Молой - Беккет Сэмюел Баркли - Страница 7

Я дуже любив вирушати на мопеді, я полюбляв цю форму пересування. Не знаючи, чи є причини, які могли б перешкодити моєму намірові, я вирішив їхати на мопеді. Отож на самому початку роботи над завданням дався взнаки згубний принцип насолоди.

Сонячне проміння зазирало крізь шпарину між шторами, даючи змогу бачити, як витанцьовує порох. З цього я виснував, що надворі й досі погідний день, і зрадів. Адже, коли вирушаєш на мопеді, бажано, щоб була гарна погода. Я помилявся, надворі вже насупилась негода, небо затягло хмарами, невдовзі пішов дощ. А тим часом ще сяяло сонце. Саме на те сяєво з незбагненною легковажністю я й спирав свої висновки, не мавши ніяких інших підстав для оцінки ситуації.

Далі я, своїм звичаєм, підступив до головного питання: які речі брати з собою? З цього приводу я теж би ухвалив якусь абсолютно ледачу постанову, якби не вдерся мій син, прагнучи знати, чи можна йому вийти. Я насилу опанував себе. Він витер вуста тильним боком долоні. Такого я ніколи не любив бачити. Але ж є й жести, ницість яких куди огидніша, я трохи знав про них.

– Вийти? – перепитав я. – І куди піти?» – Вийти! Яка огидна невизначеність! – Я відчув, що дуже зголоднів.

– У В'язи, – відповів син. Саме таку назву має наш невеличкий публічний парк. Проте мене запевняли, що там немає жодного в'яза.

– Навіщо? – запитав я.

– Повторити ботаніку.

Траплялися миті, коли я підозрював, що мій син нещирий. Сьогодні була саме така мить. Мені майже хотілося, щоб він сказав: «Подихати повітрям», або: «Подивитися на дівчат». Лихо полягало в тому, що він знав про ботаніку набагато більше за мене. Інакше я б міг йому поставити, як повернеться, кілька гачкуватих запитань. Бо я просто любив рослини. Я навіть добачав у них ще один доказ існування Бога.

– Іди, – кивнув я, – але повернися о пів на п'яту, нам треба поговорити.

– Добре, батьку, – мовив син. «Добре, батьку!» Ет!

Я трохи подрімав. Скоротімо розповідь. Проходячи повз церкву, я мимоволі зупинився. Я розглядав портал у єзуїтському стилі, дуже гарний. Мені він видавався огидним. Я пішов далі, до плебанії.

– Пан абат спить, – повідомила служниця.

– Я зачекаю.

– Щось термінове? – запитала вона.

– І так, і ні.

Служниця завела мене до страхітливо голої вітальні. Ввійшов отець Амбруаз, протираючи очі.

– Отче, я потривожив вас, – несміливо озвався я.

Отець Амбруаз заперечно клацнув язиком об піднебіння. Я не зображуватиму наших дій, рис, характерних для нього, і рис, притаманних мені. Він запропонував мені сигару, я з удячністю взяв її й поклав до кишені поміж ручкою і автоматичним олівцем. Отець Амбруаз лестив собі думкою, що розуміється на манерах, знає звичаї, хоча сам не курив ніколи. Всі казали про нього, що він дуже щедрий. Я запитав, чи бачив він мого сина на недільній відправі.

– Звичайно, ми навіть розмовляли. – Я, мабуть, видавався здивованим. – Так, – провадив далі отець, – не побачивши вас на вашому місці, на першій лаві вірних, я стривожився, чи ви бодай не захворіли. Тож я й розпитав любу дитину, і вона заспокоїла мене.

– Я був змушений приймати вкрай невчасного гостя, – пояснював я, – й не міг спекатися його раніше.

– Саме про це і сказав ваш син, – мовив отець. І додав: – Таж сідаймо, куди нам поспішати. – Засміявся й сів, підібравши важку сутану. – Може, вип'єте чого-небудь? – запитав він.

Я був приголомшений. Невже Жак розбовкав про пиво? Він здатний на таке.

– Я прийшов просити вашої ласки, – знову заговорив я.

– Ви вже її маєте, – відповів священик.

Ми подивились одне до одного.

– Бачите, – говорив я далі, – для мене неділя без причастя, мов…

– Ніяких блюзнірських порівнянь! – застережно підняв руку отець. Може, подумав про поцілунок без вусів або ростбіф без гірчиці. Я не люблю, коли мене уривають. Я починав сердитись.

– Бачу, до чого ви хилите, – здогадався отець, – тож кажіть уже зразу, що хочете причаститися. – Я опустив голову. – Це, звичайно, не зовсім правильно, – додав він. Я запитав себе, чи їв він сьогодні. Я знав, що він охоче влаштовує собі тривалі пости, вочевидь задля приборкання плоті, крім того, таку пораду дав йому лікар. Отак одним пострілом він убивав двох зайців. – Нікому нічого не кажіть, – попередив він, – нехай це лишиться між нами, і… – Він урвав себе, підносячи і палець, і очі до стелі: – Ти ба, що то за пляма?

