Тамдевін - Вдовиченко Галина - Страница 5

Не втримувалася правда життя у лещатах застиглих формулювань.

Колись я впевнено озброїлась двома перевагами успiшного митця — епатажнiстю та iнтенсивнiстю роботи. З епатажнiстю проблем не виникало — iдеї фонтанували, реалiзацiя не барилася, натомiсть особистий трудоголiзм швидко довiв: рiч не стiльки в iнтенсивностi, скiльки у потребi оптимально органiзувати процес. Так виник авторський бренд, за яким стояла не лише я, а й мої талановитi помiчники.

Це була добре органiзована гра у чотири руки. Трьох правих i однiєї лiвої, бо один з нас був шульгою.

Таке ноу-хау — вiдлагоджена робота колективом на одне iм'я — виштовхнуло мене на гребiнь популярностi та фiнансового успiху. Усi задоволенi. Галерея процвiтає. Менi, як фронтмену, тобто фронтвумен арт-групи, доводиться давати iнтерв'ю, коментарi, брати участь у телешоу, свiтитися на екранi та у мас-медiа. Формулюю думки вголос. Але публiчно щось озвучивши, незабаром переконуюсь у протилежному. Заперечиш щось без тiнi сумнiву — чекай потрапляння у тенета власної категоричностi. Зафiксуєш певну ситуацiю словами — i не встигнеш замовкнути, а вона вже змiнилася. Навiть у особистiсних речах.

Достатньо було сказати в iнтерв'ю, що мiж мною та чоловiком — повне взаєморозумiння, як найближчим часом ми вже завзято сварилися. Зiзнавалася в нелюбовi до хатньої роботи, — i наступного ж дня зi мною ставався напад охайностi, мене пiдхоплювало бажання створити у хатi затишок, i я влаштовувала генеральне прибирання з пересуванням меблiв та винесенням кiлькох мiшкiв непотребу на смiтник.

Не сьогоднi в мої думки потрапила бацила сумнiву: чи усе роблю правильно? Дiвчинка-журналiстка запитала, i знову ворухнувся сумнiв стосовно певної штучностi у роботi методом артiлi. Було у ньому чимало переваг, але й недолiкiв не бракувало. Дивлячись на сiру стрiчку дороги, змушена собi зiзнатися: менi набрид цей передовий колгосп мого iменi…

Мчала на зухвалiй, як для «Жабки», швидкостi. Якщо колись купуватиму замiський будинок, вiн розташовуватиметься вiд мiста на значнiй вiдстанi — достатнiй, аби вiдчути смак втечi. Щоб довго миготiли за вiкном поля, лiси та пагорби, а стрiчка дороги розкручувалася й розкручувалася з-пiд колiс. Аби одна реальнiсть поступово перейшла в iншу, а я за той час отримала б можливiсть вистигнути вiд напруги, як та вимкнута перегрiта пiч. I насолодитись розкiшшю мовчання. Отож в аудiокнижках не було зараз потреби.

За Самбором призахiдне сонце заслiпило очi, заливаючи дорогу золотом. Їхала у нереальнiй золотiй дiйсностi. Сонце пересунулось у правий вiд дороги бiк, i блимало тепер азбукою морзе у ще густих кронах придорожнiх дерев. Об'їхала гору — i сонце знову опинилося злiва.

Вже майже дiсталася до Старої Солi, коли побачила при дорозi двох жiнок. Молода намагалася зупинити машину, пiдтримуючи вiльною рукою бабусю. Пiзно побачила — майже проскочила повз них, але пригальмувала, здала назад, вiдкривши дверцята.

— Прошу панi, чи не будете ласкавi пiдвезти до Старої Солi? — сказала молода, зазирнувши до салону. — Менi бабцю треба у лiкарню доправити.

— Сiдайте.

Бабуся на мене навiть не глянула. Мовчки вмостилася на задньому сидiннi, повернувши голову до вiкна. Погляд людини, заглибленої в себе. Здавалося, навiть не чула, про що ми дорогою розмовляли з дiвчиною.

— Зараз у Старiй Солi, з правого боку вiд траси, буде костел святого Михайла, а лiворуч — лiкарня… — попередила молода. Вона напружено витягнула шию, боячись пропустити зупинку i завдати менi клопоту.

— Де ж вона? — не зрозумiла я, коли ми майже порiвнялися з напiвзруйнованим костелом, вкритим риштуваннями.

Лiкарнi при дорозi не було.

— Лiкарня трохи нижче. А тут поворот. Дякую, ми дiйдемо…

— Я завезу. Тут повертати?

— Авжеж тут, — зрадiла дiвчина. — Он той особняк з похиленим шпилем на вежцi…

Вона ще не встигла договорити, а я вже бачила попереду дивний будинок.

