Смертна ніч - Азимов Айзек - Страница 4

— Можливо. Ми просто почнемо звідти. Далі можемо обшукати кожен з ваших номерів. Симпозіум з астронавтики розпочнеться завтра не раніше, як о десятій ранку. Часу в нас доволі.

— А якщо це нічого не дасть?

— Тоді, мабуть, доведеться вдатися до поліції.

Вони боязко ввійшли у номер Вільєрса. Райджер почервонів, Каунас зблід. Тальяферро намагався здаватися спокійним.

Вчора увечері вони були в цьому залитому штучним світлом номері, де розлючений і скуйовджений Вільєрс, вп’явшись руками у подушку і спопеляючи їх поглядом, звелів забиратися їм геть. Тепер тут над усім повисла невидима тінь смерті.

Мандел почав мудрувати з віконним поляризатором, щоб впустити більше світла, але крутнув понад міру, і вранішнє сонце затопило кімнату.

Каунас рвучко затулив очі долонею і пронизливо зойкнув:

— Сонце!

Від зойку в усіх мороз пішов поза шкірою.

Обличчя Каунаса спотворив такий жах, наче це на його Меркурії Сонце сліпуче вдарило по очах.

Тельяферро згадав про свою власну реакцію на ймовірність опинитися просто неба і скреготнув зубами. Десять років поза межами Землі скалічили їх усіх.

Каунас кинувся до вікна, гарячково намацуючи пальцями маховичок поляризатора, і лише тоді залпом видихнув.

Мандел наблизився до нього і став збоку.

— Що трапилось?

Підійшли і двоє інших.

Внизу аж до самого обрію зламами каменю і цегли лежало місто, скупане світанковим сонцем; тіні простяглися в напрямку до них. Тальяферро швидко окинув увесь краєвид занепокоєним поглядом.

Каунас, чиї груди, здавалося, стислися до тієї межі, за якою він уже не міг видобути з себе жодного звуку, прикипів до чогось очима. Там, на бетонному карнизі із тріщинки на місці якогось дефекту стирчав хвостик молочно-білої плівки завдовжки з дюйм, освітлений першими променями ранкового Сонця.

Мандел, щось люто вигукнувши, розчинив вікно і схопив плівку. Він затулив її складеною човником долонею, пронизуючи присутніх поглядом палаючих почервонілих очей.

— Зачекайте тут! — уривчасто кинув він.

Заперечити не наважився ніхто. Коли за Манделем зачинилися двері, вони ошелешено втупилися один в одного.

Мандел повернувся хвилин за двадцять. Спокійним голосом (голосом, який принаймні справляв враження спокійного, мабуть, лише тому, що його власник задалеко перейшов межу шаленства) він повідомив:

— Кінчик, запханий у щілину, не зовсім засвічений. Я зміг розібрати кілька слів. Це була доповідь Вільєрса. Решта її пропала, не вдасться врятувати нічого. Все загинуло.

— Що ж далі? — запитав Тальяферро.

Мандел стомлено знизав плечима.

— Тепер мені все байдуже. Передача маси у просторі втрачена, аж поки хтось, настільки ж обдарований, як Вільєрс, розробить її знов. Я працюватиму над цим, проте я не надто тішу себе ілюзіями щодо своїх можливостей. Мені здається, що тепер, коли все загинуло, немає сенсу шукати винного серед вас. Хіба не все одно? — Все Манделове тіло, здавалося, надломилося і осіло з відчаю.

Проте голос Тальяферро пролунав твердо:

— А тепер постривайте! У ваших очах будь-хто з нас трьох міг вчинити злочин. Я, наприклад. Ви досить видатна людина в своїй галузі, а у вас ніколи не знайдеться доброго слова про мене. Може виникнути загальна думка, що я нездара, якщо не гірше. Я не маю бажання ставати жертвою підозри. Давайте доведемо справу до кінця.

— На жаль, я не детектив, — втомлено проказав Мандел.

— Тоді, хай йому, викликаємо поліцію!

— Хвилиночку, Тале, — втрутився у розмову Райджер. — Чи не хочеш ти натякнути, що винен я?

— Я лише сказав, що моє сумління чисте.

У Каунаса прорізався голос, в якому вчувався переляк:

— Це означатиме для нас Психічний Зонд. Може статися розумова травма.

Мандел підніс обидві руки високо вгору:

— Панове! Панове! Даруйте! Є одна можливість обійтися без поліції, і ви маєте рацію, докторе Тальяферро, — було б несправедливо щодо невинних залишити справу, не з’ясувавши її до кінця.

