Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 50

— Ні, — сказав я нарешті. — По-справжньому — ніколи.

— І ти даси бетризації своїх дітей?

— А ти? — спитав я поволі. Він посміхнувся — вперше, скрививши безкровні губи. І нічого не сказав.

— Слухай, Турбер… пам’ятаєш той вечір після останнього розвідувального польоту над Бетою… коли я тобі сказав?…

Він байдуже кивнув головою. Терпець мені урвався.

— Я не сказав тобі всього, розумієш? Ми були на кораблі разом, але не на рівних правах. Я слухав вас — тебе й Джімму, бо сам цього хотів. Усі хотіли: Веятурі, Томас, Енессон і Ардер, якому Джімма не дав запасу, бо приберігав його до ліпшої нагоди. Все гаразд. Але чому ти зараз розмовляєш зі мною так, наче ти весь час сидів у цьому кріслі? Адже це ти, Турбер, послав Ардера вниз, на Керенеї, в ім’я науки, а я витягнув Тома в ім’я його нещасних тельбухів! Але потім ми повернулися, і виявилось, що тепер мають рацію тільки тельбухи, а не наука. Отже, може, саме я повинен розпитувати тебе зараз про твоє самопочуття й ручатися за тебе, а не навпаки?! Як ти гадаєш? Я знаю, що ти думаєш. Ти привіз купу матеріалів і маєш у чому схо ватися до кінця життя; ти знаєш, що ніхто з цих чемних людей не скаже тобі: а скільки коштував цей спектральний аналіз? Одне людське життя? Два? Чи не вважаєте ви, професоре Турбер, що це трохи дорогувато? Ніхто тобі цього не скаже, бо вони не мають з нами ніяких порахунків. Але Вентурі має. І Ардер з Енессоном. І Томас! Чим ти платитимеш тепер, Турбер? Тим, що даси пояснення Освамові щодо мене? А Джміма — тим, що поручиться за нас з Олафом? Коли я тебе вперше побачив, ти робив те ж саме, що й зараз. Це було в Апреноусі. Ти сидів над паперами й дивився так само, як зараз: ці роки були для тебе тільки перервою між важливішими справами, справами в ім’я науки!… — Я підвівся. — Подякуй Джіммі за те, що він так опікується нами…

Турбер теж підвівся. Секунду-дві ми міряли один одного очима. Він буй нижчий, але цього не відчувалося.

його ріст не мав значення. Турбер дивився на мене абсолютно спокійно.

— Ти даси мені слово, чи мене вже засуджено? — спитав він.

Я буркнув щось незрозуміле.

— То сідай, — сказав він і, не чекаючи мене, сам важко опустився в крісло. Я сів.

— Ти, одначе, дещо робив, — сказав він таким тоном, немов досі ми розмовляли про погоду. — Ти прочитав Старка, повірив йому, вважаєш себе обдуреним і тепер шукаєш винних. Якби це тобі допомогло, я б узяв цю провину на себе. Але йдеться не про те. Старк переконав тебе — після тих десяти років? Брег, я знав, що ти навіжений, але не думав, що ти дурень.

Він замовк на мить, а я, дивна річ, одразу ж відчув полегшення, це було немовби передчуття визволення. Я не мав часу розібратись у своїх думках, бо він знову заговорив.

— Контакт галактичних цивілізацій? Хто тобі про нього говорив? Жоден з нас і ніхто з класиків — ані Мерк’є, ані Сімоніаді, ані Пар Нгам’єлі — ніхто, жодна експедиція не розраховувала на контакт, і тому вся ця балаканина про копалини, що мандрують у порожнечі, про цю галактичну пошту, що вічно запізнюється, є спростуванням тез, яких ніхто не висунув. Що можна знайти на зірках? А хіба ж принесли якусь практичну користь експедиції Амундсена? Чи Андре? Єдина безпосередня користь: доведено, що це можна зробити. А точніше кажучи — що досягнуто найважчої мети даної епохи. Не знаю, чи ми зробили хоч це, Брег. Справді не знаю. Але ми там були!

Я мовчав. Турбер уже не дивився на мене. Він сперся кулаками об край столу.

