Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 36

А що на це все сказати цiй чуднiй великомученицi? Що вiн — стара, нiкчемна, дiрява торба, в яку навiть покласти нiчого не можна? Що вiн собi самому помогти не може, а то ще других дурити? Що вiн — недогризок життя, з якого шашелi виточили все, що потрiбно для такої помочi? Що єдиного, чим людина на схилi життя грiє свою зморщену iстоту, тої любовi, яка тiльки ще й лишається таким недогризкам, в нього немає, її украдено в нього, i вiн самотнiй, як єдиний жовтий зуб у ротi! Яка може бути помiч од нього?

I вiн тiльки каже її свiтлостi:

— Я старий, моя дорога принцесо.

I принцеса Елiза бачить, що вiн, дiйсно, старий-старий. Не так вiком, як очима, посмiшкою, голосом.

I нехай її свiтлiсть не гнiваються на нього: вiн нiчого не має проти вiзиту пана Мертенса, але його хай принцеса увiльнить од обов'язкiв хазяїна дому.

В принцесиному абажурi пригасає лампа, але вона тепло дякує графовi й виходить рiвною, повною, непохитною ходою.

I тим самим рiвним, певним, непохитним голосом балакає телефоном iз графом Адольфом Елленбергом. Голос же графа Адольфа Елленберга, навпаки, в телефонi звучить непевно, радiсно-розгублено. її свiтлiсть хочуть iз ним говорити в справi пропозицiї пана президента? О, вiн моментально, через п'ять хвилин буде в її величностi. (Знов помилка свiтлостi на величнiсть!!)

I не через п'ять, правда, але через двадцять хвилин чисто виголений, золотистий тiльки на бровах камердинер Фрiц докладає принцесi Елiзi про графа Адольфа фон Елленберга.

Очi графа двома в'юнкими нетерплячими хортиками рвуться з-пiд черепа, вимахують хвостиками, от-от заскавучать од нетерплячки й захвату. Пiдмальованi жовто-червоною фарбою губи трiпочуть готовнiстю скластись у всяку посмiшку, яка буде потрiбна. Так її свiтлiсть хочуть зробити таку честь пановi президентовi? Яка це радiсть для Нiмеччини. Двi великi сили сходяться, iсторiя великого нiмецького народу сходить на найвищий шпиль!

Князiвна Елiза сидить iз рiвно-бiлим непорушним лицем, на якому опукло, яскраво темнiють широкi темиi брови Очi їй щоразу, як вона говорить про пана президента, спущенi додолу. Так, вона просить переказати пановi Мертенсовi, що вона згодна прийняти його пропозицiю пiд трьома умовами, що коронка Зiгфрiда буде знайдена, що буде установлений трон президента — короля Землi i що її згода поки що лишиться в тайнi. Граф фон Елленберг, як при переносi святих дарiв у храмi, робить побожно поштиве лице й низько нахиляє голову Потiм просить дозволу встати й з тою самою врочистою, побожною ТИХIСТЮ ВКЛОНЯЄIЬСЯ. Щастя його такс безмiрне, iцо вiн не смiє висловити його бiдними людськими словами перед її величнiстю. (Тепер вiн цю помилку робить спокiйно й упевнено). I так само тихо, врочисто, як несучи на головi вазу, з тим самим щастям виходить iз салону принцеси.

Але в автомобiлi вiн одкладаь врочистiсть набiк, закурює сигару, радiсно, часто, змерзло тре руками колiна, нетерпляче поглядає в вiконця — взагалi поводиться я к люд и на. що їде за своїм величезним виграшем на лотерейний бiлет, який трохи не викинула геть.

Палац пана президента Мертенса нiколи не бачив начальника внутрiшньої охорони в такому виглядi. Офiцери охорони, урядовцi, придворнi ледарi, що зустрiчаються йому по дорозi, стоять ошелешенi й з непорозумiнням блiднуть: граф Елленберг проходить повз них iз високо, твердо пiдведеною головою, милостиво й серйозно (о, без своєї ласкавої посмiшки!) хитає їм кiнчиком носа i ступає з цоканням пiдборiв по пiдлозi.

Вiнтер, глянувши на графа Еяленберга, перегинаєiься не як лозина, а як мотузок. Пан президент у залi здоров'я, але граф фон Елленберг, розумiється, можуть iти до них смiливо, вiн навiть докладати не буде.

I граф Адольф фон Елленберг дiнемо iде цiлком смiливо, не потребуючи докладу. Тiльки переступаючи порiг до зали здоров'я, ноги його робляться знову м'якими, нечугними, тiло набирає ватяної округлостi, податливостi, очi радiсними хортиками стрибають на мотузку й вищать од довго стримуваної радостi.