Всі троє, більшою чи меншою мірою відчуваючи ворожість, повернулися до Мандела.

— Що ви пропонуєте? — запитав Райджер.

— У мене є приятель на ім’я Венделл Ерт. Чули ви про нього чи ні, але, може, мені пощастить умовити його зустрітися з нами увечері.

— А коли пощастить? — поцікавився Тальяферро, — Що нам це дасть?

— Він досить дивна людина, — вагаючись вів далі Мандел, — навіть дуже дивна. І дуже, в певному розумінні, обдарована. Раніше його допомогою уже користувалася поліція, і я сподіваюся, він зможе допомогти нам.

ЧАСТИНА ДРУГА

Едвард Тальяферро, розглядаючи вітальню та її господаря, не міг стримати величезного подиву. Здавалося, що і вона, і він існують в ізоляції, ніби закуток незбагненного світу. Земні звуки не долинали у це оббите м’якою повстю безвіконне кубелечко. Земні світло й повітря тут були витіснені штучним освітленням та кондиціонером.

Вітальня була простора, але тьмяна і захаращена. Вони ледве знайшли де ступити, щоб дістатися до канапи, на якій збоку жужмом лежали недбало згорнуті фільмокопії книжок.

Власник вітальні був кремезний і округлий, з великим круглим обличчям. Він сновигав по кімнаті на куцих ногах, під час розмови увесь час кивав головою, від чого окуляри з грубими скельцями мало не злітали з майже непомітного ґудзика, що правив йому за носа. Його ледь витрішкуваті оченята з важкими повіками з короткозорою доброзичливістю зиркали на них, поки він умощувався у кріслі за секретером, над яким звисав єдиний в кімнаті яскравий світильник.

— Дуже радий, панове, що ви завітали. Даруйте, даруйте за розгардіяш у вітальні, — він зробив промовистий жест рукою із короткими, схожими на обрубки пальцями. — Я саме укладаю каталог речей, що стосуються екстратерології. У мене вже їх назбиралося чимало. Просто жахлива робота. Ось, наприклад…

Він вихилився з крісла і зарився в купу предметів біля секретера, потім виринув звідти з димчасто-сірим напівпрозорим предметом грубої циліндричної форми.

— Ось, — сказав він, — предмет Каллістанської цивілізації, що може бути реліктом розумних негуманоїдних формацій. Ще не з’ясовано остаточно. Не більше десятка було знайдено, але з відомих мені цей екземпляр найдосконаліший.

Господар так жбурнув його назад, що Тальяферро мало не підскочив з несподіванки. Опецькуватий чоловічок глянув у бік Тальяферро і заспокоїв його:

— Не лякайтеся, він не крихкий. — Потім чоловічок знову вмостився у кріслі, тісно сплів коротенькі пальці у себе на череві, і його руки почали повільно підійматися й опускатися у ритмі дихання. — Отже, чим я можу прислужитися?

Поки Мандел викладав суть справи, Тальяферро поринув у міркування. Саме так, нещодавно якийсь Венделл Ерт випустив книжку під назвою «Порівняльна характеристика еволюційних процесів на водно-кисневих планетах». Звичайно, то був інший Венделл Ерт. Однак Тальяферро не стерпів і запитав:

— Докторе Ерт, чи не ви є автором «Порівняльної характеристики еволюційних процесів»?

Блаженна усмішка розпливлася по обличчю Ерта.

— Ви читали?

— Ні, ще не встиг, але…

Обличчя Ерта враз набрало осудливого виразу.

— Тоді ви просто мусите. Тут-таки. Ось, у мене є примірник…

Він хотів було знову покинути крісло, але Мандел зразу ж крикнув:

— Постривай, Ерте, насамперед головне! У нас дуже серйозна справа.

Він майже силоміць втиснув Ерта назад у крісло й почав скоромовкою розповідати, наче боявся, аби щось стороннє не перебило знову. Всю історію він викладав на диво небагатослівно.

Слухаючи, Ерт повільно багровів. Він схопився обіруч за свої окуляри і підсунув їх вище до перенісся.

— Передача маси у просторі! — враз вигукнув він.

— Я бачив її на власні очі, — сказав Мандел.

— І ніколи не казав мені!

— Я заприсягнув мовчати. Винахідник був… дещо своєрідний. Я вже пояснював.

Ерт гримнув по секретеру.