«Чорна зоря» - Вахек Еміл - Страница 14

— Ходила дивитися до нашої поштової скриньки. Найшла там, окрім іншого, оце. — Жінка подала Костові телеграму на його ім'я.

Розклеївши і прочитавши телеграму, детектив, зчудований, простяг її Трампусові. У телеграмі стояло: «Кличте допомогу, мабуть, буде новий напад». Телеграму підписав Клубічко. Надіслано з Брно о другій годині сорок хвилин. До Праги дійшла о третій. Тепер пів на восьму. Трампус напався на детектива:

— Хіба ви не чули, як дзвонив поштар?

Перш ніж Кост устиг сказати щось на своє виправдання, озвалася Трекова:

— Він міг дзвонити до другого пришестя: наш дзвінок ось уже два дні як поламаний, а електротехніка ніяк не докличешся.

Трампус гарячково міркував, наскільки був здатний на це його стомлений мозок. Звідки Клубічко знає, що буде вчинено новий напад? Пронюхав під час своїх розшуків у Брно, і з його боку це чесно — він поставив Трампуса до відома через Коста. Звісно, шеф не міг знати, що поштар не додзвониться і не здогадається зателефонувати з пошти. Видно, Клубічко ліпше осягнув гру, ніж він, і, певне, доконався в Брно чи й у Жегушицях до головного. Як, зрештою, його й попередив…

Трампус пригнічено сказав Костові:

— Я поїду в санаторій. Будь ласка, зателефонуйте до криміналки, щоб вам сюди послали ще одного чоловіка на випадок, якщо нічний напад буде повторено.

— Повторено? — вискнула Трекова. — Я збожеволію!

— Думаю, обійдеться. А втім, біля вас є Кост, а за півгодини прийде ще один чоловік.

Не звертаючи уваги на її бідкання, замислений Трампус сів у машину. Десь близько другої години ночі Клубічкові спало на думку, що па віллу буде вчинено новий напад. Чи знав він, хто саме нападатиме? Костова версія дуже цікава і цілком імовірна. «Є підозрюваний, — сказав собі Трампус. — Але ми не маємо підстав підозрювати його в чомусь поганому; мабуть, у цій таємній грі він допомагає Салачовій, котра криється від нас. Можливо, Салачова знає, що Барбаросса діятиме блискавично, а нам вона просто не довіряє… Але яка в цій грі ставка? Цікаво, чи знає це Клубічко?..»

Згадавши про Клубічка, Трампус повернув авто і замість лікарні поїхав до КНБ. Там на нього чекала Клубічкова «блискавка»: «Стежити за Соумаром».

Телеграму було надіслано о сьомій годині з Турнова.

12

Коли Трампус зупинив авто перед великою сірою, майже казенною будівлею санаторію, неподалік від входу стояв дорожній шестициліндрових з емблемою Ескулапової змії на радіаторі. Гарна машина була геть заляпана болотом.

«Соумар уже в санаторії», — подумав він. Голец, котрий теревенив із сторожем, сказав йому, що професор приїхав о чверть на восьму. Так, із Салачовою все гаразд, досі міцно спить. Професор у своєму кабінеті на першому поверсі.

Трампус тричі постукав. Ніхто не відповів. Трампус відчинив двері. Професор сидів, занурившись у великий фотель за письмовим столом. У цій незручній позі він непробудно спав, склавши на животі руки.

— Добрий день, — голосно привітався Трампус.

Прокинувшись, Соумар злякано глянув на Трампуса, потім засміявся:

— Даруйте, несподівано заснув. Це інколи трапляється зі мною — відтоді, як почав старіти. Втім, сьогодні я спав зовсім мало.

— Я теж спав, мабуть, якихось півгодини.

— Бідолашний! То хоч сядьте. Що вас до мене привело?

Трампус бачив, що Соумар украй стомлений. Під очима набрякли мішки, його завжди рожеві щоки були ніби з паперу, очі — неспокійні.

— Я прийшов заради пані Салачової.

— Ну, звісно, що в мені цікавого для вас! Вона міцно спить, — провадив Соумар майже автоматично голосом людини, яка допіру прокинулася зі сну. — Я до неї навідувався. Вона нічого не розуміє. Перебуває в стані хворобливої сонливості. Випивши таких сильнодіючих ліків, ви ж самі розумієте… Пулпан передав куті меду, але я не дивуюся, навіть схвалив його вчинок. Схоже на те, що вона спатиме до півночі, а може, й довше. Ви, певно, хочете з нею поговорити, але боюся, що з того нічого не вийде.

— Ми зайшли в безвихідь, — мовив Трампус, — ї допомогти нам може тільки пані Салачова. Тим паче, що зараз важить кожна година.

