Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 75

Мене з повною торбою харчів «воронок» за кілька хвилин привіз із в’язниці на вокзал. Звідти «столипіним» до Львова. Ледве пересадив мішок через поріг пересильної камери, в якій я виявився єдиним політичним у натовпі жуликів. Повз стіну приволік своє «добро» до нарів. Урки роздивлялися і на мене, і на торбу, про щось жваво перешіптувались. Підсилають до мене «шістьорок». Підходять, обидва такі миршавенькі, шморгають брудними носами. «Дєд, што там у тєбя?» «Та є дещо». «Ну, ти панімаєш, што нада дєлітса?» «З ким?» «Как с кєм? С ворамі!» Повитягували коротенькі блискучі «фінки». «Як ділитися, — кажу злодійським піс-ланцям, — я знаю, бо старий «мандрівник». Але я ніколи ні з ким не ділився і не ділитимуся з примусу. Запам’ятайте, шакали!» Вони зробили якісь рухи до торби з харчами. Не довго думаючи, тисну одному і другому в скулу. Лиш ногами накрилися. Той, що дістав з правої руки, полетів аж під «парашу». Лежать обидва, очима кліпають. Всі жильці камери посхоплювались на ноги й зашуміли, мов гуси на водопої. На той гамір позбігалися наглядачі. «Дєд, што с табой? Што здєсь тварітса?» «Та ось, прийшли купці по торбу, торгуємося, — відповідаю. «А-а, панятно». Двері за ними скрипнули. Більше мене ніхто не чіпав. А жулики після цієї маленької сутички приклеїли мені прізвисько «бєшений дєд».

Прізвисько кочувало зі мною аж до Мордовії. Зеківський «телеграф» в усі часи працював справно. Надалі я повсюдно на пересилках наполягав, аби мені як політичному надавали окрему камеру. Так само відводили мені купе без побутовиків і в «столипіні». Нетривале перебування у величезній харківській в’язниці нічим особливим не запам’яталося. А далі потяг погуркотів мене на Мордовію. Торба зі мною. Харчів не шкода було, я запросто міг віддати добру половину, якби хтось попросив по-людськи. Тим більше, що вага торби була таки немала і тягати її за собою було тяжко. Виразка висушила мене за два з лишнім роки на терлицю, лише шкіра й кості зосталися. Шлунок болів безперервно, ще й зуби погубив. Але заїло самолюбство. Віддавати найменшу дрібничку знахабнілим, здеморалізованим шмаркачам не збирався. Я пройшов важку війну, не легші табори-тюрми і поступатися власними принципами не збирався. Не знаю, звідки й сили тоді взялися на бійку.

Дорога до Харкова переносилася легше — все-таки Україна. А ось, коли потяг пересік умовний кордон України з Росією, на душі зробилося тоскно. Чужина навалилася враз непосильним тягарем на мою душу. Здавалося чомусь мені, виснаженому, що в Україну більше живий не повернуся. Осиротіла на ще одного сина українська земля прощалася зі мною хапливим гуркотом вагонних коліс. «Прощай, прощай, прощай!» Досі відлунює той жалібний стукіт у моєму серці. Не звиклий до сантиментів, бувалий в бувальцях, я все-таки не стримав скупих, гарячих сліз. Прощання з Вітчизною — найважча справа. Тортури й цілодобові допити зносилися легше, аніж розставання з рідною землею, окрайчики якої бачив крадьки у щілину в стінці «столипіна».

До Саранська, столиці Мордовії, потрапив того ж таки березня 1970 року. В просторій камері пересильної в’язниці я опинився сам. Проте через кілька днів поріг камери переступив здоровенний, весь у наколках, чолов’яга тридцятирічного віку. З перших його дій я зрозумів, що урка мав завдання опрацювати мене морально й фізично. Проте в скорому часі блатяга покинув свої агресивні наміри щодо мене, бо не вдалося йому ні перше, ані друге. Не знаю, що було бандитові за невиконання наказу начальства, але від мене тимчасовому співкамерникові за нахабство не дісталося ані крихтини з припасів, хоча їжі я мав предостатньо.

З пересилки потрапляю на «двадцятий» «лаґпункт». Не встигаю переступити поріг зони, як збіглися начальник табору, оперуповноважений, ще купа якихось чинів. Обшукали мене дуже ретельно, а після протримали півдня на вахті у малесенькій бетонній кабінці — «стакані».

Жила зона зустріла великим юрмиськом. Кількасот в’язнів стовпилося біля брами. І хто їх попередив про моє прибуття? Відразу ж знайшлися знайомі — Опанас Заливаха, Олександр Шугай…

Тижнів через два написав дружині листа. Оскільки ще не встиг заробити «штрафів», то мені дозволили з нею зустрітися. На побачення Раїса приїхала з синочком Ігорем. То було для мене проблиском щастя. Тоді дружина наполягла, щоб ми обзавелися ще однією дитиною. Важко їй було невимовно, бо щомісяця мусила сплачувати за кооперативну квартиру, ледве зводила кінці з кінцями. На наступне побачення Раїса приїхала через півроку вагітна у супроводі моєї сестри, яку я попросив листом провідати мене. Хотів, аби розповіла в селі про тих лжесвідків, бо сам я мав дуже слабку надію на повернення з неволі. Комуністична система так просто свої жертви не відпускала.

