Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 71

Йосиф Сліпий народився 17 лютого 1892 року в селі Заздрість біля Теребовлі на Тернопільщині. Вступив до Львівської Богословської семінарії, де митрополит Андрей Шептицький запримітив надзвичайні здібності сільського хлопця і відіслав навчатися до Австрії. В Інсбруці вивчав теологію і філософію. 30 вересня 1917 митрополит Андрей висвятив його на священика, і отець Йосиф продовжив навчання в Інсбруці, опісля — у Римі. 1922 року отець Йосиф став професором теології у Львівській Богословській семінарії, а згодом і її ректором, незважаючи на перешкоди польського уряду. Написав і видав багато книг і наукових статей, видавав теологічний журнал «Богослів’я». 22 грудня 1939 року митрополит Андрей у Львові висвятив отця Йосифа на єпископа і призначив своїм заступником з правом наслідства. Йосиф Сліпий звалив на свої плечі тягар керування Церквою в роки Другої світової війни. 1 листопада 1944-го митрополит Андрей помер, і престол успадкував кир Йосиф, а вже в квітні 1945 року компартійна влада заарештувала митрополита Йосифа і на довгих вісімнадцять років, аж до шістдесят третього, запроторила до концтаборів. Йосиф Сліпий не йшов на жодні компроміси з комуністами, тому в неволі жилося важко. 1963 року папа Іван XXIII зумів якимось чином переконати кремлівських мужів, аби звільнили митрополита Йосифа і дозволили приїхати до Риму на Другий Ватиканський собор. У Римі Йосиф Сліпий поновив діяльність українських навчальних закладів, зайнявся видавничою справою. Дуже багато зробив, щоби зменшити розбіжності між католицизмом і православ’ям. В цьому йому допомогли глибокі знання, широка ерудиція, тверда воля, щирий патріотизм… Патріарх Йосиф завжди використовував слушну нагоду, аби розказати світові правду про переслідування Церкви в Радянському Союзі. Але лідери розвинутих країн, як політичні, так і церковні, не вельми поспішали допомагати переслідуваним комуністами християнам. Цю нехристиянську байдужість ситого Заходу Йосиф Сліпий засудив у своєму виступі на Папському Синоді 1971 року.

Серце великого українця, який у своїх працях, духовному заповіті передбачав розпад комуністичної імперії, розбудову Незалежної України, перестало битися 7 вересня 1984 року.

В «одинадцятому» таборі «Дубравлаґу» випадково на футбольному майданчику зустрів ще одного страждальця за віру Христову Павла Василика. Це було вже його друге ув’язнення, з п’ятдесят дев’ятого по шістдесят четвертий роки. Після цього терміну отець Василик відбув ще п’ять років у засланні. Перший термін, як і другий, Павло Василик відбув від «дзвінка до дзвінка» у 1947-55 роках. Двічі комуністи засуджували душпастиря опальної української греко-католицької церкви за стандартним присудом — «антісовєтская пропаганда» — статті 54.1а і 54.11. Хоча виною його було тільки те, що не хотів перейти у московське православ’я. Ми порозмовляли на різні теми. З бесіди і поведінки я зрозумів, що співрозмовник мій людина мужня, стійка, розумна, віддана Україні, високоморальний християнин. Більше ми в неволі не зустрічалися. Доля звела з єпископом УГКЦ Павлом Василиком аж в дев’яності роки у Коломиї, де він служить Богові й людям.

У квітні 1963 року виходить новий указ, згідно з яким всіх, хто утримувався на особливо суворому режимі, але відбув половину терміну, переводили на суворий режим. Наша «трійка» підійшла під цю категорію, і нас знову етапували на «одинадцятий». Не гадаю, що начальник табору Баронін, високий, гладкий майор вельми втішився нашому поверненню. Погейкували, що Баронін службу у внутрішніх військах розпочав собаководом у взводі і дослужився до начальника табору. Начальник табору вважав себе над в’язнями царем і Богом.

У «десятому» «лаґпункті» — на зоні особливо суворого режиму — залишився, окрім Славка Гасюка, коломиєць Ігор Кічак. Здоров’ям богатирським хлопець похвалитися не міг, а термін попереду ще будь здоров. Проте Ігор відзначався твердою волею і надзвичайною допитливістю, а ще — неймовірною скрупульозністю, з нього вийшов би добрий науковець. По звільненні мені вдалося навідати в Коломиї батьків молодого оунівця і розповісти про сина в неволі.

