Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 31

— Мої ковалі сьогодні ж знімуть із твоєї шиї ланцюг невільниці. Але побудь із моїм сином, поки до нього не повернуться колишнє здоров’я й сили. Я хочу, щоб до того часу ти зоставалась при ньому.

…Тепер він став рибою, в’юнкою сріблястою рибою, і плив у стрімкому холодному потоці, нросвіченому сонцем до дна. Владна сила гнала його вперед і вперед. Поступово потік ширшав, перетворювався на річку. Нові береги й незвідані глибини відкривалися перед ним, і було йому світло й радісно. Та враз щось різко смикнуло його вгору, потягло геть із рідної стихії, на згубне повітря… І Ніваро, задихаючись, прокинувся.

— Міркан! Де ти, Міркане?

— Що з тобою, синку? — гаряча рука Іани лягла на його руку.

— Мені приснилося страшне… — прошепотів хлопчик, — Погукай до мене Міркана.

— Міркана ти вже не побачиш, — тихо й смутно мовила Іана. — Смерть він прийняв і як воїн славетний похований був.

Ніваро стрепенувся, зачувши біду.

— Від чого він помер? Скажи мені!

— За наказом батька твого відрубали Мірканові голову, а тоді за минулі заслуги мертвому честь віддали.

— Але ж Міркан… хіба він винний… — Ніваро відчув, як непрохані, ганебні сльози підступають до очей, і засоромився своєї слабкості — справжній воїн не повинен давати волю почуттям. — Адже я сам… сам…

— Помилки твої дорого коштують іншим, не тобі. Ти — спадкоємець Володаря Семи Країн, продовжувач його справ. Стратили й ту дівчину, Мізу…

— Іано, — прошепотів він ледь чутно, — ти нікому не скажеш, правда? Не скажеш, що я…

— Ні, синку. Нікому я не скажу, що ти плакав. Але сльози ти ці не забудь. На все життя запам’ятай їх.

…Наяву ще ні разу не вдавалося йому так злитися з конем, так підкорити собі цю горду тварину — чи самому підкоритись їй? Ніваро довго мчав конем серед високих трав і не підганяв його, не спрямовував його біг — той сам ніс вершника до мети. Виїхали до ріки й повернули до її верхів’їв. Береги ставали лісистими. Передчуття радості охопило Ніваро: він знав, що там, в глибині лісу, на нього давно чекають. Несподівано долинув віддалений тупіт десятків копит. Щось мовби штовхнуло його: небезпека!

Неспокій передався коню, і той несамовито рвонувся вперед. Та погоня наздоганяла їх, завертала, оточувала… І от уже падає під ним вірний кінь, вбитий влучно пущеною стрілою, і Ніваро біжить стрімголов, тремтить і задихається, серце калатає об ребра, пече в горлі, ноги підгинаються… Поряд із ним виникають інші люди, вони теж рятуються від ворога, а ззаду, підганяючи їх, стукотять мечі й гупають списи, й падають на землю співплемінники-вастійці, бо він зараз — один із них… На бігу він помічає жінку, яка намагається підвести пораненого діда. Та це ж Іана! Він хоче кинутися до неї, але людський потік розділяє їх, він губить Іану з очей. І ось їх наздоганяють, їх хапають і в’яжуть, і ведуть юрмою, підштовхуючи списами, наче худобу, геть із рідного лісу, що не захистив їх цього разу, туди, де на коні височить над полоненими воїн у червоному, гаптованому золотом плащі. Зараз він озирнеться, і стане видно його обличчя. У Ніваро стискається серце. Чому ж він так довго не озирається?..

— Підійди ближче, Іано з Вастії. Син мій і спадкоємець здоровий. Він став таким же спритним і прудким, як і до біди. Йому не потрібне вже твоє опікування.

— Отже, ти відпускаєш додому мене?

— Навіщо тобі далека Вастія, глухий та убогий край? Ти нерозумно вчиниш, якщо повернешся туди. Я не просто зробив тебе вільною. Я хочу піднести тебе, вастійко. У пошані та багатстві житимеш ти в моїй столиці. Найвищі люди моєї держави будуть звертатись до тебе по допомогу…

Гірка усмішка торкнула вуста Іани.

— Передбачала я, що буде так, бо вмію читати у душах людських і долю взнавати. Ти зняв з мене рабський ланцюг, але хочеш обплутати безліччю різних незримих кайданів. Що мені почесті, що багатство? Милостей не прагну твоїх. Велика твоя влада, проте не безмежна. Ти можеш втримати мене тут, але служити тобі я не стану. Не змусиш мене лікувати твоїх воїнів та вельмож — тих, хто кинув народ мій в неволю.

— Нерозважлива жінко, гординя твоя непомірна! Твої власні вчинки суперечать цим словам. Врятувала ж ти сина свого ворога! Чому не дала йому померти? Це була б гідна помста!

