Молой - Беккет Сэмюел Баркли - Страница 6

Я погукав Жака. Ніхто не відгукнувся. «Мабуть, побачивши, що я й далі розмовляю, він сам пішов до церкви», – сказав я собі. Згодом з'ясувалося, що це пояснення було слушне. Проте я додав: – «А втім, він мав би зайти До мене, перше ніж піти». Я міркував, залюбки вдаючись До монологів, і тоді можна було помітити, як ворушаться мої вуста. Син, мабуть, боявся збити мене з думки й дістати прочухана. Інколи я ставав мов не свій, лаючи сина, і тому він трохи боявся мене. Я, на жаль, не дістав належного виховання. Ет, мене не розбестили, а просто занедбали. А звідси й мої погані звички, які годі чимсь поправити, й навіть найревніша побожність не дає мені остаточно позбутися їх. Свого сина я сподівався вберегти від такої недолі, даючи йому інколи доброго ляща задля підтримки напучень. Потім я запитав себе: «Невже він наважиться стверджувати, що повернувся з відправи, якщо він не був там, якщо, наприклад, побіг до своїх товаришів, які збираються за бойнею?» Я пообіцяв собі дізнатися всю правду про це в отця Амбруаза. Адже не годиться, щоб мій син гадав, ніби мені можна брехати безкарно. А якщо отець Амбруаз не зможе відповісти, я звернуся до церковного сторожа, бо ж неможливо уявити, щоб він не помітив відсутности мого сина на обідній відправі. Адже я добре знав, що сторож має список вірних і, ставши коло кропильниці, відзначає нас під час омивання. Слід звернути увагу: отець Амбруаз не знав про цю реєстрацію, атож, доброму отцеві Амбруазові було огидне все пов'язане з наглядом. Він би миттю прогнав сторожа, якби вважав, що той здатний на таке зухвальство. Сторож, мабуть, вів той облік так старанно задля власної освіти. Зрозуміло, я знав, як усе відбувається, тільки під час обідньої відправи, бо не мав ніякого особистого досвіду щодо решти церковних відправ, на які й ногою ніколи не ступав. Але мені розповіли, що такий самий контроль здійснює якщо не сам сторож, що, безперечно, може мати якийсь інший клопіт, то котрийсь з-поміж його численних синів. Дивна парафія, де паства знає набагато більше, ніж пастир, про обставини, належні радше до його сфери, ніж до їхньої.

Ось про що я думав, чекаючи, поки повернеться син і піде Ґабер, бо я не чув, щоб він виходив на вулицю. А ввечері того дня мені вже видавалося дивним, що такої миті я міг думати про свого сина, про те, що мені бракує виховання, про отця Амбруаза, про сторожа Жолі з його списком. Хіба не мав я якоїсь потрібнішої роботи після того, що мені довелося почути? Факт полягає в тому, що я ще не почав сприймати серйозно своє нове завдання. Я був вражений ще й тому, що таке недбальство було невластиве моєму характерові. А може, внаслідок бажання ще кілька хвилин насолоджуватися спокоєм, я інстинктивно уникав думати про почуте? Навіть якщо, почувши Ґаберові інструкції, я й думав, що це завдання навряд чи гідне мене, наполягання шефа залучити мене, Морана, а не когось іншого, й новина, що зі мною повинен піти мій син, мали б попередити мене, що йдеться про щось небуденне. Замість без вагань зосередити на завданні всі ресурси свого розуму й досвіду, я думав про синові вади й дивацтва навколишніх людей. А втім, отрута діяла, отрута, якою щойно напоїли мене. Я невпинно ворушився у фотелі, погладжував руками обличчя, схрещував і вивільняв ноги й т. ін. Світ уже змінював свої барви і значення, невдовзі годилося б признатися, що я таки стривожився.

Я з досадою пригадав випите пиво. Чи дадуть мені тіло Христове після кружки «Валенштайна»? А якщо я нічого не скажу? «Ви прийшли натще, мій сину? Та ніхто мене не запитає. Але Господь однаково рано чи пізно знатиме. Він, може, простить мені. А чи дає причастя той самий ефект, коли його приймають після пива, нехай навіть із ярого ячменю? Спробувати можна завжди. Які тут настанови церкви? А що, як я скою блюзнірство? Йдучи до священика додому, я вирішив посмоктати кілька м'ятних пастилок.

Я підвівся й пішов на кухню. Запитав, чи повернувся Жак. Марта відповіла, що не бачила. Вона, здавалось, була не в гуморі.

– А той? – запитав я.

