Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 74

Бачу, що моєю персоною неабияк зацікавились, бо виділили аж трьох слідчих, яким допомагає помічник прокурора, зрідка прикульгує і сам прокурор, який дуже натискав на Раїсу, схиляючи до співпраці. На третьому місяці слідства знайшли в Нижньому Березові стрільця Тихого — Василя Ґеника, учасника Рушірського бою. Він вперше розповів про той бій Березівської сотні. Василь здав Йосипа Ґеника, той ще когось, і таким чином чекісти назбирали сімнадцять учасників переможного бою.

Сорок п’ятого року у Лючі зліквідували голову сільради. Його знайшли повішеним аж у Акрешорі. Чия то була робота, ні нам в сотні, ні енкаведистам не було відомо. Через двадцять років цю нерозкриту й вельми заплутану справу вирішили «повісити» на мене. Але сам я того, звичайно, зробити не міг, отож шукали мені спільника-помічника. Знайшли таки. Заставили Тихого вказати на Змія — Миколу Ґеника, що був у сотні бунчужним. Припровадили чоловіка аж із Воркути. Микола тримався твердо, бо відчував свою цілковиту невинність. Проте кагебісти зуміли все-таки обхитрити його. Підсадили Ґеникові в камеру колишнього коменданта поліції Василя Жовніра і поліцая Василя Козія. Провокатори вночі і вдень опрацьовували Миколу. Мовляв, якщо хочеш спокійно жити, посвідчи, як тебе вчать і все. Навіщо ти обстоюєш того Симчича. На ньому аж сорок два вбивства. Його засудять до кари смерті. І сам не врятуєшся, і йому нічим не зарадиш. Подумай добре. Крапля камінь точить. Помалу масноязикі провокатори зуміли переконати простодушного березуна.

Одного дня слідчий показує мені протокол допиту Миколи Ґеника. Почерк його я знав, бо разом ходили до школи і в УПА в одній сотні перебували. Як навчили Миколу, так і розповідає. «Зайшли ми удвох із Мирославом Симчичем до голови сільради. Вивели його за хату в сад. Симчич перекинув шнурок почерез гілляку на яблуні і потягнув, а я піддав за ноги знизу». Отака історія. Тиснуть слідчі на мене з усіх сил, а я лише відсміююся, хоча й не до сміху було за тієї ситуації. Доводжу, що не міг того зробити фізично, бо мав на той час поранену в Рушірському бою руку. Не міг того зробити і Ґеник, бо такого наказу йому ніхто не віддавав. А за самоуправство його б просто розстріляли свої ж. Назвав свідків, які розповіли, де я знаходився в той час, коли зліквідували голову, і в якому стані перебував. Категорично відкинув від себе несправедливі звинувачення.

На мене намагалися почепити ще й якусь справу із вбивством двох енкаведистів аж у Болехівському районі. Це попри те, що я там ніколи в житті й не був. То чиста чудасія. Роблять по тій дутій справі «очну ставку». Сидять прокурор, його помічник, слідчий. На лавку саджають мене, пообіч — поняті, такі ж як і я підслідні із камер. Охоронці погупотіли чоботами по «свідка». Я хутко міняюся місцем із понятим по ліву руку. Заходить «свідок» і дуже уважно розглядає нашу трійку. Нарешті вказує пальцем в того, що посередині… «Оцей, — каже, — застрелив на моїх очах двох офіцерів НКВД». Той бідолаха зробився біліший від стіни за спиною. Ледь видавив з себе, що нічогісінько не винен, бо служив тоді в Радянській армії. Назвав навіть дивізію, полк, командирів… А «свідок», мабуть, ретельно проінструктований і собі в крик. «Нехай не бреше, я його добре впізнаю!» Я собі сиджу спокійно на лавиці і підсміююсь в душі. Прокурор знайшовся першим і просить «свідка», аби краще роздивився. Але той вперто вказує на понятого, що враз зробився вбивцею. «Свідка» і понятих вивели, а я висловив прокуророві свою думку стосовно оцього «слідства».

Подібних епізодів кагебісти назбирали чимало. Проте я твердо стояв на своєму і ні в чому не зізнавався.

Пишу в камері заяву-протест, де викриваю всі оті слідчі методи. Викликаю прокурора і вимагаю, аби заяву підшили до матеріалів слідства. Назбиралося моїх заяв у «справі» кілька десятків.

