«Чорна зоря» - Вахек Еміл - Страница 13

11

Зоставшись сам у тиші, Трампус підійшов до стільчика біля піаніно і впав па нього. Страшенно хотілося спати — це одне. Але гірше допікало сум'яття, що його пойняло. Кост був один із учнів Клубічка і, як усі його учні, молився на свого вчителя. Те, що сказав Кост хвилину тому, були слова Клубічка, а не Коста. Клубічко завжди дотримувався принципу — ніколи не накладати на людину більше, ніж вона здужає піднести. Це був слушний принцип, і Трампус ним теж керувався. Якби він скористався ним і тепер, то мусив би сказати: «Так, це панночка, хоч чомусь і зветься Соумар.[5] А тому й не докладай до цього рук!» І виключив би його з гри. Однак усе було не так просто. В цій справі та й взагалі в житті ніщо не просто. З цим основним правилом дивовижно й завзято боролось інше. Коли людина певний час служить в органах безпеки, вона не може, хай хоч як опирається, вберегтися від певного роду інфекції, що неминуче вразить мозок, уповзе до крові недовір'ям. Тому, хто довго служить в органах державної безпеки, не так просто її уникнути, його так часто намагаються обдурити, що кінець кінцем він майже всім перестає вірити. Величезна кількість людей у тому похмурому житті, з яким він стикається, намагається його перехитрувати, пошити в дурні, збрехати, збити з пантелику всіма можливими способами. Ті способи безмежно різні; іноді до смішного безсоромні, іноді неймовірно тонкі й вишукані, бо ошуканство належить до найвитонченіших мистецтв. Дехто бреше і обдурює, застосовуючи найдосконалішу логіку, багато хто намагається корчити з себе втілення невинності, а якийсь пройдисвіт починає розігрувати спектакль; інший тримається просто, як дитина. Як ота панночка, що про неї казав Кост.

Люди, котрі борються за свою свободу, за свої статки, за свою вигоду або й тільки за свій престиж, — неймовірно винахідливі, ниці, лицемірні, в них прокидається рідкісний акторський хист, і декотрі чинять, як справдешні митці… Людину обдурюють десять разів, сто разів, і, врешті, вона не вірить нікому й нічому.

З роками Трампус упевнювався в непогрішності свого правила. Траплялося, підводила Клубічкова формула: не можна на людину валити більше, ніж вона здужає піднести. Найліпший доказ цього — справа студента Максанта. Клубічко сам викрив цього Максанта у вбивстві. Але, мовляв, убив не Максант, а його «лиха година». І студента засудили всього на чотири роки. То чом же й на професора Соумара не може найти лиха година? «Втім, — казав собі Трампус, — я не підозрюю його, він для мене — осереддя теоретично цікавого випадку, не більше й не менше. Цілком зрозуміло, що ми починаємо шукати саме з тих, хто був найближчий до Салачової. Соумар одвіз також із лікарні Голца, котрий мав сте— обіду він був ще в Празі, я з ним розмовляв по телефону. Та невдовзі зник і знову виринув, за збігом обставин, приблизно тоді, коли Салачова повернулася до Праги. Потім на кілька годин випарувавсь ізнов, а тим часом хтось удерся до цієї вілли й перекинув статую Артеміди. Соумар одвіз також із лікарні Голца, котрий мав стерегти Салачову. Звичайно, коли б тут був зараз Клубічко, то я почув би від нього таке: «Але, парубче, не забувай однієї обставини — Салачова не поїхала б саме до його клініки, знаючи, що їй від нього загрожує небезпека». — «А що, коли вона цього не знає?» Клубічко ще сказав би: «Будь ласка, не роби з простака Соумара демона! Не може такого бути, щоб хитрунка Салачова жила стільки років біля демона і не розкусила його!» — «А що, як Салачова справді проґавила?» Клубічко зареготав би: «Не роби з нього геніального злочинця. В цій сфері більш як на халтурника він не потягне».

Так, Трампус це знав. Знав він і те, що підозрює Соумара лише з відчаю. Вийшов у сад, де сновигав Кост, ніби сподівався знайти якісь сліди на піску й камінні.

