Смерть манекенниці - Селкудяну Петре - Страница 22

— Усе гаразд, — сказав лікар-криміналіст. — Пульс нормальний, тиск також. Не розумію тільки, звідки в неї летаргія? Спить спокійно, дихає рівно й глибоко. Сліди на шиї з боків, а не біля сонної артерії. Тон, хто її душив, — не професійний убивця. А може, й не хотів її задушити…

— Що ж тоді, Добреску?

— Можливо, спроба зґвалтувати або…

— Чому ти зупинився? Договорюй, — сказав Алексіу.

— Я точно не певний, але припускав, що це було інсценування.

— Нічого собі припущення.

— Ви самі попросили висловитись, інакше б я змовчав.

— Я не просив говорити дурниць, товаришу лікар, — всміхнувся Алексіу і сказав Дідові: — Я послав чотирьох чоловік розшукати його. Квартира замкнена. Шкодую, що ми довго зволікали з арештом… Запобігли б хоч одній неприємності, — кивнув він у бік канапи, де спала Дойна. — Лікарю, ви ще трохи побудьте тут, а ми вийдемо на подвір'я. Сьогодні так сонячно. Раз ми проводимо операцію на місцевості, будемо втішатися її принадами, — пожартував Алексіу і пропустив Діда наперед.

Сержант-зв'язківець у навушниках махнув капітанові рукою.

— Іди сам, Діду. Ти почав цю справу, доводь її до кінця.

По радіозв'язку повідомили, що Вінченціу прийшов додому тридцять хвилин тому. Будинок тримають під наглядом.

Дід подякував, передав навушники сержантові і вийшов із машини.

Алексіу сидів на низькому бетонному мурі. Милувався зграєю голубів, що літали над церквою.

— То що скажеш, Діду? А ти ще нарікав, ніби я доручаю тобі лише легенькі справи. Хоч мені все настільки ясно, що навіть не хочу втручатися. Тим паче і ти певний — її вбив Вінченціу.

— Я цього не сказав, товаришу капітан. Можливо, але точно я ще не певний.

— Того-то мені й не подобається мати справу з детективами, які служили й за старої влади. Вони забагато сумніваються… Поглянь, які чудові голуби! Красиво літають. З дитинства мрію завести хоч кілька птахів. Але як тільки зберуся купити, дружина дарує мені ще одне дитя й умовляє: «Навіщо тобі, Нікуле, голуби, хіба мало дітей? Думай про них». Немає в жінок відчуття простору, жадання польоту. І нас вони приземлюють. Отакі справи, Діду. Щось мене тут непокоїть. Ти звернув увагу на очі лікаря Петрашку? Вони незвичайні. У дитинстві я жив на селі. Щороку до нас приїздили циркачі. Серед них був гіпнотизер. Найчастіше він мене обирав медіумом. Казав, Ідо відчуває, ніби я здатний виконувати всі його команди. І робив зі мною, що хотів. Одного разу батько побачив, як я сплю, а на грудях у мене камінь завбільшки з млинове коло. Він мене так відлупцював — досі пам'ятаю. Батько не знав, що напередодні я спав під удвічі більшим каменем! Ще й на зароблені гроші купив йому цигарок. І в цього лікаря такі самі очі. Я не міг дивитися на нього. Але ж як літають голуби! Особливо білий…

21

До них підійшов Панаітеску. Червоний як рак, він беззвучно ворушив губами. Дід зрозумів: страшенно лається.

— Він здер з мене сто двадцять п'ять лей! — показав Панаітеску квитанцію.

— А права не відібрав?

— Ні. Сказав, що не відбирає тільки тому, що я виконував службове доручення.

— Не треба порушувати закону, Панаітеску. Ти міг би й зупинитися, адже в тебе максимальна швидкість двадцять кілометрів, — зауважив Алексіу.

— Даремно кепкуєте, товаришу капітане. Мій «б'юїк» переживе півсотні ваших автомобілів.

— Але спустошить Дідову кишеню, — відповів Алексіу, побачивши, що старий виймає гроші для сплати штрафу.

— Куди це годиться? Ми працюємо на міліцію, і міліція ж нас штрафує. Де ж тоді справедливість?

— Панаітеску, не вплутуй мене в справи автоінспекції. Це їхня парафія. Але запевняю тебе, коли отого Йонеску, що тебе оштрафував, хтось обікраде або заріже вночі його порося, ми не будемо розшукувати злодія.

З вікна мансарди подав знак рукою лікар Добреску.

— Ну, Діду, послухаємо, що плестиме ця дівка.

— Чому «плестиме»? Гадаєте, не скаже правди?

— Це я так висловлююсь, коли не знаю, що думати, — пожартував Алексіу.

Дойна Чумедря лежала па канапі, витягнувши руки вздовж тіла. Під головою в неї було дві подушки. Здавалося, попри всі свої намагання вона не впізнає нікого з присутніх.