В оточеннi сiльських хатин вiн виглядав чужинцем, — як порцеляновий супник на простому дощаному столi з дерев'яними ложками.

— А хто найбагатший? — раптом озвалася мовчазна бабуся.

Я здивовано подивилась у дзеркало на лобовому склi. «Прошу?» — вже мало не зiрвалося з язика. Проте жiнка нi до кого не зверталася.

У люстерку можна було бачити вираз її обличчя — вона говорила сама з собою.

— Той, хто не має нескiнченних бажань, — голос її звучав дещо хриплувато. — А хто найбiднiший? — знову озвалася вона i, зробивши паузу, завершила: — Захланний.

У дзеркалi було видно, як бабуся несподiвано витонченим рухом обсмикнула рукавички. Була вона одягнута дуже просто, але рукавички, на якi я лише тепер звернула увагу, справляли таке ж дивне враження, як дiалог пасажирки iз самою собою. На мешканку придорожнього села вона аж нiяк не була подiбна.

— Ось тут, — показала менi рукою дiвчина, не звертаючи жодної уваги на бабусю, i потягнулася до своєї торбинки — за грошима. Я зупинила її, вона помiтно зрадiла, щиро сказала «дякую».

Особняк, у якому розмiстилася лiкарня, приголомшував неподiбнiстю на сусiдiв. Це, без сумнiву, стиль сецесiя, як його називали на цих теренах сто рокiв тому, або модерн — у пiвнiчно-схiдному варiантi, або ар-деко у європейському формулюваннi. Асиметрична вежа, багатий рослинний декор — лiпнина у виглядi пагонiв, листочкiв та квiтiв. Нiчого подiбного не сподiвалася тут побачити.

Бабця спокiйно спостерiгала через вiкно автiвки за голубами на подвiр'ї лiкарнi. Вона не мала намiру покидати салон, сидiла, не роблячи жодних спроб вийти назовнi.

— Давайте, допоможу, — запропонувала я.

Хотiлося не лише довести дивну пасажирку до дверей лiкарнi, а й роздивитися зблизька пишну архiтектуру. Бабця слухняно вийшла з авто i вперше уважно подивилася на мене…

— Анно, — сказала вона строгим голосом. Я здригнулася, почувши своє iм'я. — Ти поводишся мов та дикунка! Цiлковита дикунка!

Не знайшла, що їй вiдповiсти. Вона похитала головою, махнула рукою у рукавичцi й пробурмотiла:

— Коли прапор в'ється, про голову не йдеться.

Вона не мала потреби у спiврозмовниковi: запитання вона б не почула, вiдповiдi її не цiкавили. Я нiколи не лiзла у кишеню за словом, але зараз, принишкла й розгублена, мовчки подала старiй панi руку. Вона сперлася i, не повертаючи голови, кинула у бiк своєї супутницi:

— Каву подаси в альтанку! У розенталiвському сервiзi. Бiло-синьому. I ще одне… Не забудь нарiзати жоржин до вiтальнi.

Молодиця мовчки заклала руку старенької собi попiд лiкоть, i ми повели її вздовж зарослих кущiв. Вона йшла, оглядаючи будинок поглядом господинi.

Особняк постав перед очима в усiй красi. Обрамлений гiлляччям дерев виглядав зараз немов картинка у книзi, — гарний, пошарпаний, щедро оздоблений лiпленими вiночками, квiтами, гiрляндами. На другому поверсi впадав у вiчi кам'яний напис з двох слiв, роз'єднаний вiкном: WILLA, — а через вiкно — ANNA.

Навiть без слiв було зрозумiло, що будиночок цей — жiночого роду, але архiтектор чи господар ще й письмово пiдтвердив. Вiд колишньої блискучої красунi, доля якої виявилася несправедливо тяжкою, неможливо було вiдвести погляд. Ще вище, у нiшi фронтону, добре видно скульптуру, мабуть, якогось святого, а по обидва боки вiд нiшi стояв рiк зведення будинку: цифри 19 — по один бiк, 11 — по iнший.

Однак найсильнiше враження справляв сильно похилений шпиль на башточцi. Здавалося, кiлька порухiв сильного вiтру — i витончена робота, яку вивершував досконалий металевий вiзерунок, опиниться на землi. Дах колись прикрашали чотири кулi. Якби не одна, що збереглася, важко було б здогадатися, що було колись на грубих металевих штирях.

Дiм був настiльки дивний i настiльки не вписувався в своє оточення, що я майже не здивувалася, прочитавши на табличцi бiля входу: «Неврологiчне вiддiлення».

Повернулася за кермо i кiлька хвилин не повертала ключ запалювання.

…За Старою Сiллю пейзаж на обрiї змiнився. Сонце зникло, навiть не помiтила куди — чи то сiло за довгий блакитний кряж, чи сховалося за далеким лiсом. Щойно було — i вже немає.