Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович - Страница 26

— Не жартуйте, Вітре, — насупилась Веда, — я кажу серйозно. Коли я познайомилася з вами, командуючим усією силою землі, що говорив з далекими світами… Там, у своїх обсерваторіях, ви могли бути надприродною істотою стародавніх людей, як це вони називали — богом! А тут, на нашій простій роботі, нарівні з багатьма ви… — Веда замовкла.

— Що ж я, — з цікавістю допитувався її співрозмовник. — Втратив велич? А що б ви сказали, побачивши мене тим, ким я був до приходу в Інститут астрофізики, — машиністом Спіральної Дороги? В цьому теж менше величі? Або механіком овочезбиральних машин у тропіках?

Веда дзвінко розсміялася.

— Відкрию вам таємницю. У школі третього циклу я була закохана в машиніста Спіральної Дороги — могутнішим за нього я не могла нікого собі уявити… А втім, он іде радіооператор. Поїдемо, Вітре!

Перед тим як впустити Веду і Дар Вітра в кабіну, льотчик ще раз спитав, чи дозволяє здоров’я обох винести велике прискорення стрибаючого літака. Він суворо дотримувався правил. Вдруге діставши ствердну відповідь, льотчик посадив обох на глибоке сидіння в прозорому носі апарата, схожого на величезну дощову краплю. Веда відчула себе дуже незручно: сидіння відкинулось назад у задертому догори корпусі. Пролунав сигнальний гонг, потужна пружина шпурнула літак майже прямовисно вгору, тіло Веди поволі занурилось у глиб крісла, наче в пружну рідину. Дар Вітер насилу повернув голову, щоб підбадьорливо усміхнутися до Веди. Льотчик ввімкнув двигун. Ревіння, гнітюча вага в усьому тілі, і краплеподібний літак помчав, описуючи дугу на висоті двадцять три тисячі метрів. Здавалося, минуло лише кілька хвилин, а мандрівники з ослаблими колінами вже виходили перед своїми будиночками в приалтайських степах, і льотчик махав їм рукою, вимагаючи відійти якнайдалі. Дар Вітер зміркував, що двигун доведеться ввімкнути від самої землі. Тут не було катапульти, як на базі. Він побіг, тягнучи за собою Веду. Назустріч їм легко бігла Міїко Ейгоро. Жінки обнялися, наче після довгої розлуки.

Розділ V

КІНЬ НА ДНІ МОРСЬКОМУ

Море, тепле, прозоре, ліниво погойдувало своїми напрочуд яскравими зелено-блакитними хвилями. Дар Вітер поволі ввійшов у воду по саму шию і широко розкинув руки, намагаючись встояти на похилому дні. Дивлячись поверх спадистих хвиль на блискотливу далечінь, він знову відчував себе так, ніби розчинився в морі і сам став часткою неосяжної стихії. Сюди, в море, він приніс давно стримуваний смуток. Смуток розлуки із захоплюючою величчю космосу, з безмежним океаном пізнання й думки, з суворою зосередженістю кожного дня життя. Тепер його життя було зовсім іншим. Зростаюче кохання до Веди скрашувало дні незвичної праці і сумну свободу роздумів чудово натренованого мозку, З ентузіазмом учня він поринув у історичні дослідження. Ріка часу, відображена в його думках, допомогла справитися з зміною в житті. Він був вдячний Веді Конг за те, що вона з притаманною їй чуйністю влаштувала подорож на гвинтольоті в країну, перетворену працею людини. Як і в безмежності моря, у величі земних робіт особисті втрати здавались мізерними.

Тихий напівдитячий голос окликнув його. Вітер упізнав Міїко, змахнув руками і ліг на спину, очікуючи маленьку дівчину. Вона стрімко кинулась у море. З її цупкого чорного волосся скочувалися великі краплі, а жовтувате смагляве тіло під тонким шаром води здавалося зеленим. Вони попливли поруч назустріч сонцю, до самотнього пустельного острівка, що здіймався чорним пагорбом за кілометр від берега. Усі діти ери Кільця виростали на морі чудовими плавцями, а Дар Вітер мав до того ще й природні здібності. Спочатку він плив не поспішаючи, побоюючись, що Міїко втомиться, але дівчина линула поруч легко й безтурботно. Дар Вітер поспішив, трохи спантеличений майстерністю Міїко. Та навіть коли він поплив щосили, Міїко не відставала, а її непорушне гарненьке личко, як і раніше, лишилося спокійним. Почувся глухий плескіт хвиль з мористого боку острова. Дар Вітер ліг на спину, а дівчина, розігнавшись, описала коло і повернулася до нього.

