Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 6

— Куди хочеш.

— То ходімо до мене. Не варто брати глідера. Це близько.

Ми рушили просто. Будинків все ще не було, а вітер, що повівав з темряви, з-за кущів, чомусь викликав думку про вільний простір. Біля вокзалу? В самому центрі? Це здавалося мені дивним. Вітер доносив легкий запах квітів, який я жадібно вдихав. Черемха? Ні. Не черемха.

Незабаром ми потрапили на рухомий тротуар; ми стояли на ньому поруч, вогні пропливали повз нас, іноді мчали машини, наче відлиті з суцільної брили чорного металу. У них не було ні вікон, ні коліс, ні навіть якихось там вогнів, вони мчали наосліп з шаленою швидкістю. Мінливі вогні, на які я звернув перед цим увагу, виривалися з вузьких вертикальних щілин низько над землею. Я не міг зрозуміти, чи мають вони щось спільне з рухом і його регулюванням.

Час від часу високо над нами, у невидимому небі, розлягався жалібний посвист. Раптом дівчина зійшла з рухомої доріжки, але лише для того, щоб перейти на іншу, яка круто здіймалася догори. Незабаром ми опинилися досить-таки високо. Ця їзда в повітрі тривала, мабуть, з півхвилини й закінчилася на якомусь виступі, де було повно квітів, які слабко пахли. Мені здавалося, що ми приставленим до стіни транспортером виїхали на терасу чи балкон затемненого будинку. Дівчина рушила в глиб цієї лоджії, а я, вже звикнувши до темряви, дивився на силуети навколишніх будинків без вікон, чорних, неначе вимерлих: у них не було видно жодного вогника, не чути жодного звуку, опріч різкого сичання, що сповіщало про проїзд вулицею отих чорних машин.

Мене дивувало це, очевидно, навмисне затемнення так само, як і відсутність тут рекламних вивісок після неонової оргії вокзалу. Але я не мав часу на роздуми. Почувся шепіт:

— Де ти? Іди сюди.

Я бачив тільки бліду пляму обличчя дівчини. Вона торкнулася рукою дверей. Вони відчинилися, проте не вели в квартиру; підлога плавно рушила разом з нами. «Тут і кроку нема де ступити, — подумав я, — дивно, що вони мають ще ноги», — але це була вимушена іронія, породжена постійними несподіванками, відчуттям нереальності всього, що діялося зі мною вже протягом багатьох годин.

Ми опинилися наче у великих сінях чи коридорі, широкому, майже темному. Тут світилися лише кутки, вкриті люмінесцентною фарбою. В найтемнішому місці дівчина знову приклала долоню до металевої плитки в дверях і зайшла першою. Я примружив очі від яскравого освітлення в холі, в якому майже не було меблів. Вона прямувала до наступних дверей; я наблизився до стіни, і вона несподівано відчинилася, показуючи своє нутро, повне металевих пляшечок. Це сталося так раптово, що я мимоволі зупинився.

— Не лякай мені шафу, — озвалася дівчина вже з іншої кімнати.

Я зайшов слідом за нею.

Меблі мали такий вигляд, наче були відлиті зі скла — присадкуваті крісельця, низька канапка, невеличкі столики. У цьому напівпрозорому матеріалі роїлися вогники світляків, інколи вони розсипалися, а потім знову зливалися у струмочки, і здавалося, що в меблях пульсує блідо-зелена, з рожевими відблисками, сяюча кров.

— Чому ти не сідаєш?

Вона стояла в глибині кімнати. Крісло розкрилося, щоб прийняти мене. Я не терпів цього. Це скло не було склом — я сів немовби на повітряні подушки; глянувши вниз, можна було крізь частину ввігнутого сидіння побачити, правда, не зовсім чітко, підлогу. Коли я зайшов, мені здалося, що стіна навпроти дверей із скла, і що я бачу крізь неї другу кімнату, повну якихось людей — ніби там відбувався прийом — але ці люди виглядали надзвичайно, неприродно високими — і раптом я зрозумів, що переді мною телеекран на всю стіну. Звук був виключений, і зараз, сидячи, я бачив величезне жіноче обличчя, ну, точнісінько, ніби темношкірий велетень зазирає в кімнату через вікно; губи її ворушилися — вона говорила, а прикраси, що закривали вушні раковини, завбільшки в щит, виблискували як діаманти.

Я повернувся в кріслі. Дівчина, поволі опускаючи руку вздовж стегна (її живіт справді здавався вирізьбленим з голубого металу), пильно дивилася на мене. Ні, вона не була п’яна. Мабуть, тоді я просто помилився.

— Як тебе звуть? — запитала.

— Брег. Халь Брег. А тебе?

