Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 24

Вулиці були майже безлюдні. У садах, як дивовижні покинуті кораблі, замріялись вілли; так, саме замріялись, наче тільки на хвилинку присіли серед живоплотів і дерев, ніби склали свої гострокутні кольорові крила. У центрі було більш людно. Хмарочоси, що виблискували на сонці, будинки-пальмарії, будинки-велетні на широко розставлених ногах-опорах; вулиця проходила попід ними, зникала в блакитному просторі. Я не звертав уже на це ніякої уваги. У готелі я викупався і подзвонив у Бюро подорожей, щоб замовити ульдер на дванадцяту годину. Мене трохи розважало те, як легко я оперую цими назвами, навіть не уявляючи, що то за штука — ульдер.

Я мав ще чотири години. З’єднався з готельним Інфором і запитав про Брегів. У мене не було ні братів, ні сестер, але батьків брат мав двоє дітей: сина й дочку. Коли ж припустити, що й вони померли, то їхні діти…

Інфор назвав мені одинадцять Брегів. Я в свою чергу поцікавився генеалогією. Виявилося, що лише один з них — Аталь Брег — походить з моєї родини. Він був онуком мого дядька. Тепер він вже літня людина, років під шістдесят. Я вже зняв трубку, щоб подзвонити, але поклав її знову. Що я міг йому сказати? Або він мені? Як помер мій батько? Моя мати? Я вмер для них ще за їхнього життя і, народившись знову після їхньої смерті, не мав права розпитувати. Це було б (так мені здалося в ту мить) підлістю, наче я — перевертень — ошукав їх, полохливо тікаючи від власної долі, сховавшись у часі, який не став ще для мене смертельним, як для них. Це вони поховали мене в зірках, а не я їх на Землі.

І все-таки я зняв трубку. Сигнал був довгий. Нарешті озвався хатній робот і сказав мені, що Аталь Брег перебуває зараз за межами Землі.

— Де? — швидко запитав я.

— На Місяці. Виїхав па чотири дні. Що йому передати?

— Чим він займається? Яка в нього професія, — запитав я, — бо я не певен, чи це той, кого я шукаю, чи, можливо, я помилився.

Робота якось легше було ошукувати.

— Він — психопед.

— Дякую. Я подзвоню сам через кілька днів. Я поклав трубку. У всякому разі, він не астронавт; добре й це.

Я знову з’єднався з готельним Інфором і запитав, чим можна розважитися години дві-три.

— Запрошуємо вас до нашого реалону, — відповіли звідти. — «Наречена». Це найновіша реаль Аен Аеніс.

Я спустився вниз; це було під землею. Спектакль уже почався, але робот у проході сказав мені, що я майже нічого не пропустив: від початку минуло лише кілька хвилин. Він провів мене в темряві, видобув з неї якимось дивним способом яйцеподібне крісло і, посадивши мене, зник.

Спочатку в мене створилось таке враження, ніби я сиджу поруч з театральними підмостками, ні, на самій сцені — так близько грали актори. Здавалося, їх легко можна дістати, простягнувши руку. Я не міг би вибрати кращого спектаклю, бо це була історія з моїх часів, тобто історична драма; роки, до яких відносилася дія, не були точно визначені, але, судячи з окремих деталей, це мало відбуватися десь через кільканадцять років після мого відльоту.

Я втішався виглядом знайомих костюмів; сценографія була натуралістичною, завдяки чому я міг розважатися, помічаючи безліч помилок і анахронізмів. Герой — дуже вродливий смуглявий брюнет — вийшов з лому у фраку вранці і поїхав автомобілем на побачення з сиоєю коханкою; на ньому був навіть циліндр сірого кольору. Так, начеб він Арлекін і їде на Дербі. Далі на сцені появилася романтична корчма з метрдотелем, подібного до якого я ніколи в житті не бачив — він скидався на пірата; герой, сівши на фалди фрака, тягнув через соломинку пиво і т. п. і т. ін.

Раптом я перестав посміхатися: на сцену вийшла Аси. Вона була одягнена досить дивно, але це раптом втратило будь-яке значення. Глядач знав, що вона кохає іншого, а цього юнака обманює: типова мелодраматична роль зрадливої жінки — нудота, банальність і штамп. Але Аен піднялася вище цього. Була дівчиною, що живе лише сьогоднішнім днем: бездумною, хтивою і — через безмежну наївність, через жорстокість — невинною істотою, яка робить нещасними всіх, тому що не хоче зробити нещасним нікого. Падаючи в обійми одного, забувала про другого й робила це так, що вірилося в щирість її скоромипущого пориву.

Зрештою вся ця нісенітниця буквально розсипалася, й залишилася сама тільки Аен — велика актриса.

