Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна - Страница 22

— Турс знає…

— Ти брав його із собою в подорожі?

— Брав.

— Отже, це він підказав тобі викрасти Віту?

— Він.

— Значить, упізнав…

— Кого впізнав? — здивувалася Віта.

— Тебе, дівчинко.

— Як — упізнав? Ми ж із ним раніше не зустрічалися!

— Власне, не тебе, а…

Човен трусонуло від зіткнення з землею, він проповз кілька метрів, трощачи кущі й дерева, і спинився.

— Що ж, приїхали. Доведеться виходити. Ворухнися, Грізний боже. Давно не ходив пішки? — звернувся до зніченого Сутара Ратас.

Похнюпившись, той переліз через високий борт. Як не в’язалися його розкішна одіж та корона на голові із цим винуватим виразом обличчя!

Ратас прихопив із човна кілька кристалів, схожих на зернята граната, тільки синього кольору.

— Що це? — спитала Віта.

— Те, що дає енергію цій машині. Ці кристали нам іще згодяться, коли доберемося до атерона.

— То ходімо швидше.

— Чекай, Віто. Я розраховував, що ми зможемо випередити золотошоломників, які неминуче кинуться до сховку, але тепер усе змінилося, і необхідно попередити моїх хлопців, щоб вони теж поспішили туди. Будь-що-будь ми повинні сьогодні дістатися до приладу і викликати Ерітею. Зроби тепер для мене те, чого не схотіла ти зробити для Грізного бога: думай про Ерліс, дівчинко! Думай про неї так, ніби від цього залежить твоє та моє життя! Власне, так воно і є.

Віта притулилася до дерева і заплющила очі. Намагалася зосередитись. Уявити собі Ерліс такою, якою бачила її востаннє. Синє покривало й сумні очі. Кого вони нагадували їй, оті очі? Сутар питав: як вона тебе називала? Називала по імені, а ще — сестро… Ерліс, сестро, озвися! Поможи! Серед сірих скель чи в лісах, у пустелі чи в людному місті, почуй мене, рідна, відгукнись, Позначена блискавицею!

І раптом, немовби й справді сяйнув небесний вогонь, Віта виразно побачила скелі, і темне небо над ними, і місяць угорі, і почула, як голос Ерліс, знайомий голос озвався до неї — так, ніби вона сама вимовила по думки ті слова, та все ж вона знала, що слова ті їй не належали: “Що, сестро?”

— Ратас, вона відповіла, — прошепотіла Віта, не наважуючись розплющити очі — раптом усе пропаде.

— Перекажи їй, нехай попередить наших, щоб негайно збирали загін і вирушали до того дому в горах, де вона жила з Крейоном.

Тільки-но Віта про це подумала, голос Ерліс знову сказав їй безгучно: “Добре, сестро. Допомога прийде». Вона звела очі на Ратаса.

— Що це було? І як…

— Потерпи трохи, Віто. Тебе чекає ще одна несподіванка, остання і, сподіваюсь, приємна. Я міг би розповісти тобі, та краще, коли сама все побачиш на власні очі…

Віта закопилила губи, мов дитина, якій не дали обіцяного подарунка.

— Гаразд. Хай буде по-твоєму…

— Дорога важка, та нічого, здолаємо. Сутаре, а чи не скинув би ти свої цяцьки? Легше буде йти.

Правитель Грестора слухняно поклав на землю корону та інші прикраси, що були почеплені на грудях.

Спустилися в глибоке урвище, а потім довго підіймалися, чіпляючись за кущі й траву. М’який грунт вислизав з-під ніг, вони ковзали, підтримували одне одного. Віта пригадала, як удома лазила по ярах. Для неї це було діло звичне, а от Сутарові велося скрутно. Доводилося допомагати йому. Нарешті вони вилізли з урвища і пішли вузькою стежиною поміж горбів — Ратас попереду, за ним Віта, а в кінці — Сутар.

— Ратас, — нишком мовила Віта, коли Сутар трохи відстав, — чи не краще було б його залишити там, коло поламаного човна? Швидше б дійшли…

— Не можна. Він потрібен мені.

— Тобі видніше, — знизала плечима. Присутність Сутара — нового Сутара, що вже не був сповнений недоброї, руйнівної сили, а скорше сам скидався на руїну, гнітила дівчину. Вона не могла розмовляти в його присутності так, ніби його немає, а їй іще стільки хотілося розпитати!

— Та не журися, Віто! Ми повинні встигнути, бо випереджаємо Турса, навіть якщо він здогадався й відразу вирушив по наших слідах.

