Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 51

Далі йти було нікуди — коридор закінчувався сліпим кутом. Я повернув назад, пройшов повз велике вікно — крізь нього над чорним масивом парку було видно заграву від міських вогнів — і знову затримався біля дверей з запискою «Сюди, Брег», за якими працював Турбер.

Я не хотів більше бачити його. Нам не було чого сказати один одному. Чого я взагалі приїхав?

Раптом я із здивуванням пригадав — чого. Треба було зайти й запитати про Олафа. Але не зараз. Не в цю хвилину. Сили мені не бракувало, я почував себе добре, однак зі мною щось діялося, а що — я й сам не розумів. Я рушив до сходів. Навпроти них були останні в ряді двері — ті, в яких щойно зникла незнайома людина. Я пригадав, що зазирнув до цієї кімнати ще з самого початку, коли зайшов до будинку й шукав Турбера; я впізнав на дверях риску обдряпаного лаку. У цій кімнаті не було нічого. Чого шукав у ній той, що зайшов туди?

Він не шукав нічого — лише хотів сховатися від мене. Я був певен цього. Вагаючись, я стояв навпроти сходів, безлюдних, освітлених мертвим білим світлом. Поволі я повернув голову. Мене охопив якийсь незвичний неспокій, власне, це не був неспокій, бо я нічого не боявся, — а просто почував себе, як після анестезуючого уколу; напружений, хоч і спокійний, я зробив два кроки, прислухався, заплющив очі, і тоді мені здалося, що я чую, як хтось дихає по той бік дверей. Це було неможливо. «Зараз я піду геть», — вирішив я, але це теж було вже неможливо, надто багато уваги приділив я цим ідіотським дверям, щоб просто піти звідси. Я відчинив їх і зазирнув усередину. Під маленькою лампочкою, що горіла на стелі, посередині порожньої кімнати стояв Олаф. Він був у своєму старому одязі, із закачаними рукавами, наче за хвилину перед тим відклав інструменти.

Ми дивилися один на одного. Зрозумівши, що я навряд чи скажу щось, він нарешті зробив це перший.

— Як справи, Халь…

Голос його звучав якось невпевнено.

Я не хотів нічого удавати; я був просто приголомшений обставинами несподіваної зустрічі або, може, ще не отямився після того, що почув від Турбера, і тому нічого не відповідав. Я підійшов до вікна, з якого відкривався такий самий вигляд на чорний парк і заграву міста, відвернувся і присів на підвіконня. Олаф не ворухнувся. Він усе ще стояв посеред кімнати; з книги, яку він тримав, вислизнув аркуш паперу і впав на підлогу.

Ми нахилилися одночасно; я підняв папір і побачив чорновий начерк ракети — тієї самої, яку щойно показував мені Турбер. Унизу були позначки, зроблені Олафовою рукою. «Мабуть, про це і йшлося», — подумав я. Він уникав мене, бо сам летить, і хотів уберегти мене від цієї новини. Треба йому сказати, що він помиляється, що я не вболіваю за цю експедицію. З мене досить зірок. До того ж я все знаю від Турбера, Олаф може говорити зі мною з чистим сумлінням.

Тримаючи креслення в руці, я уважно вдивлявся в його лінії, наче схвалюючи стрункість ракети, але нічого не сказав і тільки віддав йому аркуш, який він узяв якось нерішуче і, склавши вдвоє, сховав у книгу. Усе це робилося мовчки, і може, саме тому, що ця сцена розігрувалася в тиші, вона набувала символічного значення, немовби я брав до відома намічену участь Олафа в експедиції і, повертаючи йому креслення, схвалював цей крок, без захоплення, але й без жалю. Коли я спробував знайти поглядом його очі, він відвів їх, щоб одразу ж зиркнути на мене спідлоба, виказавши тим самим свою непевність або замішання. Навіть тепер, коли я знав уже все? Тиша цієї маленької кімнатки ставала нестерпною. Я чув, як часто дихає Олаф. Виглядав він стомленим, очі були не такі жваві, як тоді, коли я бачив його востаннє, наче він багато працював і мало спав, але було в його обличчі іще щось таке, чого я раніше не помічав.

— Я почуваю себе добре… — сказав я поволі, — а ти? Коли пролунали ці слова, я зрозумів, що вони вже запізнилися, природно прозвучали б вони одразу ж, як я зайшов, а не тепер. Він спитав:

— Ти був у Турбера?

— Був.

— Студенти поїхали… нікого тут зараз нема, і нам дали весь будинок… — почав він наче через силу.

— Щоб ви могли розробити план експедиції? — підказав я, а він поспішив відповісти:

— Так, Халь. Та ти ж і сам знаєш, що це за робота. Зараз поки що нас жменька, але ми маємо досконалі машини, оті автомати, знаєш…

— Це добре.