Реаль був чимось більшим, ніж просто об’ємним театром. Досить зосередити увагу на якійсь частині сцени, як вона, ця частина, починала рости, і глядач сам вирішував, хоче він бачити усю сцену чи лише якийсь побільшений її фрагмент. При цьому пропорції того, що стояло на межі поля зору, не деформувалися. Це була якась на диво дотепна оптична комбінація, що давала ілюзію надприродно виразної, відтіненої дійсності.

Потім я поїхав до себе нагору готуватися до від’їзду, бо за чверть години мав уже вирушати. Виявилося, що речей у мене більше, ніж я думав. Я ще не зібрався, як замугикав телефон: подано мій ульдер.

— Зараз спускаюся, — відповів я в трубку. Робот-носильник узяв чемодани, і тільки-но я попрямував до дверей, як знову почув телефонний сигнал. Я завагався. Сигнал повторювався знову й знову. «Хай не думає, що я тікаю», — вирішив я і зняв трубку, не будучи, проте, певний, що саме ця думка стала єдиною причиною цього мого вчинку.

— Це ти?

— Так. Ти вже прокинулася?

— Давно. Що ти поробляєш?

— Дивився на тебе… У реалі.

— Справді? — тільки й вимовила вона, але я почув у її голосі нотку задоволення. Це можна було зрозуміти так: тепер ти вже мій.

— Ні, — промовив я.

— Що ні?

— Дівчино, ти велика актриса, але я зовсім не той, за кого ти мене вважаєш.

— Чи цієї ночі я теж помилялася? — В її голосі бринів сміх, і я знову видався собі смішним. Не міг позбутися цього враження: квакер із зірок, який уже раз упав, — суворий, покутуючий і скромний.

— Ні, — відповів я, — не помилялась. Але я мушу їхати.

— Назавжди?

Її розважала ця розмова.

— Дівчино… — почав був я й не знав, що сказати. Якийсь час чув лише її дихання. Вона запитала:

— І що далі?

— Не знаю, — випалив я, але одразу ж поправився. — Нічого. Я їду звідси. Це ні до чого.

— Можливо, — погодилась вона. — Що ти дивився? «Справжніх»?

— Ні, «Наречену». Послухай-но…

— Це творча невдача. Я не можу на неї спокійно дивитися. Моя найгірша річ. Я тобі сама покажу. Ні, ні, сьогодні я не зможу. Завтра.

— Аен, я не прийду. Я справді за хвилину їду…

— Не говори мені «Аен», говори «дівчино»… — попросила вона.

— Дівчино, хай тобі біс! — вигукнув я, кинув трубку. Мені стало соромно, я підняв трубку знову, знову поклав і вискочив з кімнати так, ніби від когось тікав. Спустився вниз, але там виявилося, що ульдср чекає мене на даху. Довелось підніматися нагору.

На даху містилися сад-ресторан і аеродром. Скоріше вже ресторан-аеродром — літаючі перони, невидимі шибки — я не знайшов би свого ульдера й за рік. Мене провели до нього мало не за руку. Він виявився меншим, ніж я вважав. Я спитав, як довго триватиме політ, бо хотів почитати. Виявилося, близько дванадцяти хвилин.

Отже, не варто й братися до читання. Зсередини ульдер трохи нагадував експериментальні ракети «Термо-Факс», які я колись водив, тільки був більш комфортабельний. Робот, ввічливо побажавши мені щасливої дороги, зачинив дверцята, і тої ж миті стіни стали прозорими, а оскільки я сидів у першому з чотирьох крісел (інші три лишалися вільними), враження було таке, що я лечу на стільці, який стоїть у величезній склянці.

Дуже потішно, але це не мало нічого спільного з подорожжю ракетою або літаком, скоріше воно нагадувало політ на казковому літаючому килимі. Ця дивна машина з пронизливим свистом і без найменшої вібрації злетіла вгору по вертикалі, а потім уже, мов вистрілена з гармати, помчала по горизонтальній лінії. Знову повторилося те саме, на що я вже звернув увагу раніше, прискорення руху не супроводжувалося зростанням інерції. Тоді, на вокзалі, я міг ще вважати, що став жертвою якоїсь помилки, але тепер був уже абсолютно певний у правильності свого першого враження. Важко передати, що діялося зі мною, бо коли вони й справді змогли відокремити прискорення від інерції, то всі гібернації, проби, відбір, муки й клопоти нашої подорожі, виходить, були абсолютно зайвими. Так міг би почувати себе хіба що переможець гімалайської вершини, який після невимовне тяжкого підйому раптом переконується, що на цій горі стоїть переповнений туристами готель, бо поки він сам підіймався на вершину, з протилежного боку гори провели залізницю і спорудили в кінцевому її пункті ціле містечко з всілякими атракціонами. Думка про те, що, лишаючись на Землі, я взагалі не дожив би до цього відкриття, мене не заспокоїла, тут допомогло б хіба лише повідомлення, що це відкриття не може бути застосоване в космічній навігації.