Я теж став дивитися на стелю.

– Десь вода протікала, – мовив я.

– Те-те-те, це вже погано.

Слово «те-те-те» видалося мені розпачливо безглуздим.

– Бувають миті, – казав далі отець, – коли відчуваєш спокусу зневіритися. – Він підвівся: – Піду візьму свого ящика.

Він називав те своїм ящиком. Лишившись сам і стиснувши руки, аж хруснули пальці, я запитав поради в Господа. Марно. Ну, бодай це вже відоме. А щодо отця Амбруаза, то побачивши, як він метнувся за своїм ящиком, у мене склалося враження, ніби він не сумнівається ні в чому. Чи, може, його кортіло подивитись, як далеко я зайду? А може, подобалося підбивати мене на гріх? Я узагальнив ситуацію в наступній формі. Якщо він знає, що я пив пиво, і однаково причащає мене, він грішить не менше, ніж я, якщо в цьому є гріх. Тож я майже нічим не ризикую. Отець повернувся зі своєрідною валізою-дароносицею, відкрив її і причастив мене, не завагавшись ні на мить. Я підвівся й палко подякував йому.

– Пхе! – мовив він. – Дурниці. Тепер можна й побазікати.

Щоправда, говорити з ним про щось інше я й не збирався. Тепер я прагнув тільки одного: якомога швидше повернутися додому й нажертися раґу. Наситивши душу, я відчув вовчий апетит. Але, трохи випереджаючи свій графік, подумав, що можу приділити отцеві вісім хвилин. Вони видались мені безкінечними. Отець розповів, що пані Клеман, дружина фармацевта й сама фармацевт першого класу, впала у своїй аптеці зі сходів і зламала шийку…

– Шийку! – вигукнув я.

– Стегна, – додав він, – ви не дали мені закінчити.

– А далі повідомив, що так воно й мало статися. А я, щоб не пасти задніх, розповів, що мої кури завдають мені багато клопоту, зокрема сіра курка, що не хоче ані нестися, ані сидіти на яйцях і вже понад місяць сидить у поросі зранку до вечора.

– Як Йов, га-га! – реготнув отець. Я теж засміявся.

– Як добре бодай інколи посміятися, – додав він.

– І справді.

– Це властиво людині, – просторікував священик.

– Я помітив.

На мить запанувала тиша.

– А чим ви її годуєте? – запитав він.

– Переважно кукурудзою.

– Кашею чи зерном?

– І так, і так, – відповів я й додав, що більше вони нічого не їдять.

– А от тварини ніколи не сміються, – зауважив отець.

– Тільки ми бачимо смішне, – докинув я.

– Що? – перепитав він.

– Тільки ми бачимо смішне, – з притиском повторив я.

Отець замислився.

– Христос, як відомо, теж ніколи не сміявся, – виснував він, глянувши на мене.

– А чого б ви хотіли?

– Безперечно, – погодився отець. Ми сумно всміхнулися. – А може, в неї пипоть? – висловив він здогад.

Я відповів, що ні, звичайно, ні, вона має що завгодно, крім пиптя. Він знову замислився.

– А ви давали бікарбонат? – запитав він.

– А вона його їстиме?

– Таж бікарбонат натрію, соду, – пояснював отець, – ви давали їй?

– Та ні.

– Спробуйте, – аж почервонів він від утіхи, – давайте їй по кілька десертних ложечок кілька разів на день протягом кількох місяців, і побачите: вона знову набереться сили.

– Це порошок? – запитав я.

– Хай йому грець! – лайнувся він.

– Дякую вам, – мовив я, – я спробую ще сьогодні.

– Така гарна курка, така несуча, – приказував священик.

– А втім, мабуть, завтра, – поправився я. – Я й забув, що аптека закрита. Звичайно, крім невідкладних випадків.

– Ну, а тепер трохи лікеру, – запропонував він. Я подякував.

Розмова з отцем Амбруазом справила на мене гнітюче враження. Начебто той самий милий, як і завжди, чоловік, а проте ні. Він, здається, вразив мене своїм обличчям, якому був притаманний, як тут краще сказати, брак шляхетности. Слід сказати, що причастя не допомогло. Повернувшись додому, я був схожий на чоловіка, що, ковтнувши знеболювач, спершу дивується, а потім обурюється, відчувши, що його муки нікуди не зникли. Я майже дійшов до підозри, що отець Амбруаз, знаючи про мої ранкові надмірності, тицьнув мені неосвічену облатку. Або що подумки стримував себе, промовляючи священні слова. Отож я повернувся додому в украй кепському гуморі, під дощем, що лив, наче з ринви.