Перед звільненням я мав право на отримання посилки, але поступився ним на користь хворих на сухоти друзів, які потребували медикаментів, меду… Пакунок з таким вмістом і прийшов на моє ім’я за кілька днів до звільнення. Направляюсь до начальника режиму, бо тільки з його дозволу видають посилки. Подивився він на моє волосся, що встигло вже добряче таки відрости, і запитує, чи виконую норму. Відповідаю, не кліпнувши оком, що так, хоча за весь час у неволі не виконав жодної місячної норми. Начальник режиму тут же зателефонував до нарядної і отримав детальний звіт стосовно моїх «трудових подвигів». Все, кумо, приїхали! Не дозволяє служака взяти посилку. Якби ж то вона моя, то грець з нею, нехай пропадає. А тут хлопців хворих шкода. Я ноги на плечі і мчусь до начальника табору Бароніна. Дорогою придумав, що в посилці моя одежа. Не їхатиму ж через весь Радянський Союз у засмальцованій зеківській «робі». Баронін трохи подумав і каже знову йти до начальника режиму й доповісти про його згоду на видачу посилки. Прибігаю до того, а він велить постригтися. За іншої ситуації я б післав його до бісової матері, а тут галопую до перукарні. Невдовзі з головою, мов гарбуз, поспішаю назад, аби застати начальника режиму, бо піде, паскуда, геть і посилка пропаде. Зустрів офіцера-режимника вже на порозі. Подивився на мою стрижену голову, відвів погляд і великодушно дав дозвіл.

На Україну я їхав у табірній одежі й зі стриженим черепом, але заспокоювала думка, що друзям по неволі все-таки дісталося вкрай необхідне лікарство.

Ковток волі

7 грудня 1963 року. Звільнення. Не віриться, що позаду п’ятнадцять довгих і страшних років. Згадуються друзі, яких назавжди поглинула сибірська стужа. Прощаюся з іще живими. Розставатися з хлопцями неймовірно важко, бо біда зближує. Начальник спецчастини вручив мені довідку про звільнення і тицьнув під ніс якийсь папірець. Читаю. «В западноукраінскіє, Гроднєнскую області і Прібалтійскіє рєспублікі вьєзд воспрещьон. За нарушеніє — под суд». Глянув я на нього, він на мене і запитує: «Вам панятно?» «Зрозуміло», — відповідаю.

Вийшов за вахту і не вірю, що за спиною не гупають чоботи озброєних конвоїрів. Оглянувся і аж засміявся до себе. Несу величезний мішок з передачами моїх друзів-невільників для своїх рідних. Одна в Миколаївську область, інша в Черкаську… Доб’юся, думаю, до України, а там вже щось придумаю з цим добром. Посилки потраплять за адресами, що були, здебільшого, сільські. В колгоспах сільському люду тоді малося чи не гірше, ніж нам у неволі. Отож і намагалися в’язні хоча якось допомогти родинам.

Потяг пригуркотів мене до білокам’яної. Звідти, не гаючись, подався на Одесу, в якій проживав мій вітчим. Забігаючи вперед, скажу, що вітчим дав мені грошей, і я порозсилав усі посилки з табірними «подарунками». Вітчим зійшовся з одеситкою, в якої і замешкав, бо на Західну Україну дорога йому була заказана, мама ж мої не збиралися вибиратися кудись з Березова добровільно.

На перон одеського вокзалу я ступив ще вранці, але до вітчимової квартири втрапив аж під вечір, бо цілий день вдома нікого не було. Після короткої зустрічі-вітання дружина вручила йому гроші, перелік всього, що треба купити, і велить збігати до гастроному. Слово для мене нове і незвичне. Вирішив подивитися, що воно за «гастроном». Ним виявилася величезна крамниця з багатьма відділами. З повною торбою харчів ми повернулися незабаром назад. Нова вітчимова дружина картає його, що купив не ту ковбасу, погану, мовляв. Для мене те все досить дивно, змалечку ж бо знав, що ковбаса є ковбаса. У селі ніхто поганої ковбаси ніколи не виготовляв. Для чого? А тут, виявляється, є ковбаса добра і є погана. Вітчим тихенько каже розгніваній жінці: «А хто його знає, скільки ще треба буде її купувати». Зачуті мимохіть слова боляче вразили в саму душу. Вечеряв без апетиту, хоч і не їв до того майже дві доби. М’яка й чиста постіль муляла боки. Насилу дочекався ранку і тільки мене й бачили в Одесі.