Наступне моє побачення з рідними було хвилююче і радісне. Раїса приїхала з Ігорем і шестимісячним Мирославом — нашими синами. Ігор вже виріс, справжній козак. Допомагав мамі нести торби з харчами. Виповнилося йому тоді п’ять років.

«Двадцятка» налічувала близько тисячі в’язнів. Вона розміщена в лісі, кілометрів за сорок від селища Барашево. В столярних цехах в’язні виготовляли дерев’яні корпуси для радіоприймачів, великих настінних годинників. Були в зоні пилорама, сушильні камери, навіть городна бригада. Я рік токарював, але зарплатня там була мізерна, тому попросився на поплатнішу роботу. Працював на ваймі — невеличкому пресі для фанерування корпусів. Трудився у дві зміни, аби виробити більше відсотків і заробити грошей, які крайньо були потрібні моїй родині. Якщо під час першої відсидки я уникав роботи, то тепер вишукував навіть додаткову. Обставини заставляли, вдома ж бо двійко діточок.

В одному з листів дружина описує, як наш син Ігор випросив у сусідського хлопчини велосипедик. Той дозволив малому покататися, але дуже швидко забрав свій «транспорт». Цим довів Ігорка до сліз. Читаю, а сльози і мені капають з очей. Вирішив трудитися, аби заробляти й придбати дітям все необхідне. За якийсь час мої сини каталися на власних велосипедах.

На зоні блатних немає, проте є колишні німецькі вислужники-поліцаї. Цим безпринципним людям однаково, перед ким пасти ласки. Мали клопіт, бо цієї гидоти було чимало. Один поперед другого вислужувалися перед адміністрацією, продаючи порядних людей. Здебільшого фашистських вислужників радянська влада розстрілювала, але окремим вдавалося за рахунок життя вчорашніх колег по службі виживати. Вони продавали на слідстві все і всіх, продовжували брудну справу і в таборах, і на волі. Цих шакалів перекидали з табору в табір, де вони продовжували провокаторську діяльність. Платнею зрадникам-сексотам були легша праця, більша пайка, зайве побачення… Принцип у них був один — вижити за будь-яку ціну і якомога більше відхопити благ. За мною «по-земляцьки» приглядали запоріжці Володимир Савін і Тіщенко.

Місяців через два викликають до оперуповноваженого. Проте в кабінеті застаю кагебіста Петра, якому в’язні чомусь дали прізвисько Мотуз. Отож бесіду зі мною повів Петро Мотуз. Розмовляє дуже ввічливо, розпитує про се, про те. Закидає здалеку, що мені можуть «допомогти», якби пішов їм назустріч. Спокійно відповідаю, що мене вельми дивують його слова. Впевнений, що з моїми «справами» і першою, і другою він чудово ознайомлений. Невже щось у них дало йому привід так зі мною розмовляти. Відповідає, що ні, але… Тоді кидаю йому різко в очі, щоб більше ніколи не смів мене ображати негідними пропозиціями. Ніколи! Він гримнув кулаком по столу, аж шиби задзвеніли. Куди й поділися награні люб’язність і стриманість. Схопився на ноги, мов ґедзь його вжалив, аж стілець перевернувся. «Якщо комусь розповіси про нашу розмову, то я тебе згною!» «Я в цьому нітрохи не сумніваюсь, — відповідаю. — Ви це можете, і це мені чудово відомо. І гноїте ви мене і мені подібних безперешкодно і без жодних угризінь совісті. Але не смійте мене більше ображати. Ніколи! Затямте собі!» Розвернувся і попростував до дверей, не питаючи дозволу. З того моменту мене вже не пробували вербувати.

До п’ятдесят п’ятого року в’язні спали на голих дерев’яних нарах з мулькими сучками. В п’ятдесят п’ятому до бараків позавозили металеві пружинні ліжка, видали невільникам матраци. Спати стало м’якше, але неволя залишилася неволею. На Колимі замість матраців давали велику торбу, яку кожен наповнював чим міг — травою, гиблівками… В’язень мав куфайку, бушлат, ватяні штани, таку ж шапку, одну зміну білизни. Лазню відвідували двічі на місяць. Рушників жодних не було, приховати ж якусь шматину не могли через часті обшуки — «шмони». Пічки в бараках на Колимі мурувалися з лупаного каменю, тому диміли, мов смолокурня, і майже не гріли. Мізер дров не дозволяв навіть розкалити каміння, а не те що нагріти просторий барак. Після смерті Сталіна режим в таборах трохи послаб і життєві умови дещо покращилися. Ввели «госпрозрахунок», і в’язень мав право придбати якусь дещицю харчів на зароблені гроші, якщо, звичайно, не порушував внутрітабірний режим…