Після цих слів знову запало мовчання. І дивна річ — чим довше воно тривало, тим очевиднішим ставав неспокій Олафа. Про те, що він почуває себе негаразд, свідчила ота його перебільшена нерухомість: він і досі стояв мов дерев’яний посеред кімнати, просто під лампою, ніби приготувавшись до найгіршого. Я вирішив покласти цьому край.

— Слухай-но… — сказав я зовсім тихо, — як же ти собі це уявляв, власне кажучи?… Страусяча політика, знаєш, не окупається… Невже ти не подумав, що я колись і без тебе дізнаюся?

Я урвав сам себе, а він мовчав, схиливши голову. Я усвідомлював, що перебрав міру, бо він ні в чому не був винен, і я сам, мабуть, на його місці поводився б так само. Я анітрохи не був ображений на нього за те, що він мовчав цілий місяць; йшлося лише про цю спробу втекти, про те, як він сховався від мене в оцій покинутій кімнаті, коли побачив, що я виходжу від Турбера, — але цього я не наважувався йому сказати просто так, бо це було б надто наївно і смішно. Я підвищив голос, називаючи його дурнем, але він і тоді не спробував захищатися.

— Отже, ти вважаєш, що нема про що говорити?! — кинув я роздратовано.

— Це залежить від тебе…

— Як це від мене?

— Від тебе, — вперто повторив в,ін. — Найважливіше було — від кого ти довідаєшся…

— Ти справді так гадаєш?

— Так мені здавалося…

— Це все одно… — пробурмотів я.

— Що… ти збираєшся робити? — спитав він тихо.

— Нічого.

Олаф дивився на мене недовірливо.

— Халь, адже я…

Він не закінчив. Я відчував, що він страждає, але не міг навіть зараз пробачити йому несподіваної втечі; піти так, без жодного слова, було б для мене ще гірше, ніж непевність, яка привела мене сюди. Я не знав, що слід сказати; все, що з’єднувало нас, стало забороненою темою. Я подивився на нього саме в ту мить, коли він глянув на мене — кожен з нас навіть зараз розраховував на допомогу іншого… Я встав з підвіконня.

— Олафе… пізно вже. Піду… Не думай, що… що я на тебе гніваюся, нічого подібного. Зрештою, ми побачимося, може, ти приїдеш до нас, — я говорив через силу, кожне слово було вимученим, і він відчував це.

— Так ти… може, переночуєш?

— Не можу, знаєш, я обіцяв… Я не назвав її імені. Олаф пробурмотів:

— Як хочеш. Я проведу тебе.

Ми вийшли разом з кімнати, потім сходами спустилися вниз: надворі було зовсім темно. Олаф ішов поруч зі мною й мовчав.

Раптом він зупинився.

Став і я.

— Залишайся, — прошепотів він, наче соромлячись чогось. Я бачив лише невиразну пляму його обличчя, і більше нічого.

— Добре, — несподівано погодився я і повернув назад. Він цього не чекав. Постояв ще мить, потім узяв мене за плече й повів до іншого, нижчого, будинку; в порожньому залі, освітленому кількома лампами, ми з’їли біля стойки вечерю, навіть не присівши.

За цей час ми обмінялися, може, десятком слів. Потім пішли на другий поверх.

Кімната, до якої він мене привів, була майже квадратна, витримана в матово-білих тонах, широким вікном вона виходила в парк, але з протилежного боку, бо я не бачив з неї і сліду заграви від міських вогнів; там стояло свіжозастелене ліжко, два невеликих крісла, третє більше, присунуте спинкою до підвіконня. За вузькими прочиненими дверима блищали кахлі ванної кімнати. Олаф, опустивши руки, стояв на порозі, наче чекаючи, щоб я озвався до нього, і оскільки я мовчав, походжаючи по кімнаті й машинально торкаючись меблів, наче на мить робив їх своєю власністю, він тихо запитав:

— Чи можу я… зробити що-небудь для тебе?

— Так, — сказав я, — залиш мене одного.

Він не зрушив з місця, його обличчя спочатку зашарілося, а потім зблідло, раптом на ньому з’явилася посмішка — він намагався приховати нею образу, бо мої слова прозвучали образливо. Від цієї безпорадної, жалюгідної посмішки щось у мені наче обірвалося; гарячково поспішаючи скинути байдужу маску, яку я надів через те, що не зумів одразу знайти потрібного тону, я наздогнав його, коли він уже одвернувся, щоб вийти, схопив за руку і щосили потиснув, наче вибачався, а він, не дивлячись на мене, відповів таким самим потиском і вийшов. На своїй руці я відчував іще його міцний потиск.