Тамдевін - Вдовиченко Галина - Страница 4

Мама взяла до рук книжку-меню у шкiряному паспарту i у неї вихопилося: «Це що? Сто дев'яносто вiсiм гривень за салат?! А сiк — вiсiмдесят?…» Її обурення було щирим та голосним.

— Це свiжовитиснений сiк, — упiвголоса пояснила я. — Хочеш апельсиновий?

— Хiба я з глузду з'їхала? — не заспокоювалася мама. — За такi грошi можна вдома цiлий тиждень їсти!

Обiд пройшов в удавано-безтурботнiй напруженiй атмосферi. Батькам так i не вдалося розслабитися — вони вибирали страви не за бажанням, а за цiною, тому замовили найдешевше i знайшли згодом купу недолiкiв на своїх тарiлках. М'ясо було недостатньо просмаженим, салат недосоленим, вино кислим.

— Краще пiшли б у «Лiхтарик» на нашiй вулицi, — бiдкався тато. — Взяли б по вiдбивнiй та смаженiй картопельцi, оселедчика з цибулькою замовили, маленьку карафку горiлки з перцем до нього — ото було б свято! — мрiйливо зауважив вiн, схрестивши виделку та нiж на тарiлцi з королiвськими креветками-гриль…

— Який «Лiхтарик»? — охолоджувала його запал мама. — Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?

— Хiба з пивом, — погодився тато.

…Наступного дня менi довелося давати iнтерв'ю.

— Доцю, тобi з газети телефонують, — урочисто повiдомила

мама зранку, витягнувши слухавку перед собою. — Знають, що ти у Львовi!

Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: їду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте… Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас є рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приїзду, знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своєї старшої сестри, вашої однокласницi… Я спробувала було вiдкараскатися — не вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньої акули пера.

Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплої куртки-«бобки», робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кав'ярнi поблизу мого будинку.

— У своїй серiї «Абортарiй» ви зображаєте жахливi речi, — увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. — Жахливi речi у розкiшних iнтер'єрах. Чому так? Для чого?

— Вас мої картини шокують? — перепитала я. — Саме цього я прагнула. Якщо мої картини викликають таку реакцiю, зачiпають за живе — мети досягнуто. Ви розповiдатимете комусь побачене, обговорюватимете свої враження… Вони довго не вiдпускатимуть. Якщо ж ефект буде тимчасовим i ви усе забудете, закривши журнал, альбом, сайт, чи… де ви бачили мої роботи?… менi буде шкода. Не для того я бралася за пензлi та фарби…

Дiвчинка скосила очi на диктофон, перевiряючи, чи все гаразд, i змiнилася на обличчi.

— Ой! Плiвка не крутиться! — пробурмотiла вона. — Що таке? Почекайте, будь ласка… Зараз… Вибачте, я зараз.

Вона намацала щось на сподi свого вельветового заплечника з багатьма дешевими прикрасами на шпильках, витягнула упаковку нових батарейок, розiрвала папiр тремтячими пальцями, поспiхом почала вставляти їх на мiсце старих, помиляючись з розташуванням плюсiв та мiнусiв, i вiд того ще бiльше нiяковiючи.

Я мовчки всипала у горнятко ложку цукру, повiльно розмiшала, намагаючись не дивитися журналiстцi пiд руки. Її диктофон застарiлої моделi ожив, заблимав зеленим оком — вона перевела подих i натиснула на клавiшi запису.

— Мене понад усе цiкавить жiночий свiт. Не саме кохання, а його зворотний бiк, — почала я спочатку. — А от чоловiчий свiт та його мистецтво, вiдверто кажучи, не дуже. Хiба як галерейницю… Вагiтнiсть, пологи, аборти — це речi, про якi варто говорити вiдверто або не говорити взагалi. Те, як це роблю я, є шоковою терапiєю…

Зробила ковток — кава була чудова, як завжди у Львовi. Дiвчинка кинула ледь помiтний погляд на диктофон — переконалася, що плiвка крутиться.

— Ми не уявляємо свого життя без iнтернету та мобiльного зв'язку, а за кiлькiстю абортiв попереду планети, — я теж чомусь подивилася на диктофон.

— Ви — чи ми? Вибачте, Росiя чи Україна?