— Наїс. Скільки тобі років?

«Цікаві звичаї, — подумав я. — Але що ж, певне, так треба».

— Сорок, а що?

— Нічого. Я думала, тобі сто.

Я посміхнувся.

— Хай буде сто, якщо тобі так хочеться.

«Найкумедніше, що це правда», — подумав я.

— Вип’єш чогось? — запитала вона.

— Я? Ні. Дякую.

— Як хочеш.

Вона підійшла до стіни. Там відкрилося щось ніби маленький бар. Вона закрила собою отвір. Коли обернулася, в руках тримала тацю з кухлями і двома пляшками. Злегка натиснувши на пляшку, налила мені повний кухоль: рідина була точнісінько як молоко.

— Дякую, — сказав я, — не…

— Та я ж тобі нічого не даю, — здивувалась вона. Зрозумівши, що допустив помилку, хоч і не знав, яку саме, я взяв той кухоль. Собі налила з другої пляшки. Ця рідина була густою, безбарвною, її поверхня трохи пінилась, відразу темніючи, ніби від зіткнення з повітрям. Вона сіла і, вже торкаючись губами краю кухля, запитала наче знічев’я:

— Хто ти такий?

— Коль, — відповів я. Підніс свій кухоль на рівень очей, хотів придивитися до цього напою. Він не мав ніякого запаху. Я не доторкнувся до нього устами.

— Ні, справді, — сказала вона. — Ти думав, що то піжмурки, га? Звідки? То був лише кальс. Я була з шісткою, але трапилося страшенне дно. Орка ні до чого, і взагалі… Я саме хотіла вже йти, коли ти підсів.

Я потроху починав розуміти: виходить, під час її відсутності я сів за столик, зайнятий нею. Може, вона танцювала? Я дипломатичне мовчав.

— Здалека ти виглядав так… — вона не могла знайти слова.

— Солідно? — підказав я. її повіки здригнулися. Чи й на них була металева оболонка? Ні, то, мабуть, грим. Вона підвела голову.

— Що це означає?

— Ну… е-е-е… вартий довір’я…

— Ти якось дивно говориш. Ти звідки?

— Здалеку.

— Марс?

— Далі.

— Літаєш?

— Літав.

— А тепер?

— Тепер нічого. Повернувся.

— Але літатимеш знову?

— Не знаю. Мабуть, ні.

Розмова не клеїлась. Мені здавалося: дівчина вже трохи шкодувала, що так легковажно запросила мене, і я вирішив виручити її.

— Може, я піду? — запитав я, все тримаючи в руках кухоль з отим напоєм.

— Чому? — здивувалася вона.

— Мені здалося, що тебе б це… влаштувало.

— Ні, — сказала вона, — ти помиляєшся. Ні… Чому ти не п’єш?

— П’ю.

І все-таки це було молоко. В таку пору, за таких обставин! Я був такий здивований, що вона мимоволі мусила це помітити:

— Що, погане?

— Це… молоко… — промимрив я. Мабуть, я виглядав ідіотом.

— Звідки? Яке молоко? Це брит…

Я зітхнув.

— Слухай, Наїс… Я, мабуть, справді-таки піду. Так буде краще.

— То навіщо ж ти пив? — запитала вона. Я мовчки дивився на неї. Не так вже й змінилася мова, але я нічого не розумів. Нічого. Це вони все змінили.

— Як хочеш, — нарешті сказала вона. — Я тебе не тримаю. Але зараз це…

Вона зніяковіла. Випила свій лимонад, — так я охрестив у думці той пінистий напій, — а я все ще не знав, що говорити. Дурне становище!

— Розкажи мені про себе, — запропонував я їй. — Гаразд?

— Гаразд. А ти мені потім розповіси?…

— Так.

— Я на Кавуті вже другий рік. Трохи занедбала все останнім часом. Не вправлялась регулярно і… так якось. Шістка в мене не цікава. Так, насправді то… у мене нікого немає. Це дивно?…

— Що?

— Що немає…

І знову загадки. Про кого вона говорила? Кого не мала? Батьків? Коханців? Знайомих? Все-таки Або мав рацію, коли говорив, що без восьми місяців в Адапті я не дам собі ради. Але саме тепер ще більше, ніж досі, я не хотів би повертатись з повинною до тієї школи.

— І що далі? — запитав я, а оскільки я все ще тримав у руці кухоль, то ковтнув знову того молока. Очі у неї здивовано розширились. Глузлива посмішка торкнулася її губ. Вона вихилила свій кухоль до дна, потяглася рукою до плечей, схопила верхнє пухнасте вбрання і здерла його — не розстібнула, не скинула, а просто здерла з плечей і кинула клапті, як сміття.