Долина Гнівного потоку - Фелькнер Бенно - Страница 17

— Спереду шумить потік, там наші коні!

Шукачі лишили все як є, кинулися до неосідланих коней, котрийсь посадив перед собою товариша з вивихнутою ногою, і всі поскакали до гори, з якої стирчав кам’яний ніс. Тільки печера під тим носом могла дати їм якийсь прихисток. Спалахнула перша червонясто-бузкова блискавка, і грім так торохнув, що Мурові здалося, ніби в голові його щось луснуло. Але ще не впало жодної краплі дощу. Діставшись до підніжжя печери, шукачі похопилися, що не взяли нічого, чим би можна було позабивати кілки. Довелося лишити коней неприв’язаних. Важко дихаючи, всі полізли нагору до печери.

Блискавка вдарила в протилежний бік скелі, наповнивши долину синюватими тріскучими іскрами. На язиці і в пересохлому горлі відчувався присмак сірки. Знову заревла буря.

У печері полічили, чи всі є: не було п’ятьох чоловік, серед них Слейтерового сина та Лі Байта. Шукачі поставали біля входу до скелястої пащі й почали гукати їх. Проте грім і вітер, ніби знущаючись, забивали голоси. Коли на хвилину буря трохи вщухла і в долині проясніло, вони повистрілювали всі набої з рушниць, але постріли в тому ревінні пролунали так, наче хто висипав на землю жменю гороху. Відповіді не було.

Перше ніж знову налетіла буря, Семюел Мур помітив гурт вершників, що тінями виринули біля входу в долину і, мов ті м’ячі, підстрибом покотилися вниз.

— Знайшли нас, — пробурмотів він. — Хоч би їм пощастило перебути негоду.

Він уже не бачив вершників: насунула чорно-синя хмара, женучи поперед себе брудно-зелену пітьму. Тоді стіною ринув дощ із градом; Долина Гнівного потоку обернулася на пекло. Навіть коли хтось із шукачів щось кричав, то в спалахах блискавки видно було тільки, як він ворушить губами.

Цілу годину лило мов з відра, тоді раптом перестало. У вухах ще вчувалося ревіння бурі, а небо вже сміялося, блакитне, по краях біласте. Здавалося, ніби земля солодко потягається і взагалі нічого не сталось. Почорнілі від дощу скелі швидко висохли й знову стали сірі. Земля була не дуже поорана. Вона зразу стекла по схилах у провалля, яким кінчалася долина. Щоправда, потік помілкішав від нанесеного піску. Але вода, шумуючи, знову проривала собі глибше корито. Шукачі, ковзаючись, спустилися вниз, туди, де лежало троє неживих коней: у них влучила блискавка.

Їхні товариші були цілі й здорові, лише змокли до рубця. Вони пересиділи бурю, притулившись до скелі. Очі молодому Слейтерові глибоко позападали. Він наче аж постарів за ту годину.

Тепер їх турбувала тільки доля жінок, що були десь при валці. Із двадцяти трьох коней зосталося дванадцятеро. Чудовий Мурів кінь теж лежав обпалений і побитий на березі струмка. Інші нагналися на каміняччя й потрощили собі кістки. Едвардова кобила поламала передню ногу. Блідий як смерть хлопець вистрілив їй у вухо. Потім кілька годин ні до кого не озивався.

Пригнічені й стомлені шукачі позбирали знаряддя й сідла, поправили межі своїх займанок, а двоє заходилися розпалювати вогнище. Всі були голодні. Лі Байт лежав у гарячці на мокрій попоні. Чим вони могли йому допомогти? Аж як на долину лягли перші вечірні тіні і повітря похолоднішало, до них повільно вернулася відвага і впевненість.

Ще не розгорілося як слід курне дерево, коли надійшли чужі. їх було дев’ятеро — обідраних, зухвалих і рішучих. Поводилися вони галасливо, сміялися, привітали всіх звичайним “Здорові були!” і підступили до вогнища. Чоловік, що вів їх, раптом вражено зупинився. То був старий шукач, який ціле життя тільки те й робив, що перекопував землю, тож він зразу впізнав Семюела Мура. Кривоногий, низенький та вузлуватий, він стояв перед високим Семюелом і, щирячи зуби, тряс йому руку.

— То це ти, Семюеле! Он хто її знайшов! Тоді, до біса, й дивуватися нічого! Поздоровляю тебе, Семюеле, поздоровляю! Твоє ім’я не скоро забудуть у цих краях, Семе.

