Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 72

Подався до Черкас. У тому козацькому краї замешкувала дружина мого табірного товариша Сергія Свиридовського, чоловіка порядного й товариського. Сергій листом повідомив дружину про мій можливий приїзд, тому візит мій для жінки несподіваним не виявився. Прийняла мене товаришева дружина гостинно, як і личить українці. Навіть познайомила з товаришкою, з якою разом вчителювали у школі.

Не встиг я спам’ятатись, як мене уже женять. Марія Трохименко — несподівана моя обраниця — дівчина миловидна й розумна, мешкає в Хрущівці біля Черкас. Вирішую особливо не опиратися долі, Бог його знає, може все, що довкола мене діється, й на краще. Посиділи ми у Свиридовської якийсь час і моя «наречена» пропонує йти до її матері.

Мама з донькою хутенько зібрали на стіл і гостина продовжилась. Розумію, що це оглядини, в яких я виконую роль коня посеред базару, якому покупці дивляться в зуби, але що подієш… Мама понаповнювала з величезного бутля «двохсотграмівки». Мені аж очі поквадратовіли. Невже вип’ють? Випили, аж крякнули обидві. Захрумкотіли закускою. Я пригубив зі свого «гранчака», решту тихцем вихлюпнув під лавку. Після другої склянки сивухи в старої і молодої розв’язалися язики. Запитують, чи не будуть глумитися над нашими дітьми через моє ув’язнення. Відповідаю, що до дітей ще дуже далеко. А ось на «білі ведмеді» їх можуть спровадити враз, якщо ризикнуть зв’язатися зі мною. Обіцяти чогось доброго їм не можу, бо й сам не сподіваюсь, а ось клопотів зі мною, «ворогом народу», не обберуться.

Перші вранішні півні проводжали мене з хлібосільної Хрущівки. Марії на прощання порадив, аби шукала собі для родинного життя чоловіка з певнішим становищем. Не хочу створювати їм з мамою додаткових незручностей. Мабуть, вона й сама обміркувала все добре за ніч, бо спокійно попрощалася.

З Черкас їду на Запоріжжя до Павла Хохлова, з братом якого перебували якийсь час в одних таборах. Павло знатний сталевар, шанована в місті людина. Зустрів мене, наче рідного брата. Зранку веде мене прописувати. В паспортному столі не виявилося якогось документика. Наступного дня понадобився ще якийсь додатковий папірець. «Футболять» мене з пропискою два тижні. Незручно мені страшенно. Соромно сидіти на шиї у Павла і його родини. Одного вечора не повертаюся до гостинної Павлової хати, а йду на вокзал. Примостився на лавочці в залі очікування й задрімав непомітно. Розтормошив мене рудий міліціонер, не дозволив спати. Розпочалося моє нове життя. Вдень броджу містом в пошуках роботи і прописки, вночі воюю на вокзалі з рудим. Якось вдалося перехитрити недремного стража правопорядку. Залазив під розлогу пальму в кутку зали й куняв там. Але тепер інший ворог допікав, холод заставляв підніматися з бетонної долівки.

Якесь зачароване замкнуте коло. Не прописують, бо не працюю, на роботу не беруть, бо не прописаний. Агій, хоч бери й щось витвори, аби знову посадили. Але відразу ж й осмикую себе: «Ще встигнеш туди, чекай, неборе! Та й, зрештою, ти не вурка якийсь…»

Табірна «роба», мов у коминяра, я не митий, не голений. Голодний, хворий, виснажений… А мені відмовляють скрізь, куди не звернуся. Проте виїжджати кудись із Запоріжжя не збираюсь, бо давно собі постановив, що якщо не житиму в Карпатах, то поселюся в козацькій стороні, ближче до славної Хортиці, на берегах Дніпра-Славути.

Хтось із добросердих пасажирів трамваю завважив мій стан, зав’язалася бесіда. Радять звернутися до міськвиконкому, де є комісія з прописки. Так і поступаю. З гіркою бідою добився до комісії. Записали на прийом аж через десять днів. Без копійки в кишені і без даху над головою ті десять днів видалися вічними. Глянули на мене, задрипаного й худющого, пикаті дядьки з комісії, здивовано переглянулися. «Чого прийшли?» «Прийшови-м, аби ’сте мене посадили до в’язниці!» «Як це так?!» «А так ось, посадіть і край!» «А Ви хто такий?» «Політ-в’язень, який відсидів п’ятнадцять років, і, як бачите, зумів вижити в таборах і стоїть перед вами. Ось довідка про звільнення. Навіть у найгірших випадках у таборах я мав дах над головою, скибку хліба і кухлик води. А тут я вже став волоцюгою. На роботу не беруть без прописки, не прописують без працевлаштування. Та плював я на ваші порядки і на таку свободу. Посадіть мене!» Старший дивився на мене витрішкувато, дивився, а тоді: «Ми нє імєєм права». «Зараз вийду на вулицю і надам вам таке право, — кажу з притиском зі злістю. «А што Ви сдєлаєтє?» «Та що в голову збреде, те й зроблю!» Переглянулися поміж собою, а тоді продовжили розпити. «А домовая кніжка у Вас єсть?» «Є», — кажу. «А форма «пятнадцать» заполнєнная єсть?» «Та є!» «Давайтє сюда». Подаю всі папери. На «формі п’ятнадцять» голова комісії пише вічним пером: «Товаріщ Рижєнко! Пропісать!» Простягує мені той потертий за два місяці в кишені клапоть паперу. «Ідітє в міліцію і Вас пропішут». Прошкую до міліції. Кидаю на стіл злощасну папірину. Через кілька хвилин виходжу вже повноправним жителем славного міста Запоріжжя. У військкоматі підтягнутий офіцер вручив мені з усмішкою військовий квиток та інструкцію на випадок воєнних дій — де збиратися, що мати при собі з білизни, харчів… Призначили мене запасним солдатом Уральського полку, що дислокувався на окраїні Запоріжжя. Із сотенного УПА я став рядовим запасником Радянської армії. Мав я тоді сорок один рік і був військовозобов’язаним.

