Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 30

Елхі Володар так і не зміг забути. Коли він оточив її увагою та розкошами після народження сина, знайшлися заздрісники — з числа покинутих дружин, — які постаралися вкоротити віку “вискочці”. Повернувшись із чергового походу, Ліхар дізнався, що Елхі померла від незрозумілої хвороби. Лікарі запідозрили, чи не дали їй отруту. Винних Ліхар знайшов і покарав, та якби навіть він міг відняти в них десять життів одне за одним, то не воскресив би своєї коханої дружини. Лишився син, маленький Ніваро, що одержав це ім’я на честь славного діда, Ніваро Переможця, якого в народі називали Невтомним Вершником. Батько непокоївся за життя свого єдиного сина, тож і приставив до хлопчика одного зі своїх випробуваних людей — Міркана Вірного, що після жорстокої рани, отриманої в останньому бою, почав кульгати на одну ногу. Він став для Ніваро і нянькою, і наставником, доглядав за ним, поки той був малим, а пізніше учив володіти зброєю, їздити верхи, гартував його тіло та дух… Майбутнього Володаря повинні виховувати чоловіки. І ось сьогодні Міркан не вберіг свого вихованця від біди. Що ж, він помре, цей відданий слуга. Життя Ніваро занадто велика цінність, щоб піддаватися жалощам.

Ліхар так поринув у свої думки, що не відразу помітив, як у супроводі воїнів з’явилася висока жінка. Густе рудувате волосся розсипалося по плечах, рухи були легкі й упевнені, а своє вбоге лахміття вона несла так, неначе то було вишукане вбрання. Вастійка зупинилася перед Ліхаром і спокійно зустріла грізний погляд, що від нього тремтіли навіть його воєначальники. До чого ж зухвала ця чужинка! Одначе не час зараз навчати її тому, як треба поводити себе при зустрічі з Великим. Дорога кожна хвилина. Ніваро знову стогне…

— Вона? — Володар перевів очі на Мізу і з її поспішного кивка зрозумів: вона. — Заберіть служницю. Свій жереб узнає вранці. А ти, — звернувся він до Міркана, — зостанешся тут. Так, ти любив мого Ніваро, як рідного сина. Усю ніч ти проведеш біля його узголів’я. Слухай його стогони, і хай крається твоє серце через злочинну недбалість. Але що таке біль твій поряд із його болем, що таке твій відчай поряд із відчаєм батька, готового віддати сина смерті, аби позбавити його мук? Молися, щоб боги змилостивилися і мій син був врятований!

— Провина моя безмірна, — тихо відказав Міркан. — Я прийму будь-яку кару.

— Це слова чоловіка і воїна. — Володар повернувся до рабині: — Ти добре розумієш нашу мову, жінко? Чи покликати товмача?

— Не потрібен товмач. Розумію я все.

Глибокий, співучий голос її злегка розтягує слова. Усі вастійці такі: не збагнеш, розмовляють вони чи співають.

— Ось Ніваро, мій син, мій спадкоємець. Чи знаєш ти, що скоїлося з ним?

— Це вже відомо в палаці усім. Вісті погані швидше за добрі біжать.

— Мені теж дещо відомо — про тебе. До ранку зостанешся ти тут, у покоях мого спадкоємця. Усе, що знадобиться тобі, приставлять негайно. Якщо ти зумієш йому допомогти, я осиплю тебе милостями. Якщо ж ні…

— Марно залякуєш ти мене. Гірше смерті життя у неволі.

— Врятуєш його — одержиш те, що для тебе за все найдорожче. Моє слово священне й непорушне.

— Не обіцяю тобі нічого.

Ця невільниця, до того ж чужинка, насмілилася говорити з ним як з рівним. З ним, перед котрим тремтять сім країн!

— Ліхар Великий не має потреби в обіцянках рабині. А моє слово ти вже чула. Я сказав.

Володар рішуче попрямував до виходу. Почет і охоронці потяглися за ним. Покої спустіли. Лише коло дверей завмерли на сторожі два воїни та біля ложа хлопчика безмовно стояли Іана й Міркан.

Гаряча хвиля, що накрила його тіло, відкотилась і вже не поверталася. Натомість прийшли прохолода й свіжість, стіни здригнулись і раптом кудись попливли, а він мовби втратив вагу… Ніваро відчув себе пташкою, маленькою чорно-білою пташкою з тих, що ліплять гнізда під дахами осель. Він летів над квітучим лугом. Світало. Сонце щойно зійшло, і квіти блищали від роси. Він то линув угору, то стрімголов падав униз, радіючи тому, що в будь-яку мить може зупинити це падіння й знов піднятись у небо, що ніхто його не стримує. Ніколи ще не було йому так легко! Він насолоджувався відчуттям вільного лету. Як довго це тривало — мить чи годину?..