— Для мене не син то ворога був, а дитя, змучене болем. Помста ж моя здійснилась. Ждеш ти, що син твій на зміну прийде тобі і справу твою продовжить. Душу і тіло гартуєш йому, щоб був він, як ти, витривалий, сміливий, щоб був він, як ти, непохитний, твердий, щоб не відав жалю, як ти, і глухим до страждань був чужих. Всю доброту, що в спадщину мати лишила, ви із серця сина вигнати ладні. Але я — я не тіло лише зцілила йому. Я дала йому те, чого з вас ніхто б не дав. І він коли-небудь згадає про це, і серце його здригнеться, і меч, готовий упасти, затримається на мить, і тим порятоване буде людське життя не одне, а воно не має ціни в державі твоїй. Він не житиме за твоїми законами, жорстокими та несправедливими, він змінить їх, бо не бездушним войовником ввійде у світ, а допитливим шукачем, подорожнім на вічних стежинах добра…

— Годі! Я й так занадто довго слухав твою маячню. Мабуть, ти позбулася розуму. Сама накликаєш на себе мій гнів, хоча могла б жити у спокої та благоденстві. Ти більше не рабиня, але ти живеш у моїй державі і за її законами, які так тобі не до вподоби, підлягаєш суду за зухвалі бунтівничі розмови. До суду ж тебе замкнуть у в’язницю.

— Що для мене в’язниця твоя! Лише тіло моє можеш ти узв’язнити. Над душею моєю не маєш ти влади. І піду я, коли захочу.

— Ти й справді збожеволіла, вастійко! Чому ж тоді ти досі не пішла звідси, якщо могла?

— Тобі моїх слів не збагнути. Ні судити, ні карати мене тобі не дано. Життя моє мені й належить.

— Приставити до неї подвійну варту й очей із неї не спускати! Відповідаєте головою. Заберіть її!

…І знову ніс його кінь, і поряд з ним мчала жінка, котра по-чоловічому впевнено трималася в сідлі, і Ніваро, не оглядаючись, знав, що це Іана, і радів, що вони знову разом. Ні, він ніколи не вірив, що вона померла! Птахом в повітрі, рибою в струмку, прудконогим конем у степу вона вислизнула, втекла, повернула собі свободу і тепер поспішає додому. Швидко летять коні. Ось він, ліс, і рідний дім, і побіля нього стоять три її сини, і молодшому — молодшому й досі вісім років, як тоді, давно, йому, хлопчакові, теперішньому Ніваро Мудрому, Підкорювачу Морів…

— Пробач, о мій повелителю, що насмілююсь перервати твій сон…

Ніваро розплющив очі:

— Що сталося?

— Справа не терпить зволікання. Щойно прибув гонець. Погані новини: у Вастії повстання. Що накажеш, о Мудрий?..

ПОКЛОНІННЯ ЗМІЇ

І знову запаморочливо швидко відплив у височінь ліс, і стрімко зросли стовбури дерев, і шугнуло вниз, у хащі велетенських трав, і налилося важким холодом тіло, яке ще мить тому променіло теплом, і почало воно свій неквапний рух уперед, розсуваючи пружні стебла. Ваура водночас охоплювала зором і в’юнку змію, яка звивалася поміж зелені, і зіщулену дівочу постать, що приникла до священного дерева Червоного птаха Вау. Батьки нарекли цим іменем дочку на честь птаха — покровителя роду, однак не порятував він од біди тих, що поклонялися йому. І тепер Ваура, остання з жінок свого нещасного племені, обертається на змію, покликану відплатити за зло. І дівчина під деревом віддаляється, маліє, а змія невблаганно повзе вперед. Вона має право на вирок і покару, Справедлива змія Холо…

— Я чув це від свого батька, а він — од свого, а той — від мого прадіда, і так споконвіку од старших до молодших переходили старовинні перекази. І я оповім їх тобі, дитино, щоб жила у тобі пам’ять про всіх вау. Наш рід не воскресити, але в тебе стане ще сил помститись за його загибель. Хай ненависть твоя буде, як жевріюча іскра, що чекає першого пориву вітру, аби спалахнути вогненним цвітом…

Глухо, мов шарудіння лісових верховіть, лунав голос старого Нігу, та Ваура не дослухалася до нього, бо вже знала напам’ять усе, що він міг їй розказати. Як народилися перші люди від матері-Сонця та батька-Місяця, як спустилися вони на кам’янисту, пустельну землю, і їхня небесна мати, відчувши до них жаль, перетворила буйне своє волосся на Праліс, аби їм було де жити й знаходити собі їжу, і як розділилися люди на племена, на роди, і кожен рід обрав собі одного з мешканців лісу, щоб поклонятися йому й прохати в нього допомоги та захисту в скруту… І один із родів почав називатися іменем Червоного птаха Вау, і прилетів до них Червоний птах, і опустився на найбільше дерево, і стало те дерево священним, і приносили вони до дерева дари, і молилися біля нього… Ріс та міцнів рід вау, і були чоловіки його сміливими й відважними, а жінки — старанними та дбайливими, і діти народжувалися здоровими, і хвороби обходили людей роду вау, і щастило їм у полюванні. А інші племена вклонялися іншим богам, і одне сусіднє плем’я вважало своєю покровителькою Справедливу змію Холо, а друге шанувало Чорного бика Кру… І спершу вистачало всім у Пралісі землі, води та їжі, і жили племена у злагоді. Та не дрімали духи ворожнечі й розбрату, мирні часи змінювалися тривожними часами, і приходили тоді вісники від ворожого племені, і ніхто не смів їх зачіпати, і ставили вони на стежках Знак війни, і стикалися між собою у відкритому бою воїни, летіли списи та стріли, були вбиті та поранені з обох боків, і перемагав той, хто мав більше сили, витривалості та вправності. Та ось одного разу в селищі роду вау було вбито Справедливу змію. І тоді жорстоке, підступне плем’я холо не прислало вісників, а напало потай, серед ночі, і з роду вау змогли порятуватися лише старий ворожбит та маленьке дівча…