Руки в прибульця були довгі, аж до колін. На обличчі з рапавою, як у жаби, шкірою росло лиш кілька волосин, а голова була геть лиса й кругла, мов яблуко. По всіх таборах і корчмах його звали не інакше як Жабою. Він жував тютюн і не переставав весело патякати. Мур був радий, що здибався з ним.

— Тепер я знаю, куди попав, Семе, — сказав прибулець, споважнівши. — Вже за годину після бурі, тільки-но глянувши на долину, я впізнав її. Ми ж усі знаємо розповіді про Долину Гнівного потоку, і я скажу тобі, Семе, без заздрощів: вісім років тому я сходив ці околиці вздовж і впоперек, а все ж таки не натрапив на неї. А ти її знайшов. Тут, либонь, буде стільки золота, що я розбагатію втретє. Двічі я вже багатів, але тепер хай мене лихий візьме, якщо знов розтринькаю свої самородки! Одне тільки мені не подобається. Погана прикмета, що тебе при в’їзді сюди спостигла буря. Подейкують, ніби той, хто хоче забрати звідси золото…

— Цур тобі, лисий пугачу! — обурився Мур. — Знову своєї! З першої ж хвилини починаєш крякати й пугукати. Бачу, Жабо, що ти нітрохи не змінився, а може, навіть став ще навіженіший, як був колись.

Семюел жартома стусонув його в груди, потім дістав пляшку горілки, і вони хильнули з неї за зустріч і за золото.

— Тепер, Семе, я піду запаколю собі займанку, — сказав Жаба. — Тут, коло потоку, у вас добрі місця, одначе й деінде, напевне, земля не без золота. Але жилу ще треба буде знайти! Чуєш, Семе, жилу!

І Жаба перехильцем подався вибирати собі займанку, а за ним рушили й усі восьмеро прибульців.

Через годину Гол Слейтер, Едвард Фінні та ще шестеро чоловіків, серед них і ковбой Джім, виїхали до валки, залишеної у підгір’ї. При виході з долини вони зустріли другий гурт переслідувачів — ті коротко поздоровкалися й поспішили далі. Ніч випала холодна й ясна, і вершники визначали дорогу по зірках. А вдосвіта вони були вже коло повозів. Буря тут теж не минула безслідно, проте великої шкоди не заподіяла. Жінки були цілі й здорові, а все інше не дуже їх журило.

Том не міг сам упоратися з наляканою худобою. Воля розбили одного воза, розтоптали двох корів і порозбігалися в піщаній пустелі. Чотирнадцятеро з них вернулися після обіду самі, дев’ятьох Том уже познаходив по одному. Вивернений з корінням бук розтрощив ще дві підводи. Отже, три вози вже пропали, і їх довелося кинути. На решті підводах буря позривала шатра, і полотно висіло клаптями на дерев’яному риштуванні.

Чоловіки трохи поспали, поки зійшло сонце, а тоді роз’їхалися по прерії, шукаючи худобу та зганяючи її до табору. Найкраще знав цю роботу ковбой Джім. До вечора вони зібрали сорок двох волів і на цьому стали.

Рано-вранці, коли жінки вже варили каву та смажили сало, Джім, як і домовились, осідлав Томового коня, що вже добре відпочив, і виїхав до Вест-Філда по своїх товаришів.

Він пишався, як павич, і жартував з Бетті та Рут. По кількох годинах знайомства Джім сподобався обом сестрам. Вони подали хлопцеві руку, вже як він був у сідлі, й побажали щасливої дороги.

— Повертайтеся мерщій, Джіме! — гукнули вони навздогінці.

Юнак ще раз спинив коня, підморгнув їм і сказав:

— Навіть якби тут не було золота, то я б до вас вернувся!

І погнав коня вчвал.

Чоловіки розпиляли поваленого бука, покололи й склали дрова на підводи. В долині кожне поліно буде дороге. Від кількох кущів, що там ростуть, скоро не залишиться й сліду.

Після полудня з’явився новий гурт шукачів. Звідки вона тільки дізналися? Гол Слейтер показав їм дорогу й попросив сповістити Мура, що у валці все гаразд. Прибульці навіть не перепочили, а після розмови зі Слейтером ще швидше погнали коней. У цьому гурті були вже й три легкі підводи.

Другого ранку Гол Слейтер, забравши з собою жінок, рушив у дорогу з п’ятьма возами. Том знову лишився чекати, поки вони вернуться по решту підвід. Слейтер заночував за дві милі перед долиною, а вранці приїхав на місце. Був ясний, теплий день, і люди, що бабрались коло потоку, губилися серед широкого краєвиду. Гол знав, як швидко тут усе зміниться найближчими тижнями. Жінки на підводах зацікавлено розглядалися по долині, де мали прожити майбутні місяці.