— Що тобі довів Старк — марність космонавтики? А полюси Землі? Що було на полюсах? Хіба ті, що їх підкоряли, не знали, що там нічого немає? А Місяць? Чого шукала група Росса в кратері Ератосфена? Діамантів? А з якою метою Бант і Єгорін пройшли центр диску Меркурія — щоб засмагнути? А Келлеіі і Оффшаг? Єдине, що вони знали напевно, коли летіли до холодної хмари Цербера, — це те, що там можна загинути. Чи ти розумієш справжній зміст положень Старка? Людина повинна їсти, пити й одягатися; все інше — безумство. Ось що він каже: у кожного є свій Старк, Брег. Кожна епоха його мала. Навіщо Джімма послав тебе й Ардера? Щоб ви узяли проби корони. Хто послав Джімму? Наука. Це було страшенно потрібно з практичного боку, хіба ні? Досліджувати зірки. Чи, може, ти гадаєш, що ми не полетіли б, якби їх не було взагалі? Я думаю, полетіли б. Ми прагнул.и б пізнати порожнечу, а щоб це якось обгрунтувати, Геонідес або хтось інший сказав би нам, які цінні вимірювання і експерименти можна буде здійснити по дорозі. Зрозумій мене добре. Я не кажу, що зірки — то лише привід. Адже й полюси не були тільки приводом, але Нансен і Андре не могли без них жити… Еверест був потрібен Меллорі й Ірвінгові більше, ніж повітря. Ти кажеш, що я наказував вам… в ім.’я науки? Та ти ж і сам знаєш, що це неправда. Ти випробував мою пам’ять. Може, я випробую твою? Ти пам’ятаєш планетоїду Томаса? Я здригнувся.

— Ти нас обманув тоді. Ти полетів удруге, знаючи, що його вже немає живого. Правда?

— Я догадувався вже тоді. З Джіммою я про це не говорив, але припускаю, що він здогадувався. Чого ти туди полетів, Брег? Адже це вже не був Арктур чи Керенея, і не було кого рятувати. То чого ж ти поліз туди, чоловіче?

Я мовчав. Турбер ледь помітно всміхнувся.

— Ти знаєш, у чому наша найбільша невдача, Брег. В тому, що нам пощастило і ми сидимо тут. Люди завжди повертаються з порожніми руками.

Він замовк. Його посмішка перетворилася на гримасу. З хвилину він дихав сильніше, стискаючи край столу обома руками. Я дивився на нього, ніби бачив його вперше, бо подумав, що він уже старий, і це відкриття мене вразило.

Ніколи мені це не приходило в голову, бо мені завжди здавалося, що він не старіє…

— Турбер, — тихо промовив я, — слухай… але ж це… це тільки прощальне слово над могилою тих — ненаситних. Таких уже немає. І не буде. Виходить, Старк їх усе ж таки переміг…

Турбер показав кінчики плоских жовтих зубів, але це була не посмішка.

— Брег, дай слово, що нікому не розповіси того. що я тобі скажу. Я вагався.

— Нікому, — повторив він з притиском.

— Гаразд.

Він підвівся, узяв рулон згорнутих паперів і повернувся з ним до столу.

Папір шелестів у його руках. Я побачив червону, ніби накреслену кров’ю, навпіл розсічену рибу.

— Турбер!

— Слухаю, — спокійно озвався він, згортаючи рулон.

— Нова експедиція?!

— Так. — Він поставив рулон, прихиливши його до стіни, мов зброю.

— Коли? Куди?

— Нескоро. До Центру.

— Хмара Стрільця… — прошепотів я.

— Так. Приготування заберуть чимало часу. Але завдяки анабіозові…

Він вів далі, та до мене доходили лише поодинокі слова: «політ петлями», «безгравітаційне прискорення», а піднесення, яке охопило мене, коли я побачив накреслений конструкторами силует великої ракети, змінилося несподіваною млявістю, і я наче крізь туман бачив свої руки, що лежали на колінах… Турбер перестав говорити, кинув на мене уважний погляд спідлоба, підійшов до столу і почав складати папки з паперами, наче хотів дати мені час зібратися з думками. Я мав би закидати його запитаннями: хто з нас, старих, летітиме? Скільки років забере експедиція? Яка її мета? — але не спитав ні про що. Навіть про те, чому з цього роблять таємницю. Я подивився на його великі огрубілі руки, на яких вік залишив помітніші сліди, ніж на обличчі, і до мого отупіння домішалася крихітка задоволення, так само несподіваного, як і низького: хто-хто, а він уже напевно не полетить. «Він не доживе до їхнього повернення, навіть якщо поб’є рекорд Мафусаїла», — подумав я. Однаково це не мало вже ніякого значення. Я підвівся. Турбер шелестів паперами.

— Брег, — сказав він, не підводячи очей, — у мене є ще трохи роботи, якщо хочеш, можемо разом повечеряти. Переночувати зможеш у гуртожитку, там зараз нікого немає.

Я пробурмотів «добре» і попрямував до дверей. Він працював, наче мене вже не було. Я постояв хвилину на порозі і вийшов. Якийсь час я до пуття не знав, де я, аж поки не почув чіткого, розміреного стуку — луни власних кроків. Я зупинився в довгому коридорі, між двома рядами однакових дверей. Кроки продовжували звучати. Слуховий обман? Чи хтось іде за мною? обернувся і побачив, як у далеких дверях зникла чиясь висока постать. Усе відбулося так швидко, що я не встиг розглядіти як слід цієї людини, а помітив лише самий рух, край спини та половинки дверей, що зачинялися.