— Міїко, ви чудово плаваєте! — захоплено вигукнув

Дар Вітер і, набравши повні груди повітря, затамував дихання.

— Я плаваю гірше, ніж пір’наю, — призналася дівчина, і Дар Вітер вдруге здивувався.

— Моїми предками були японці, — вела далі Міїко. — Колись існувало ціле плем’я, в якому всі жінки були пір-нальшщями — ловили перли, збирали поживні водорості. Це заняття переходило з роду в рід, і за тисячу років вони досягли надзвичайної майстерності. Випадково ця риса проявилася тепер у мене.

— Ніколи і в гадці не мав…

— Що далекий нащадок жінок-водолазів стане істориком? У нас в роду існувала легенда. Жив понад тисячу років тому японський художник Янагіхара Ейгоро.

— Ейгоро? Так ваше ім’я?..

— Винятковий випадок у наш час, коли імена дають за будь-яким співзвуччям, що припало до вподоби. А втім, усі здебільшого підбирають співзвуччя або слова з мов тих народів, від яких походять. Ваше ім’я, коли я не помиляюся, з коренів російської мови?

— Цілком вірно! Навіть не корені, а цілі слова. Одне — подарунок, друге — вітер, вихор…

— Я не знаю значення свого імені. Але художник справді був. Мій прадід відшукав одну його картину в якомусь сховищі. Велика картина — ви можете побачити її у мене, — для історика вона цікава. Дуже яскраво зображено суворе й мужнє життя, бідність і невибагливість народу… Попливемо далі?

— Ще хвилинку, Міїко! А як же жінки-водолази?

— Художник покохав водолазку і оселився назавжди в племені. І його дочки теж були водолазки, теж промишляли все життя в морі. Гляньте, який дивний острів — круглий бак чи низька башта, наче для виробництва цукру.

— Цукру! — мимоволі пирхнув Дар Вітер. — Для мене в дитинстві такі пустельні острови були принадою. Самотньо стоять вони серед моря, зберігаючи в темних скелях або гаях незнані таємниці — усе що завгодно можна зустріти тут.

Дзвінкий сміх Міїко був для нього нагородою. Дівчина, мовчазна і завжди трохи зажурена, зараз невпізнанно змінилась. Весело й хоробро пориваючись уперед, до важких плюскотливих хвиль, вона, як і раніше, лишалась для Вітра загадкою — зовсім не схожа на Веду, безстрашність якої була швидше чудовою довірливістю, ніж справжнім завзяттям.

Між великими брилами коло самого берега пролягли глибокі, пронизані сонцем підводні коридори. Застелені темними пагорками губок, облямовані мереживом водоростей, ці підводні галереї вели до східного боку острівця, куди підходила незвідана темна глибінь. Дар Вітер пожалкував, що не взяв у Веди точної карти узбережжя. Плоти морської експедиції виблискували на сонці за кілька кілометрів біля західної коси. Було видно пляж, і там тепер Веда з товаришами. Сьогодні в машинах змінюють акумулятори, і вся експедиція відпочиває. А він піддався дитячій пристрасті дослідження безлюдних острівців.

Грізне урвище андезитових[12] скель нависло над плавцями. Злами кам’яних брил були свіжі — недавній землетрус обвалив вивітрену частину берега. З боку відкритого моря йшов великий накат. Міїко і Дар Вітер довго пливли по темній воді коло східного берега, поки не знайшли плаский кам’яний виступ, куди Дар Вітер виштовхнув Міїко.

Сполохані чайки ширяли туди й сюди, удари хвиль передавались через скелі, стрясаючи масу андезиту. Нічого, крім голого каміння і жорстких кущів, жодного сліду звіра чи людини.

Плавці зійшли на вершину острівця, подивились на бурхливі хвилі внизу і спустились назад. Терпкі пахощі повзли від кущів, що стирчали вгорі з ущелин. Дар Вітер ліг на теплому камені, ліниво заглядаючи у воду, на південний бік виступу.

Міїко сіла навпочіпки біля самого краю скелі і намагалася розгледіти щось унизу. Тут не було ні берегової обмілини, ні наваленого купою каміння. Стрімкий обрив нависав над темною масною водою. Сонце спалахувало сліпучою каймою вздовж його ребра. Там, де зрізане скелею світло прямовисно спадало в прозору воду, ледь-ледь мерехтіло рівне дно із світлого піску.