— А Турсові нащо атерон? Теж мандрувати захотілося?

— Та ні, не думаю. Швидше для нього й таких, як він, цей прилад став символом влади й могутності. Тому й спробують захопити його. Сутара, власне, вже нема, ти сама бачила, на що він перетворився, але бог влади й покари зостався. Ті, хто підтримував його, хто стояв за ним, кого він підніс та обдарував, — вони не віддадуть свого так просто. Тепер може початися вже не таємна, прихована, як досі, а відкрита війна. Знайдеться той, хто замінить Сутара на престолі, — певен, що це буде наш давній знайомий Турс. Треба відновити зв’язок з Ерітеєю — тільки спільними зусиллями можна буде відновити ті часи, коли тут іще не з’являвся Грізний бог…

— Скажи мені, як же це? Така розвинута цивілізація… Люди майбутнього… Звідки ж міг тоді взятися Сутар?

— Не ти одна над цим замислювалась. Справді, щось було в нас не так. Мабуть, ми занадто вже втішалися своєю могутністю, своєю владою над природою. Зробили все для того, щоб людину оточувало якомога більше зручностей. Але за зручностями та вигодами ми врешті-решт почали забувати про саму людину. Усе рідше заглядали одне одному в очі. Недаремно Сутар вважав, що приніс гресторцям щастя, коли нагодував і зодягнув їх, а тоді ще й думати за них став. Урок Грестора — суворий урок. Бо для нас головним було те, як людина виконує свою справу, а добра вона чи зла, весела чи сумна, жорстока чи лагідна — дуже мало важило. Захопились досконалістю техніки — і занедбали наші душі… Саме час зупинитись і озирнутись — куди ми прийшли. Можливо, підступний задум народився у Сутара лише тоді, коли ми випадково потрапили в Грестор, але цілком ймовірно, що вій спланував усе заздалегідь і лише чекав зручної нагоди. Сутар завжди був марнославним та самовпевненим, хоча мав дуже посередні здібності. Гадаю, що саме його сірість, пересічність і породили цю потворну жадобу влади, прагнення принижувати, нівелювати інших. Бо ж звідки взялося переконання, що найкраще для людини — бути як усі, не виділятися з-поміж інших нічим — ні кроєм одягу, ні виразом обличчя, ні думками? Сутар не міг охопити своїм впливом усіх, а тому прагнув насамперед зламати найкращих, найсміливіших, найрозумніших, а інших просто залякати, обдурити, вбити в голови тваринний жах та покірність. А для покірної маси він був ще й благодійником та чудотворцем. Адже він прихопив із собою синтезатор, тож йому неважко було від імені Грізного бога нагодувати голодних простою та невибагливою їжею і вдягнути голих у благенький, хоча й барвистий, немов у папуг, одяг. А на голови своїх воїнів він зодягнув шоломи — звісно, не золоті, а з особливого сплаву — не для того лише, щоб виділити їх серед інших та захистити від ударів мечем, — ні, Сутар хотів уберегти їх від мене в такий спосіб… Це був немов своєрідний щит, що відбивав психічну атаку. Він навіть гадки не мав, що я, на відміну від нього, орудував тут лише мечем і не використовував свою здатність впливати на інших. Лише тоді я вдався до цього, коли мусив рятувати тебе і коли покарав Сутара. Так, Сутар мав підстави побоюватися мене. Недаремне він запропонував мені розділити з ним владу. Навіть обіцяв допомогти згодом і для мене захопити невеличку державку — це його вислів. Знаєш, що він казав мені? “Тебе я пошанував своєю прихильністю. Своїх друзів я не збираюся принижувати. Ти гідний влади. Ти вищий за натовп і тому можеш ним керувати. Ми перетворимо цих нікчем-тубільців на слухняну отару, скинемо їхніх правителів їхніми ж руками. Вони все зроблять самі, ми ні в що не будемо втручатися, і хай тоді хтось доведе, що ми до цього причетні. Закону буде дотримано!” Марно я намагався пояснити йому, що закон невтручання не можна розуміти так примітивно. Він ніби сп’янів від можливості всеосяжної влади, що відкривалася тут перед ним. “Я володітиму не лише тілами, але й душами! Це буде справжня, непідробна покора — ніхто не посміє навіть помислити щось супроти правителя. В моїй державі не буде бунтівників. Всі будуть щасливі й задоволені. Хто покірний — той їсть досхочу, це вони швидко всі втямлять…”