Коли хлопчик нарешті прокинувся, знайома кімната видалась йому тісною й задушливою. Він заворушився і раптом, із подивом прислухавшись до себе, збагнув: учорашній страшний біль зник, наче його й не було.

Оніміле тіло просило руху. Ніваро піднявся на ліктях і роззирнувся навкруги. Світанок ще тільки починав зазирати у вікна, світильники чадили й гасли. Воїни коло дверей дрімали, спираючись на довгі списи. Заснути на посту! Вони повинні пильнувати всю ніч, бо ж охороняють його, сина Володаря! Та окрик завмер на вустах. Хилили тіло важкі кольчуги, руки втомились стискати списи, а сон на світанні такий солодкий. І йому шкода стало тривожити їх.

На круглому столику біля ложа Ніваро побачив срібний таріль із фруктами. Ну й зголоднів же він! Хлопчик зіскочив із ліжка. Міркан ураз прокинувся її злякано глипнув на нього.

— Тобі не можна вставати, Ніваро!

— Чому не можна? — засміявся він і вихопив з тареля найбільший, найсоковитіший плід. — У мене нічого не болить! Не болить! Не болить! — голосно вимовив хлопчик.

Охоронці коло дверей здригнулися й розплющили очі.

Ніваро їв — аж за вухами лящало. Смакота! Просто тане в роті… Втамував голод, підбіг до Міркана, з очей якого струменів тривожний подив, і звично простяг до нього руки, щоб почати ранковий двобій — не справжній, звісно, Міркан був сильнішим, але він щоранку показував Ніваро прийоми захисту й нападу. Однак Міркан не прийняв цього безмовного запрошення до боротьби й рішучим порухом зупинив Ніваро.

— Чекай-но, хлопче. Повернись до мене спиною.

Ніваро скрививсь невдоволено, однак підкорився. Чому Міркан так довго мовчить? Приплив радісної сили, що вирувала в ньому, поступово слабшав. Запаморочилася голова, і йому захотілося знову лягти. Раптом чиясь рука торкнулася його шорсткого, коротко стриженого волосся. Ніваро повернув голову й зустрівся із пильним поглядом глибоких темних очей. Звідки тут ця жінка? Він не бачив її раніше серед тих, хто прислуговував йому.

— Хто ти?

— Іана. Я вийікую тебе. Виросте шкіра у тебе нова, по жилах кров нова заструменить, стане новим серце твоє…

Звуки округлювались у неї в роті, лунали протяжно, і звичайні слова перетворювались на дивну мелодію. Чужинка, подумав Ніваро, та чомусь не відчув звичної настороженості й неприязні до жителів підкорених країн. Навпаки, її присутність була приємна йому. Нехай би вона довго-довго тримала руку на його голові…

— Станеш ти прудконогим і невтомним, як кінь, будеш, немов рибина, плавати у воді, птахом у небо злетиш. Все ти побачиш і пройдеш повсюди, світ величезний відкриєш собі. Сильним і добрим виростеш ти.

Чудно говорить, подумав Ніваро. Та її хочеться слухати й слухати… От кумедний цей Міркан! Чого він так втупився в неї? Невже ніколи чужинок не бачив?

Один, без почту, нечутно увійшов Ліхар Великий і вкляк біля дверей. Ніваро якраз стояв спиною до нього, і було добре видно, як крізь обвислі клапті темної обпаленої шкіри прозирала нова, чиста й рожева. Володар приготувався розпрощатися із сином і винести неминучий присуд. Але ця вастійка… Вона й справді вершить чудеса!

Ніваро відчув звернений на нього погляд і оглянувся.

— Батьку!

Він підбіг до Ліхара й заховав обличчя в складках червоного плаща. Володар боявся повірити власним очам, він обережно торкався його плечей, спини, рук. Врятований, невже врятований? О коли б його воїни так само швидко гоїли свої рани!

— Моє слово священне і непорушне! Ти одержиш свободу, жінко з Вастії! І тобі, Міркане, віддадуть належне за добрі справи і за лихі.

Похмурий погляд Іани, кинутий спідлоба, ніби обпік Володаря.

— Ти хотіла про щось запитати мене, жінко?

— Свободу не можна дарувати, її можна лише повернути. Я хочу покинути швидше палац.