– Хто той? – здивувалася вона.

– Той, що прийшов від мене попросити кухоль пива.

– Ніхто не приходив, – відповіла Марта.

– До речі, – мовив я, не збентежившись, – сьогодні я не обідаю.

Марта запитала, чи я не захворів. Бо я за своєю вдачею любив попоїсти. Надто на обіді в неділю я завжди хотів, щоб було багато страв. На кухні розливалися смачні пахощі.

– Просто я пообідаю сьогодні трохи пізніше, – мовив я. Марта з люттю подивилася на мене. – Скажімо, о четвертій годині. – Я знав усе, що шаленіло і ставало дибки за тим вузьким чолом, де-не-де облямованим уже сивими косами. – Шкодую, але сьогодні ви не вийдете, – холодно провадив я далі. Занімівши від гніву, служниця накинулась на каструлі. – Й подбайте, щоб усе було гаряче, постарайтеся. – Й докинув, знаючи, що вона здатна отруїти мене: – Увесь завтрашній день у вас буде вільний, якщо це влаштовує вас.

Я вийшов аж на вулицю. Отже, Ґабер пішов, не випивши пива. А проте йому дуже кортіло випити. Адже «Валенштайн» – добра марка. Я чекав, поки повернеться Жак. Ідучи з церкви, він з'являвся з правого боку, а від бойні – з лівого. Вулицею пройшов один мій сусіда-вільнодумець.

– Ти ба, – здивувався він, – сьогодні що, не моляться?

Він знав мої звички, тобто мої недільні звички. їх знали всі, й мій шеф, мабуть, краще, ніж будь-хто інший, дарма що був далеко від мене.

– Бачу, що ви схвильовані, – зауважив сусіда.

– Як тут не хвилюватись, як я бачу вас, – пояснив я сусіді. Я пішов додому, відчуваючи плечима навмисне огидну посмішку. Я уявляв собі, як він помчить до своєї полюбовниці і скаже їй: «Знаєш, того недоумка Морана, якби ти бачила, як я допік йому! Він не знав, що казати! Він урятований!»

Невдовзі повернувся Жак. На його обличчі не було й сліду пустощів. Сказав, що ходив до церкви сам. Я поставив йому кілька доречних запитань про хід відправи. Син відповів не затинаючись. Я звелів йому помити руки й сідати за стіл. Сам я пішов на кухню і став ходити з кутка в куток.

– Можете накривати, – наказав я. Марта була заплакана. Я позаглядав у каструлі. Ірландське рагу. Поживна та економна страва, трохи нестравна. Слава країні, назву якої вона популяризує. Я сказав, що сяду за стіл о четвертій годині. Я не мав потреби казати «рівно о четвертій». Я любив точність, тож усі, хто жив під моїм дахом, теж були змушені любити її. Я піднявся до своєї кімнати. Там, випроставшись на ліжку, засунувши штори, я вперше спробував зосередитись на завданні, пов'язаному з Молоєм.

Спершу я хотів обміркувати тільки безпосередні дії, приготування, до яких воно зобов'язувало мене. А про саму суть цього завдання я й далі уникав думати. Відчував, як мене опановує велика розгубленість.

Може, поїхати на мопеді? Саме з цього питання я й почав. Я мав методичний розум і ніколи не вирушав на завдання, не обміркувавши ретельно, як найкраще вирушити. То була перша проблема, яку я мав вирішити на початку кожного розслідування, і я ніколи з місця не ступав, не вирішивши її задовільно для себе. Я то брав мопед, то сідав на потяг, то в машину, а інколи мені траплялося вирушати й пішки або на велосипеді, без жодного звуку, вночі. Бо, коли навколо вороги, як-от у мене, годі, навіть уночі, вирушити на мопеді непоміченим, хіба що скористатися ним як простим велосипедом, а це не має сенсу. А втім, якщо я і звик вирішувати передусім делікатне транспортне питання, то тільки тому, що завжди мав для цього поважні причини або принаймні брав до уваги чинники, від яких воно залежало. Бо ж як вирішити, як вирушати, коли не знаєш наперед, куди треба йти або принаймні в якому напрямі? Але в даному випадку я підступив до транспортної проблеми без ніяких готувань, окрім туманних знань, отриманих з Ґаберових інструкцій. Захотівши, я міг би пригадати найменші деталі тих інструкцій, але поки що я уникав цього клопоту, я обминув його, мовивши: «Це завдання банальне». Тож спроби вирішити транспортне питання за таких умов – справжнє безумство. І все-таки я вирішував. Мені вже голова паморочилась.