Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 23

— Що й казати, маска Бісехо йому дуже пасує, — скривилася Віта.

— Якби Сутар і не начепив маску Грізного бога, для мене він все одно зоставався б потворою. Я тоді навіть уявити не міг, як далеко зайде він. Йому давало насолоду панувати над душами, бабратися в них, як у мотлоху, відкидати геть усе, що вважав непотрібним, залишати і збільшувати те, що було корисним для нього… Він ліпив підвладних йому людей, якими хотів їх бачити, ще й вихвалявся своїми досягненнями. Сутар не був примітивним розбійником, що грабує і вбивав на великій дорозі, він нищив душу, волю, мозок… На жаль, я збагнув це пізно — надто надійну охорону він мав на той час. Як мені згодилися мої юнацькі захоплення фізичними вправами — всього хотілося спробувати, дізнатися, що ти можеш і чого вартий — коли я вчився володіти мечем!

Почався крутий підйом, і розмова урвалася. Небо засіріло. Стояла передсвітанкова тиша, тільки чути було, як осипаються з-під ніг камінці та важко сопе Сутар.

На вершечку гори вони вирішили трохи перепочити.

— І все ж таки ти виступив проти Грізного бога? — повернулася до незакінченої розмови Віта.

— Так, і на перших порах боротися з ним міг тільки я. Це тепер я не сам, у мене є надійні друзі. А тоді… Якби загинув я — все пропало б. Я не мав права на хибний крок, на найменшу помилку, на звичайну людську слабкість. А як хотілося струснути нарешті із себе постійне оглядання, вимушену обережність, не стискати себе весь час у кулаці… Дихати на повнГгруди, не думаюча, що ворог чигає на тебе в засідці. Лише тепер, коли до мети залишилося так мало, я можу зізнатися, бо досі не дозволяв собі навіть думати про таке, — я втомився, смертельно втомився…

Вони сиділи на великому камені, чекаючи Сутара, який ізнову відстав.

Віта поглянула на Ратаса.

“Він — як скеля посеред розбурханого моря, так само самотній, як і непохитний. Крейон сказав правильно: тримати на своїх плечах долю цілого світу… Уже рік він несе цей тягар”.

Вона несміливо провела рукою по його волоссю.

— Якби я могла, я перебрала б на себе твій біль і твою втому. Хоча б маленьку їх частину… Я певна, що витримала б усе, аби тобі хоч на мить стало легше.

Він притиснув її долоні до свого обличчя, затим повільно опустив їх донизу. Якусь хвилю вони трималися за руки. Під ясним ранковим небом очі Ратаса розквітли такою нестерпною блакиттю, що у Віти защеміло серце.

— Дівчино, не забувай: у Гресторі триває час ненависті…

Нарешті попереду забілів будинок. У ту ж мить праворуч від нього, серед сірих скель, Віта помітила жовті плащі й золоті шоломи. Ще і ще… Скільки ж їх! А попереду, в плащі з червоною облямівкою, Турс! Турс привів їх сюди, як і гадав Ратас!

— Золотошоломники! — гарячково зашепотіла Віта, вхопивши Ратаса за руку. — Он, поглянь…

— А онде — наші, — він кивнув ліворуч. — Майже одночасно підійшли… Не минути тепер сутички. Шкода хлопців. Вони ще не встигли навіть перепочити як слід після того, як захопили летючого човна… Біжімо туди!

Ну й ривок це був! Давно вже не доводилося Віті бігати так швидко. Вони досягли дверей будиночка одночасно із загоном, що його привела Ерліс. Сутар ледве встигав за ними.

— Сутар, до атерона! Перевір, чи вистачить енергії. Ось, тримай кристали, — Ратас сипонув йому в долоню гранатові зернята. — Ерліс, веди Віту в дім! Жінкам не місце на полі бою.

Він іще віддавав короткі чіткі команди своїм воїнам, а Ерліс вже потягла Віту всередину.

— Ходімо, сестро! Скоро ти нас залишиш, а мені ще хочеться сказати тобі дещо.

Слідом за Сутаром вони зайшли в кутову кімнату, де у простінку між двома “вікнами було намальовано картину, відому їй із розповіді Ерліс. Фарби аж кричали. Різкі, контрастні кольори від оксамитово-синього до вогненно-червоного змагалися між собою. Та не це вразило дівчину. Приголомшена, вдивлялася вона у знайомі, тисячу разів бачені нею в дзеркалі риси. “Позначена блискавицею”…

Так само, як колись Ерліс, Віта підійшла ближче й торкнулася стіни. Ось тільки відбитку фарби не лишилося на пальцях — вона давно вже висохла.

