Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно - Страница 18

— Як тут порожньо й похмуро, — сказала Бетті. — І як пригнічують ті високі гори!

— Дурненька ти, — задумливо мовила мати. — Скоро тут роїтиметься від людей, гірше ніж на найбільшому світовому ярмарку. Якраз це найстрашніше.

Забачивши валку, люди кинулись їй назустріч.

— Маєте на продаж харчі? — загукали вони.

А обдертий волоцюга, що прийшов сюди з Жабою, закричав:

— Ми купуємо геть усе! Жменя золотих зерен за мішок борошна! Ну, то як?

Інші навперейми давали добру ціну за сажень дров. Гол Слейтер швидко відпровадив їх.

— Ми з гурту Семюела Мура.

— То й що? — огризалися вони, проте мусили відступити.

Корктаунці зустріли своїх, променіючи радощами, привіталися з жінками, заходилися показувати їм свої займанки та перші золоті зернини, снувати плани на майбутнє. Комусь треба було поїхати назад у Корктаун — переказати з долини звістки й дізнатися, що там дома.

— То хто ж поїде? — запитала матуся Фінні. Ніхто не зголошувався, і вона кивнула сивою головою: — Чи, може, доведеться мені ще раз вибиратися в дорогу? Врешті я ж тут займанки не маю.

Кажучи це, вона засміялася, проте в голосі її забриніла гіркота.

— Кинемо жеребок, кому їхати! — запропонував хтось.

— Авжеж, — упала в річ матуся Фінні, — жеребок тут скоро важитиме стільки, як револьвер.

Чоловіки понапинали намети, а жінки заходилися коло обіду. Того дня вони копали вже недовго. Тільки-но почало смеркати, всі позалазили під ковдри. Вранці четверо чоловіків налаштувалися їхати по останні дві підводи. При цій нагоді Гол Слейтер порахував волів і виявив, що одного бракує. Він подався верхи на пошуки і в якомусь місці, поблизу трьох інших таборів, знайшов закривавлену шкуру, кістки та роги. Люди, що саме снідали, просто руками дістаючи з казана шматки м’яса, навіть не глянули на нього.

Гол під’їхав до одного вогнища і приязно сказав:

— Хліб-сіль вам, але вважайте, щоб за якимось куснем не вдавились кулею.

І погнав коня назад, перше ніж йому встигли відповісти. Від’їхавши метрів з тридцять, він почув позад себе їхній глузливий регіт.

— Віднині будемо вночі вартувати, — твердо сказав Гол Слейтер, повернувшись до свого табору, — а хто засне, того викинемо з нашої громади.

Ніхто йому не заперечив.

РОЗДІЛ 6

Чутка про золоту долину швидше за дикого мустанга понеслася по Міссурі, Канзасі та інших штатах. Ніщо не могло її спинити, ні найвищі гори, ні найбурхливіші річки — скрізь вона пролітала, мов та буря. В Долині Гнівного потоку люди нібито бродять у золотій куряві, а в скелях світяться золоті жили, такі завтовшки, як людське стегно! Ковбої передавали цю чутку з пасовиська на пасовисько, торговці розносили її від ферми до ферми, шукачі золота з нею на вустах добувалися крізь сухі пустелі, телеграф пересилав її дротами з канцелярій шерифів до вищої влади. Люди східних містечок ковтали її з газет, ще вогких від друкарської фарби. Вона оволоділа всіма — і вже сіяла горе.

Фермери залишали неорані лани, ковбої кидали вночі свої череди, службовці зникали з-за своїх столів, ремісники тікали від верстатів, матроси дезертирували з кораблів, — усіх причаровувала до себе золота долина. Тоді з’явилися перші спростування. Занепокоєний уряд оголосив, що йдеться тільки про невелику знахідку. Але ніхто цьому не повірив, шукачі далі напливали валка за валкою.

Серед них були й ватаги розбишак, що швидко знюхувалися між собою. Не визнаючи ніякого іншого закону, крім кулака й револьвера, хитрощами й підступами, а насамперед брутальністю, вони швидко домагалися свого.

За кілька тижнів долину поділили, і вона обернулася на місто з хистких наметів, що хвилями брижились на вітрі. Тисячі людей, яким не пощастило дістати займанки в долині, отаборились довкола й заходилися шукати золота в поближніх горах, але даремне. Скрута гнала їх назад, розчарованих і озлоблених. На займанках теж не всі знаходили золото, особливо на тих, що лежали вище; часто здобуток не виплачував затраченої праці і шукачі ледве животіли, — життя в долині було дороге! — проте не втрачали надії.