З пропискою і документами повертаюся до Павла Хохлова, домівку якого покинув без попередження два місяці тому. Павло пішов зі мною на завод, де сталеварив і користувався шаною. Переговорив сталевар де треба і з ким треба, і мені знайшли роботу. Та ще й неабияку — відразу помічником сталевара!

Павлова сестра заміжня за Хрульовим, запеклим україноненависником. У них незаміжня двадцятип’ятирічна донька. Відразу ж почали мене сватати до неї. Дівчина була собі, нівроку, нічогенька, вдалася в маму, козачку-красуню, але я не худобина, аби мене отак зводити. А ці вже малюють мені рожеве майбутнє. Поміч-ник сталевара заробляє добре, згодом дадуть квартиру. Маєш Свєтку, дівчину звали Світланою, живи і радуйся. Переб’єтеся тим часом у літній кухні. Одягнемо тебе, відхарчуємо, все буде «харашо». Вислухав я все те, вислухав, та як чкурнув, тільки задиміло. Аж через три роки навідався до гостинної Павлової хати.

Никаю Запоріжжям в пошуках праці, аби не вмерти з голоду. В кожному відділі кадрів відмітина в моєму новенькому «серпасто-молоткастому» паспорті відлякує. Немає роботи для вчорашнього зека. Навіть на таке нікудишнє підприємство як цегляний завод не приймають, хоча працівників не вистачає, про що свідчило оголошення. Шукаю роботу, водночас підшукую і житло, аби десь прихилити голову. Радять добрі люди звернутися до квартальної Варвари Артемівни Каплі, дівоче прізвище якої Повстяна. Перший її чоловік Андрій Мороз загинув в обороні Севастополя від німців. До війни був передовим сталеваром, ідейним комуністом. До останніх днів демонтовував обладнання на «Запоріжсталі» для вивозу на Урал, а тоді пристав до полку, який тримав оборону на Дніпрі. З полком тим дійшов з боями до Севастополя, де й поклав голову. Дружина загиблого фронтовика користувалася певними привілеями, тому й дали їй роботу квартальної. Виписувала людям різні довідки, посвідки, ще щось там робила. Ось до неї я й приблукав у пошуках якогось пристанівку. Варвара Артемівна прийняла мене люб’язно, уважно вислухала й попросила навідатися через два дні.

Ідемо з її чоловіком Василем дивитися квартиру, господиня котрої, Марія, вдова. Чоловіка, льотчика, забрала бездушна війна. Простора хата зустріла порожніми кімнатами. Нелегко велося одинокій жінці, але прийняти квартиранта в зеківській «робі» не відважилась. Я не наполягав, бо чудово розумів, що після усіх митарств виглядаю не краще за будь-якого бродягу.

Варвара Артемівна з Василем залишають мене в себе до весни, бо за стіною тиснуть лютневі морози. Швидко зговорилися за ціну. Ідемо з Василем працевлаштовувати мене в ЦРМП — цех ремонту металургійних печей. Гірше за нього може бути хіба що пекло. Кожних два місяці ремонтуються дві печі із дванадцяти наявних на металургійному комбінаті. Температура в печах сягала двох тисяч градусів. Для ремонту їх зупиняли й охолоджували. Бризнеш в її нутро холодної води зі шланга, а звідти тебе, мов вогнедишний змій, обдає парою, шугає аж під стелю. Залазимо в ще гарячу пащеку печі і розбиваємо старі цегляні стіни, аби хутко мурувати нові. Вісімдесятисантиметрова стіна згаряє за кілька місяців. Розплавлений в печі метал може провалитись, і тоді такий багатотонний металевий «млинець» не витягнеш нічим. Тому й пильнували ретельно за стінами й днищем, постійно їх оновлювали. Більше п’яти хвилин витримати в печі було годі. Товста вовняна «спецівка» захищала мало, шкварчала, мов сало на сковороді. Робітники швидко задихались, нерідко втрачали свідомість.