Інкримінують мені вбивство оперуповноваженого Карп’яка. Знову приводять «свідка» — Дмитра Диб’юка із Середнього Березова. Пропоную, знову ж таки у заяві, опитати людей у селі. Чекісти перетрясли весь Середній Березів. Одним погрожували, інших підмовляли, пропонували різні блага. Проте не знайшлося в селі жодної людини, що погодилася б на лжесвідчення, окрім згаданого негідника. З Дмитром зустрілися через тридцять років. Признався мені, що заплатили йому дев’ятсот карбованців і пообіцяли лісу на будівництво хати, але не дали, обдурили.

У камеру мені підселили Козія, проте я його швидко розкусив. Вибрав зручний момент, коли поблизу не було наглядачів і вирішив «побалакати» з провокатором. Вхопив важкезну дубову кришку з «параші» і до нього. «Скурвий сину, говори, хто тебе сюди підіслав і для чого?!» Защебетав солов’єм. Усе розповів, як на духу, в тому числі і про Миколу Ґеника. Я залишив до смерті наляканого «стукача» в спокої. Домовляюся погодя з Василем про таку справу. Я його чіпати не буду. Навпаки, навіть підгодовуватиму салом, що назбиралося з дружининих передач, бо сам я його не їм через виразку шлунку. Отож, сиди собі, Василю, в камері, наминай сальце і доповідай слідчим те, що я тобі скажу. Їхні інструкції-настанови повідомлятимеш мені. Отак ми полюбовно порозумілися з Козієм. Тижнів за два котрийсь метикуватий слідчий «розшифрував» мій задум. Василя забрали з камери назавжди.

В якомусь часі до камери мені підіслали хитрішого провокатора. Слизький, мов в’юн, він ніяк не піддавався на мої уловки, не міг я його розсекретити. Тому пішов іншим шляхом. Кажу якось слідчому Шеко: «Слухайте, заберіть того христопродавця від мене, якщо не хочете виносити його з камери вперед ногами». Спрацювало. Того ж дня провокатора-вивідника забрали геть і більше нікого не підсилали.

Отак пройшло понад два роки. «Справу» мою здали до обласного суду. Проте в суді «справу» розглянули і повернули. Тоді папери відсилають до Києва, але й із республіканського суду «справу» завертають. Отоді вже всю оту писанину відправляють аж до Москви. Не згадаю вже, куди спершу потрапила моя «справа» — чи до Генпрокуратури, чи до Верховного суду. Але побувала вона і там, і там. Високі інстанції знову повертають із Москви документи на дослідство. Тоді вже Миколу Ґеника відокремлюють і «справи» наші розглядаються осібно. Податливому Миколі суд дає «за ноги» п’ятнадцять років. Мене ж не можуть засудити, бо немає жодних доказів.

Допитувачі мої не відмовилися від наміру запхати мене повторно за ґрати і звертаються до Президії Верховної Ради СРСР з просьбою, аби мені повернули старий термін, який свого часу та ж Президія знизила. Висока московська інстанція без жодної тяганини просьбу задовільнила. Мені дали п’ятнадцять років таборів. Суду наді мною не було. Проте одного дня до моєї камери зайшов офіцер із тюремної спецчастини і зачитав рішення Верховної Ради СРСР. І будь здорова, Марусю. Березень сімдесятого лише покликував весну, а в мене розпочався довгий етап. «Воронки», «столипіни», «пересилки»…

У процесі слідства Раїсу першопочатково вербували, аби повпливала на чоловіка. Він же любить її, сина. Можете жити щасливо разом. З дружиною загравали, дозволяли навіть приносити передачі для мене. Відповіла, що не збирається повчати чоловіка, бо він і сам знає, як поступити. Після категоричної відмови передачі заборонили. Почали Раїсі «радити», аби шукала собі іншого чоловіка, бо я вже до сім’ї ніколи не повернуся. Отакі «душевні» люди трапились.

Якимось чином дружина зуміла добитися півгодинного побачення перед моєю відправкою до таборів. Глянула, бідолашна, на мене і не стримала гірких сліз. Я добряче полисів. Але то байка. Гіршу біду мав із зубами. Посипалися, мов зубці у старому гребінці.

Довготривале нервове перенапруження далося взнаки. Раїса подумала, що мені повибивали зуби на допитах. Але під час слідства до мене жодного разу ніхто пальцем не доторкнувся. Методи допитів, у порівнянні із сороковими роками, значно змінилися. Фізичні тортури замінили моральними. Я був надзвичайно виснажений безглуздими, фальшивими свідченнями лжесвідків, частими провокаціями. Здоров’я слідчі Шеко, Андрусів і Гончаров добряче підірвали безперервними допитами. До них часто долучалися прокурор з помічником. Допитувачі щодня змінювалися. Я ж щоденно змушений був відповідати на запитання. Виразка кровоточила безугавно, фізично я почувався не найкраще. Проте розум мій загострився і дух загартувався ще більше.