— Як ти себе почуваєш, Дойно? — спитав Дід, сідаючи на краєчок канапи. — Можеш сказати нам, що скоїлось?

Дівчина нічого не відповіла, заплющила очі. З-під довгих вій викотилися дві великі сльози. Потім вона мовчки поглянула на Діда.

— Зроби зусилля, дуже тебе прошу, пригадай, що сталося. Щоб тобі було легше, нагадаю: зранку ти зайшла до Скурту і повернулася сюди, до свого помешкання, з Вінченціу. Що ж скоїлося?

Дойна знову заплющилась. Лікар приніс їй склянку води. Вона відпила кілька ковтків, заспокоїлась і лягла набік. Мовчала.

Алексіу подав знак, і Добреску приготував шприц. Дівчина не реагувала на укол, але через кілька секунд її обличчя зарум'янилось, вона сіла, підклавши подушки під спину.

— Дойно, хтось був у кімнаті і зазіхав на твоє життя. Постарайся пригадати. Для нас дорога кожна хвилина.

— Я нічого не пам'ятаю.

— Гаразд. Я тобі вже сказав, що ти всупереч своїм правилам, про які говорила мені вчора, привела сьогодні додому мужчину, Вінченціу Скурту. Це ти пригадуєш?

Дойна ствердно хитнула головою.

— Вінченціу брутально поводився з тобою?

— Не пригадую. Прийшла я з Вінченціу. Потім він пішов. Я опустила штори й лягла спати. Увечері мала демонструвати нові моделі в крамниці «Вікторія». Що було потім, не пам'ятаю. Відчувала, ніби мене хтось давить. Більше нічого не знаю.

Дід глянув на Алексіу. Той був зовсім спокійний. Старий прочитав у його очах цілковиту певність, якої сам іще не кав.

— Чому ти ходила до Вінченціу? Чому пішла саме до нього? Що було в тебе на думці?

— Ранком я вийшла з дому, купила собі нові панчохи. До них завітала просто так, нічим було зайнятися. Леонте Скурту попросив мене погуляти з Вінченціу. Я погодилася.

— Чому ти привела його сюди? — спитав Дід.

Дойна знову заплющила очі. Укол діяв недовго, її щоки зблідли, дихання стало важким.

Алексіу запитливо глянув на лікаря, але той жестом показав, що все йде нормально. Він не помилився. Дівчина провела рукою по чолу, глибоко вдихнула повітря, і її очі знову ожили.

— Дойно, може, ти все ж таки пригадаєш, навіщо привела сюди Вінченціу? Адже ви могли погуляти поблизу від їхнього будинку?

— Він весь час питав мене про Йоану. Я відповідала, що її немає вдома. Вінченціу не вірив. Я привела його сюди, аби він упевнився.

— Ти сказала йому, що Йоана померла?

— Ні, не сказала.

— Тебе хтось просив не говорити?

— Так, його мати.

— А ти не знаєш, чому Камелія Скурту приховує від нього смерть Йоани?

— Вона сказала мені, що у Вінченціу може бути шок від цієї звістки.

Дід хотів запалити сигару, але передумав. У кімнаті й так було душно і пахло медикаментами.

— Ти точно пам'ятаєш, що Вінченціу пішов?

— Так. Я сказала йому, що мушу відпочити, бо ввечері показ моделей, і попросила, щоб він пішов додому.

— Вінченціу не опирався?

— Ні.

— Після того, як він пішов, ти замкнула двері на ключ?

Дойна подумала.

— Не пригадую. Як правило, я завше замикаюся. А цього разу не пам'ятаю.

— Я дуже тебе прошу, все-таки пригадай. Коли ти лягала спати, у тебе був нормальний стан?

Дойна нічого не відповіла, з її очей ринули сльози.

— Чому ти плачеш? Без твоєї допомоги ми далеко не просунемось. Не забувай — твоя подруга загинула. І ти ледь-ледь не пішла за нею. Скажи мені, будь ласка, ти, лягаючи спати, була в нормальному стані?

— Так. Лише жаліла Йоану, сумувала за нею і…

— І ще за ким?

— За Йоаною.

— У такому разі, ти не могла забути, чи замкнула двері.

— Думаю, що не замкнула. Бо тоді б не зміг увійти лікар Петрашку.

— А ти пригадуєш, коли він зайшов?

— Так. Я заснула — це я точно пам'ятаю. І мені приснилося, ніби хтось підійшов і схопив мене за шию. Я хотіла крикнути, наче й крикнула, намагалася вирватись і не змогла. І тоді я збагнула, що це не сон. Мене хтось душив. Я знепритомніла, але ненадовго. Коли отямилась, хотіла піти на другий поверх до Савети, хатньої робітниці. Дійшла тільки до дверей. Більш нічого не пам'ятаю. Прокинулася на канапі. Біля мене був лікар Петрашку. Я знову зомліла.