Через вісім днів з’явився Джім зі своїми товаришами. їхнього побожного ватага не було — його, невдоволеного, лишили самого. Припорошені пилюкою й стомлені швидкою їздою, вони ледве трималися на виснажених конях. Обличчя їм позаростали, взялися від бруду корою.

Над долиною висіла сіра хмара з дрібненької куряви, що здіймалася від сит і осідала знову червонястим порошком на людей, коней і намети.

Ковбої їхали широкою дорогою, протоптаною за ці дні уздовж долини. Перші крамарі вже порозбивали там свої ятки. То були наймудріші: маючи трохи грошей, вони поспішилися сюди не порпатись у землі, а торгувати. Зиск, виявилося, був величезний! їхні підводи ще не встигали доїхати в долину, а їм просто з рук видирали і харч, і знаряддя. Ті, що знайшли золото, платили за все яку завгодно ціну. І так мало тривати ще не один тиждень.

Ті ж, кому не пощастило запаколити займанку, збиралися гуртом, рубали в підгір’ї ліс і дуже дорого продавали його на дрова. Та зі свого зиску більшу частину мусили кинути в пащу торговцям харчами. Один такий торговець прибув із шістнадцятьма мішками борошна і дванадцятьма судіями олії. По другу партію товару він поїхав уже багатієм, але згаяв забагато часу, бо у Вест-Філді та інших околицях за одну ніч було спродано все до дрібки. Дроворуби теж недовго мали великі заробітки: згодом стільки шукачів кинулося в цей промисел, що ціна впала.

Один хитрун спокійнісінько собі приїхав десь іздалеку з возом глини і, наносивши разом з дружиною та сином каміння, заходився мурувати піч. Працюючи, він весело висвистував, бо добре знав, що шукачі добувають із землі золото й для нього. Скоро воно потече в його кишеню. Він тільки чекав на брата, що десь уже їхав з борошном, сіллю, цукром та смальцем.

Коли Джім з товаришами дісталися до потоку, де копали корктаунці, ті повідкладали лопати й сита і підійшли до дороги. Привіталися вони як давні знайомі. Почалася жвава розмова. Джім залишив товаришів, а сам подався до великого намету, з якого курився дим.

Бетті саме підкладала дрова, коли хлопець, подзенькуючи острогами, вигулькнув позад неї.

— Добридень, — сказав він. — Усі тут живі й здорові?

Бетті здригнулася з переляку, а потім засміялася і відсунула з чола пасмо волосся.

— На кого ви схожі, Джіме? Ідіть спершу вмийтеся.

— Брудного щастя любить, — відказав хлопець, — і я ще добре подумаю, вмиватися мені чи ні. Крім того, я ж бабратимусь у землі, шукаючи золота, і щоразу ставатиму знову брудний. Тож навряд чи варто митися.

Він говорив поважно, але дівчина вже знала його.

— Пхе, і ви такий, як усі, — надула вона губи. — Тут кожен цілісінький день тільки й торочить що про золото та про золото. Ви б не могли розповісти про щось інше? Чи й справді у вас на думці саме лиш золото?

Вкрите курявою Джімове обличчя враз змінилося, очі потемнішали й заблищали, навіть голос став якийсь інакший.

— У мене є свої плани, Бетті. Я поклав собі розбагатіти, а тоді одружитися. Хочу, щоб моїй дружині добре жилося.

Бетті вражено дивилась на Джіма, що так нагло змінився, і не знала, що йому сказати. Трохи зніяковівши, вона знову здобулася на жартівливий тон:

— Ох, та хто вас захоче!

Джім зразу ж підхопив жарт, удаючи ображеного й обуреного.

— Кого, мене? — вигукнув він і вдарив себе в груди. — Я ж хлопець хоч куди! А ще який багатий!

— Закладаюся, Джіме, що ви не маєте в кишені й трьох доларів.

— Зате в мене є займанка, Бетті.

Дівчина зареготала: брудний і обшарпаний, як пугало, а пишається, наче мільйонер! Але хтозна… Вона все сміялася, а Джім тішився з її веселощів.

— А де ваша сестра Рут? — наостанці наче мимохідь запитав він.