— I ви, i ми. Звiдси — певнi сюжети, певнi контрасти…

— От ви зараз говорите, а у мене перед очима та ваша робота, де жiноче крiсло у кабiнетi лiкаря, але є у ньому щось вiд трону. Оксамитове сидiння… Iнструменти гiнеколога на золотiй подушцi…

Або iнша робота — ембрiони в банках, на дубовому антикварному столi — вiдкритi медичнi атласи, старi книги з гiнекологiї…

Дiвчинка почувалася впевнено, вiд розгубленостi не лишилося й слiду.

Вона хотiла справити на мене враження своєю обiзнанiстю. Я терпляче чекала запитання.

— Кажуть, що ваша творчiсть насправдi — це колективна робота, — зробивши невеличку паузу, вимовила журналiстка. — Скажiть, це правда, що на вас працюють iншi художники?

Вона витиснула iз себе смiливе запитання, але юний голос зрадницьки затремтiв.

— Правда, — погодилась я. — Саме така органiзацiя роботи дає найбiльший ефект. Iдеї — мої, загальне керiвництво — моє, а деталi виписують iншi, фаховi талановитi майстри. Або я займаюся першим етапом, виконую основну роботу, а далi беруться за справу помiчники. Фiнальнi акценти розставляю згодом.

— Але робота виходить пiд вашим iменем…

— Звичайно, пiд моїм! Чи треба подавати увесь список, включаючи автора рами? Моє творче псевдо — це спiльний бренд, торгова марка. За нею — кiлька художникiв. Є майстер i є пiдмайстри… Часи митцiв-одинакiв, що мiсяцями працюють над однiєю картиною, минули. Сьогоднi художник мусить працювати швидко, оперативно постачаючи на ринок новi твори i навiть новi варiанти одного й того ж твору. Упiймав хвилю — тримайся на гребенi, давай те, у чому є нинi потреба. Бо завтра виникне потреба в iншому.

Дiвчинка не зводила з мене очей. Вона забула про свiй старенький диктофон.

— А як уживаються пiд одним дахом два художники? Чи не ревнує вас чоловiк до успiху?

Вона таки справдi добре пiдготувалась до iнтерв'ю. Особливо з огляду на те, що напередоднi з її сестрою ми цих тем не торкалися.

— Важко уживаються, — усмiхнулася, вiдчуваючи дрижання внутрiшньої струни. — У чоловiка депресiї, в хатi скандали…

Допила каву, увiмкнула в мобiлцi звичайний режим дзвiнкiв, який пiвгодини тому перевела на беззвучний, i сховала телефон у торбинку.

— А як ви… — почала було журналiстка нове запитання.

— Вибачте, — зупинила її, - сьогоднi їду в гори, менi вже час збиратися…

— Я вас сфотографую, — миттєво вiдреагувала журналiстка. Спалах не дав навiть волосся поправити.

— Ще раз! — реакцiя у неї була блискавична.

Моєю вiдповiддю була щира усмiшка в об'єктив. Молодець, дiвча. Кує залiзо доки гаряче, далеко пiде.

Willa Anna

По обiдi виїхала у село до Марiйки — на батьковiй «Таврiї». В бардачку лежала довiренiсть на водiння «Жабки» — так ми з татом називали її через зелений колiр. Не раз пропонувала батькам помiняти авто, подарувати комфортну недорогу iномарку, але вони любили непрезентабельну «Жабку». I вона з усiх своїх сил намагалася виправдати їхню прив'язанiсть.

Поставила у переносний СD-плеєр компакт з аудiокнигою — люблю слухати у дорозi книжки. Учора в супермаркетi згадала, що їхатиму за маршрутом героя Ярослава Гашека, у зворотному напрямку — вiд Львова до Нижанкович на кордонi, та й купила комплект з чотирьох дискiв — «Пригоди бравого вояка Швейка». Ще й улюблена «Алiса у країнi чудес» Льюїса Керрола потрапила на очi, час звучання — двi години, тобто стiльки ж, скiльки перебуватиму в дорозi. Але тепер бажання слухати зникло. Нагодувала «Жабку» бензином на заправцi та й їхала у тишi, зосередившись на дорозi та своїх думках.

…Слова мали б наближати людей до iстини, а вони нерiдко викликають зворотний ефект. Хочеш висловити думку, ретельно добираєш слова — а виходить брехня. У кожному моєму iнтерв'ю траплялася думка чи констатацiя факту, якi наступного ж дня, ба навiть того ж самого, життя викручувало навиворiт, заперечуючи «усе вищесказане».