— Як же це? — прошепотіла вона.

— Тепер упізнала, сестро? — спитала Ерліс.

— Так.

І відразу зв’язалося докупи все те, що було незрозумілим учора: де вона могла чути цей голос, чому очі Ерліс видалися їй такими знайомими… Так, вона не впізнала її тоді, у напівмороці їхнього сховку, під покрк валом, що затуляло обличчя… Але ж Ерліс — Ерліс ба чила її і мусила впізнати! Так от чому Ерліс казала ї “сестро”! Такий неймовірний збіг… Чи це не просто збіг?1

— Ти і я — одне й те саме, тільки ми розділені часом і простором, — вела далі Ерліс— Ратас пояснив биі тобі краще. Він казав мені, що це все одно, якби я мала сестру-близнючку, але не бачила б її ніколи й нічого неї знала про неї. Від народження в нас збігалося все. Але; зростали ми в різних умовах. В різних світах…

— Коли ти розповідала про себе, я весь час думала, що й сама могла б вчинити, як ти. Та все ж сумнівалася, чи вистачило б у мене на це сил і сміливості.

— Зате я в тобі була певна, як у собі самій. Ти гідно витримала двобій із Сутаром.

— Звідки це тобі відомо?

— Він переніс тебе сюди саме тому, що ми з тобою, хоч і виросли в різних світах, все одно лишилися двійниками. А тому — з його волі, звісно — ми легко, легше, ніж інші люди, навіть кревні родичі, могли встановити зв’язок між собою. Адже в нас усе однакове, якщо не рахувати рубця на моєму обличчі.

— То й що?

— Сутар тримав би тебе при собі і твоїми очима спостерігав би за всіма нашими діями. Адже він знав від Турса, що я пов’язана із Крейоном, Ратасом, із тими, хто йде проти нього, і хотів таким чином розвідати, де вони ховаються, захопити їх зненацька і знищити. Я не зумію пояснити тобі всього докладно. Ти розпитай краще Ратаса, якщо в нього є час. Бо він теж здогадався, навіщо знадобилася ти Грізному богові, й зробив навпаки: через мене він відшукав тебе і визволив із замку. Я чула всю вашу розмову із Сутаром. Я бачила його твоїми очима, та не могла нічим допомогти.

— Але ж ти, Ерліс… Грізний бог… хіба він знав тебе в лице?

— Ні, мене він ніколи не бачив. Усе вийшло абсолютно випадково. Сутарові, казав Ратас, набридло в Гресторі, от він і вирушив до вас у пошуках нових розваг. А з собою й Турса взяв, аби показати свою всемогутність і переконати в своїх надзвичайних можливостях. Ось там, на твоїй Землі, й наштовхнувся на тебе Турс. А він добре, дуже добре запам’ятав моє обличчя.

— І ти знала, знала від самого початку, що ми з тобою?..

— Так, Ратас мене попередив, коли приніс тебе, однак він попросив тобі нічого не казати, мовляв, буде забагато для тебе — стільки несподіванок одразу.

— І що ти відчула?

— Це було так дивно — бачити саму себе, тільки без шраму і з цим коротким волоссям. А ще мені страшенно хотілося розпитати, як ти жила там, у своєму світі, як склалася твоя доля… Чи була вона щасливішою за мою.

— Знаєш, я ніколи всерйоз і не замислювалася над цим. Як жила? Як усі мої ровесники. Щоправда, шибайголова була… Мама частенько мене сварила.

— Як би я хотіла побачити її… До кімнати стрімко зайшов Ратас.

— Треба поспішати, — стривожено мовив він. — Вояки Турса насідають.

— Що ж сказати тобі на прощання… — Ерліс пильно подивилася на Віту. — Тут, у Гресторі, ти взнала, на що здатна. І це добре, адже часто буває, що людина все життя проживе, так і не спізнавши справжньої своєї сили. Навряд чи там, удома в тебе, все так добре і так бездоганно, що ти не знайдеш, до чого прикласти рук, на що витрачати свій добрий розум і чуйне серце. Слід блискавиці лишився в твоїй душі — не на обличчі. Пронеси його, сестро, через усе життя. Хай зігріває він і тебе, і інших людей. То іскра, що не згасне ніколи.

Ерліс обняла Віту і вибігла з кімнати.

— Все готове? — спитав у Сутара Ратас.

— Усе, — відповів той запобігливо.

— Час додому, Віто.

Дівчина лише кивнула головою, бо говорити не могла — давкий клубок застряг у горлі. Нарешті спромоглася на слова.