— Я зазирнув у цей сарайчик із садівниковим знаряддям, пане, — звернувся до нього Кост. — Ключ стирчав у замку. Трекова цього не може пояснити, бо садівник їй того ключа повернув. Вона повісила ключ на кухні, там є гак, на який вона вішає все, що їй треба мати напохваті.— Кост хвилю повагався. — Мені б не хотілось вам цього казати, щоб не збити на манівці, але відтоді, як садівника відвезли до лікарні, тут принаймні двічі був пан професор Соумар і працював у саду. Без знаряддя він не міг обійтись, а до знаряддя не міг дістатися без оцього ключа.

— Професора Соумара викиньте з голови, — буркнув Трампус, відчуваючи, що не має рації.

Кост хвилю повагався, перш ніж промовити своє «атож», але відтак провадив трохи рішучіше:

— Перед сараєм я знайшов слід. Взагалі єдиний у всьому цьому анахтемському саду. Цікавий, ходіть гляньте на нього. — Кост повів Трампуса до цегляного будиночка— сарая. Земля перед сараєм була старанно посипана піском, в проміжку між сараєм і газоном хтось залишив три сліди. Це були малі чоловічі черевики, не більш як тридцять восьмого розміру. — Трекова запевняє,— провадив Кост, — що в садівника черевики щонайменше сорок другого розміру. — Він подивився на Трампуса жалібно, навіть розпачливо, і Трампус зрозумів, що означає цей погляд. Дуже мало чоловіків мають таку невелику ногу, і тому вони впадають в очі. У професора Соумара мала нога! — Я хочу підсумувати, з вашого дозволу. Трекова казала, що пан професор Соумар учора після обіду приїхав допрацювати в саду, але, побачивши, який душевний стан у нашої Трекової, хутенько накивав п'ятами. І це можна зрозуміти. Але факт, що перед тим він міг узяти цей ключ.

Трампус буркнув щось нерозбірливе.

— Проте вернімося до справи: той чоловік, котрий відчиняв сарай, лишив тут три пам'ятки — сліди на диво малої чоловічої ноги, яку має професор Соумар.

— Звідки ви знаєте, що в нього мала нога?

— Якось він мене оглядав, і, коли ходив навколо кушетки, де я лежав, я подумав собі: «Ну й ніжка!»

— Соумар міг бути тут і міг залишити слід. Може, забув повернути Трековій ключ. А грабіжник з цього недогляду міг скористатися.

— Я теж про це подумав, — погодився Кост, — тільки от сліди зовсім свіжі, погляньте на них… Хтось із малою ногою був тут сьогодні вночі, це ясно як день. Здуріти можна, — додав він пригнічено. — Що то не професор — це ясно, але все знов-таки свідчить, що це був він.

— Будь ласка, не дурійте, — буркнув Трампус.

— Але ж усе так дивно в'яжеться одне з одним… Я його не підозрюю. Втім, куди не поткнемося, скрізь наштовхуємося на цього славетного курдуплика… Коли б я зараз приніс його черевики, б'юсь об заклад, вони підійшли б до цих слідів! — Якусь хвилю Кост вагався. — Я хочу вам сказати, пане… я мушу цим поділитися… той, хто був тут удосвіта, був, далебі, пан професор Соумар. Та ви вже це знаєте!

— Я вам цього не казав, — відповів розгублено Трампус. — І навіть якби це був він, то він все одно не міг бути. Розумієте?

— Трохи розумію… Сказати вам, як я це собі уявляю?

Трампус стенув плечима.

— Отже, як на мій дурний розум, — вів детектив, — Соумар домовився з пані Салачовою. Так, пане, я гадаю, що між ними була домовленість. Якби це було не так, то я підозрював би, що він сюди вдерся, як грабіжник. Але оскільки я його не можу підозрювати, а тільки здогадуюся, що це був він, то гадаю, що він з мадам у таємній грі, допомагає їй. Та чого я ніяк не втямлю, то це те, чому вона з усім так криється перед нами. Пане Трампус, задумайтесь іще ось над чим. Артистку привозять до Праги. Куди вона велить везти її? Не додому, а до нього в санаторій! Отже, висновок: він, напевно, — її захисник.

Трампус захоплено дивився на Коста. Це був не тільки взірцевий Клубічків учень, це був ще й кмітливий чоловік. Мислитель. Сам Трампус трохи складніше уявляв собі цю справу. Він гадав: дізнавшись, що лікар Пулпан приспав Ліду, Соумар прийшов до вілли виконати завдання артистки. Треба поговорити з Соумаром, вирішив Трампус. Подивився на годинник. Пів на восьму. Він, мабуть, уже виспався. І саме в цю мить прибігла захекана Трекова.