Соумар похитував головою:

— Цілком вас розумію. Такий випадок! Але якщо йдеться, як я здогадуюсь, про те, щоб я її розбудив, то нічого з цього не вийде, хоча мені вас і щиро жаль. По-перше, з лікарського погляду: з нею стався б жахливий шок, і за це лікареві потім довелося б суворо відповідати; по-друге, ви не почули б від неї нічого путнього, бо вона задурманена. Якщо ви наполягатимете, щоб я її збудив, то принесіть письмовий наказ згори. Чому? Бо існує правило, що після такого наркотика треба чекати, поки хворий прокинеться сам. Здавалося, Соумар тепер охоче попрощався б із Трампусом, але той не рухався. На столику перед ним лежала мармурова голівка дорослої людини завбільшки з кулак, і він дивився на неї теж, як задурманений. Окремі частини черепа й мозку були пронумеровані. Він узяв голівку в руки і вдавав, наче розглядає.

— Це мені подарувала Ліда, — мовив Соумар. — Учора, коли прийшла по довідку. Вона інколи робить своїм приятелям такі подарунки. Не дуже часто. Наскільки я її знаю, однієї чудової днини вона забере це назад.

Трампус не звернув на його слова ніякої уваги і сказав:

— Я прийшов побалакати з вами.

— Вам потрібна лікарська порада? То я мушу вас записати, а ви — заплатити гроші,— засміявся Соумар. — Розказуйте, серденько, що з вами?

Трампус похитав головою:

— Я ж вам уже сказав, що прийшов заради пані Салачової. Просто хоч гвалт кричи. Стільки всяких подій, а я ніяк не можу підібрати ключа.

— Ви, певно, гадаєте знайти його в мене? — спитав Соумар. — Ключа тут ви, звичайно, не знайдете, але я прислужуся вам, як тільки зможу. Лишень боюся, що багато я не знаю. Власне, знаю зовсім мало. Візьмімо з самого початку. Вчора, приблизно о пів на десяту, я саме зібрався йти до клініки, коли сюди влетіла Ліда: «Напишіть довідку, що я не можу ввечері грати». Я міг це виконати з чистим сумлінням, бо стан її справді був кепський. Одержавши довідку, вона зажадала зробити їй підкріпну ін'єкцію. Я намішав вітаміну В і покликав сестру. Поки вони були отам за ширмою, я курив. Коли Ліда вийшла, я помітив, що вона стурбована більше, ніж у найкритичніші для неї дні.

— От ми й дійшли до суті справи, — перебив його Трампус— Ви здогадуєтесь, що її так стурбувало?

Соумар хвилю пильно дивився на співрозмовника, відтак забрав мармурову голівку, поставив її на стіл і хитнув головою:

— Напередодні ввечері я бачив її в концерті. Паленічек грав Дебюссі, і я блаженно спав. Нараз мене розбудила тиша—наді мною стояла Ліда. Сміючись, вона сказала, що це задорогий сон. Чого, мовляв, я ходжу в концерти? Щоб виспатися? «Ні,—відповів я, — того, що я старий парубок». — «Однаково, — відказала вона, — якби ви оженилися, то знов-таки мусили б ходити в концерти задля своєї дружини». Так ми розмовляли аж до кінця антракту. Я хотів одвезти її додому, але вона з кимось щезла. Вернуся до суті: учора ввечері не було помітно, що з нею щось діється. — Соумар хвилю помовчав. — Але цілком можливо, вона прокинеться ще ввечері. Може, через десять годин вона й розкаже вам, що то було.

— Це для мене трохи задовго, — з досадою мовив Трампус.

Соумар знизав плечима.

— Для мене, власне, також, але що вдієш.

— Ви не питали її, навіщо їй та ін'єкція і чому не може ввечері грати?

Соумар похитав головою:

— Не спитав, бо, крім усього іншого, вона ще й страшенно поспішала. І я, зрештою, теж.

— Гм, — буркнув Трампус, — я дізнався, що ви її особистий лікар.

Соумар кивнув головою.

— То вам не здається, що ви мали б її про це все ж таки спитати?

— Ні,—стомлено відказав Соумар і закурив сигарету, мабуть, щоб трохи підбадьорити себе. — Само собою зрозуміло, що повинен був, але все-таки не спитав.

— Чому?

— Бо вже маю деякий досвід. Є пацієнти балакучі, котрі скажуть більше, ніж знають. Таких чимало, оскільки здоров'ячко для егоїста — найголовніший статок, і переважна більшість людей, принаймні з цього погляду, егоїсти. Але є ще інша категорія пацієнтів, зовсім нечисленна, з яких їхні таємниці доводиться просто-таки витягати. Ліда належить до останньої категорії. Якщо не хоче сама поділитися…