Пан президент саме купаються в басейнi. Вiкно-стеля над ними одчинене, i видно у глибинi неба синюватий попiл важких дощових хмар. Пан президент плавають, а штат здоров'я стоїть недалеко й iз зворушенням слiдкує за ними. Згори в водi червони черевате тiло пана президента здається ще коротшим i подiбним до червоної величезної жаби.

Мертенс пирхає, стрiпує головою воду з очей i блимає на графа Адольфа. Щось цiкаве? Га? Важне? Ну?

Граф Адольф бiжить в один бiк круг басейну, потiм у другий, але скрiзь далеко до пана президента. I вiн безпомiчно тупцює, посмiхається, як вiрний собака, якого не взяли з хазяїном на човен. I голосно сказати не може.

Тодi хазяїн, смiшно вивертаючи ногами у прозорiй водi, пiдпливає до берега, але з води не вилазить, тiльки виставляє голову. Ну, що там?

Граф Адольф моментально кидається до нього, нахиляється й шепоче.

I вмить iз води вискакує червоне тiло, плигає на берег без помочi штату здоров'я й грiзно кричить:

— Одягатись!!

I, круто повернувши червоне, мокре, з пригладженим донизу водою волоссям тiло, наставляє на графа Адольфа банькатi очi, iпоширенi радiстю, здивуванням, непорозумiнням.

Граф Адольф хоче розповiсти бiльше, але штат здоров'я в панiцi накидається на пана президента, обнiмає, тре, мне його, обгортає простирадлами, рушниками. Куди там балакати!

В кабiнетi Мертенс пхає графа Елленберга в фотель i велить розповiдати точно, докладно, з усiма деталями. А сам, потираючи занадто сухi вiд купання куцi руки, короткими, рвучкими кроками ходить бiля нього. Очi його час од часу пiдводяться вiд пiдлоги, i тодi виразно видно, як трудно пановi президентовi стримувати свою радiсть. Раптом пан президент пiдходять i, пiднявши графа Адольфа, обнiмають його.

— Графе Елленбергу, ви заслуговуєте на королiвську нагороду. Вiд сьогоднiшнього дня, графе Елленбергу, Вальдорфськi копальнi належать вам!

Граф Адольф низько схиляє голову, його щастя й радiсть iз приводу великої подiї таке безмiрно-велике (не копалень, розумiється, а порозумiння з принцесою), що вiн не смiє його висловити перед паном президентом бiдними людськими словами.

— Але коронка мусить бути знайдена, пане мiнiстре! Чуєте? Що? Оповiстiть, що буде виплачена вся сума, яку схоче злодiй. I цiлковита гарантiя безпеки. Га? Досить?

О, це такi умови, що тiльки якийсь божевiльний може не згодитись на них. Коли б не…

— I моментально покликати сюди райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ Скликання Свiтового Конгресу повинно бути прискорене. Два тижнi. Що? Га? Досить?

Граф Адольф трошки злякано дивиться на пана президента. Розумiється, в Нiмеччинi влада й сила пана президента необмежена. Нiмецький народ в особi свого парламенту готовий завтра ж йти за паном президентом хоч на край свiту. Але iншi держави?

— Дурницi. Все сутнє вже зроблено. Формальностi? Комедiї з парламентами, фракцiями? На оповiщення два днi На парламенти й тому подiбну нiсенiтницю хай три днi. П'ять. Десять днiв iще зайвих. Що? Нi?

Граф Адольф не смiє перечити, одначе йому здається, що…

Але пан президент не хоче й слухати, що йому здається. Два тижнi цiлком досить. Внутрiшнi полiтичнi обставини Нiмеччини вимагають екстреностi. Нi? Баста. Дiло райхсканцлера й мiнiстра закордонних справ усе це вияснити. Лондон сам у тому зацiкавлений. Давно домагається. Баста!

Свiт у замiшаннi, в непокої, в колотнечi. Лице людства в мiнливих, раптових, стрибливих корчах i гримасах, як у штукаря ось одним оком радiсно, в захватi смiється, тут же. Другим грiзно хмуриться, лютує, хитро пiдморгує, врочисто бундючиться. Воно — як поле перед бурею. Небо у клубах хмар, сонце рветься крiзь них, поле у хвилях; хвилi чубатi, скудовченi; одна в одному напрямi, друга у другому; в одному мiсцi плями сонячної радостi, блискучi золотi зуби його; в другому набурмосенi брови, синi, понурi тiнi; вихор в один бiк, вихор у другий, птицi боком, з жагом, зигзагами носяться над ними. А десь щось грюкотить, готується, накопичується, розминає залiзнi руки.