувати віддих, вистоюючи коло якоїсь там білявої чи чорнявої, згодом, може, це видаватиметься смішним і нікчемним заняттям, але коли ще буде те «згодом»!

Однак ми ніколи не можемо відразу ось так взяти й піти. Ми стоїмо посеред лабораторії, огинаємося, ніяковіємо, нам кортить дременути звідси, але ж що скаже Шляхтич, вірніше, що він подумає про нас? А нам не байдужа його думка. Ми хоч ще й не доросли до рівня його свідомості, хоч і відчуваємо, що нам бракує такої твердості, як у нього, але прагнення, бажання, надії — хіба ми їх позбавлені?

Зізі справджує слова Гриші Фрусіна про здоровий глузд у жінок. Вона трохи ще посидить за столиком, запише два-три Гришиних викрики, тріпне волоссям, блисне зубами, сяйне очима — і гайда!

— Трудіться, хлопчики! — гукне з порога, і ми з Євгеном залюбки кинулися б за нею, але ще мнемося, ще витупцьовуємо посеред лабораторії, ждемо, коли Шляхтич спокійно помітить нас і попросить іти відпочивати, «бо завтра треба якомога раніше, може, з Гришею сьогодні тут щось намацаємо, отож треба відразу б вам...».

Нічого вони не намацають, знаємо це ми, знають і вони, але сидітимуть, уперто перевірятимуть старі записи, метикуватимуть знов і знов.

— Туго просувається моя наука,— зітхає Фрусін,— але ж твоє виробництво ще тугіше. Небагато ми зробимо за життя, товаришу Шляхтич,

— Коефіцієнт корисної дії в людини процентів вісім — не більше,— Шляхтич, забувши, що він уже перейшов із стану нематеріальної мрійливості до діяльного, знову йде до вікна, втуплюється в темряву, потім обертається до нас усіх, якось розгублено всміхається: — Вісім процентів — ганебно! Щоразу, коли я думаю про це, в мене перед очима постають п'ятдесят п'ять томів у синіх обкладинках із золотими літерами: «Ленін». Вони стоять у мене в шафі, мов докір у недосконалості наших сил і здібностей. П'ятдесят п'ять томів та ще, мабуть, томів з п'ять — незібраних ленінських робіт. От вам шістдесят томів. Першу статтю Ленін написав у тисяча вісімсот дев'яносто третім році, останню — в тисяча дев'ятсот двадцять третьому. Тридцять років — шістдесят томів, по два томи в рік. А ще організував Комуністичну партію, здійснив Жовтневу революцію, захистив республіку від іноземної інтервенції, поборов розруху, голод... Неймовірно! Це переходить, здавалося б, будь-які людські можливості. Але це було. Ось що таке Ленін. А що ми? Що я і ти, Гришо, що оці гарні хлопці, симпатичні, зрештою, хлопці, але що вони, порівнюючи з Леніним? І як же це так, що минуло вже сорок із чимось років по смерті Леніна, а ми з тобою, іноді здається, ніби дрібніємо, а не піднімаємося до тих людських вершин, які він показав своїм життям? Чи, може, погано прислухаємося до його заповітів, чи нечасто згадуємо його слова, чи згадуємо вряди-годи тільки для виправдання наших слабостей, недоглядів чи помилок?..