Смерть манекенниці - Селкудяну Петре - Страница 21

…Дідове передбачення підтверджувалося: біля будинку, де мешкала Дойна, стояла машина «швидкої допомоги» і товпилися люди.

— Хоча б не померла, — промовив Дід, — хоча б устигнути.

Їх обігнала машина автоінспекції і загальмувала. Лейтенант міліції подав їм знак зупинитися. Панаітеску під'їхав до правого тротуару, Дід вийшов із автомобіля, показав лейтенантові своє посвідчення і пояснив причину допущеного порушення.

— Приватний автомобіль без розпізнавальних знаків, що вказують на його приналежність до міліції, не має права порушувати правила вуличного руху незалежно від терміновості виконуваного завдання.

— Прошу вас, поговоріть із водієм. Ми дамо необхідні пояснення в міліції, — сказав Дід і кинувся до будинку.

Люди розступилися перед ним, він біг на мансарду, переступаючи через дві сходинки. Двері були широко відчинені, навпроти них стояв чоловік у білому халаті.

Дід зайшов до кімнати. Обвів її поглядом — Вінченціу не було. Над Дойною схилився лікар Петрашку. Поруч стояв портативний кисневий балон.

— Важкий стан? — спитав Дід у лікаря «швидкої допомоги».

— Уже прийшла до тями. Хтось намагався задушити її, — лікар показав темні плями на шиї дівчини.

З-під ковпака з киснем виглядало налите кров'ю обличчя Дойни.

— Їй уже ніщо не загрожує, — додав Петрашку, розмотуючи полотняну стрічку тонометра. — Вийдіть усі! Вийдіть! — владно вигукнув він, побачивши в дверях кількох жінок. Фельдшер випровадив їх на вулицю.

У дверях з'явився лейтенант-автоінспектор. Дід навіть не глянув на нього. Спустився на поверх нижче і зайшов до квартири, у якій були відчинені двері.

— Добродійко, дозвольте мені зателефонувати, — сказав Дід і, не чекаючи відповіді, попрямував до тумбочки, де стояв телефон.

— Товаришу Алексіу, я зараз у Дойни Чумедрі. Була спроба задушити її.

— Кого-небудь підозрюєш?

— Поки що слід узяти під нагляд Вінченціу Скурту.

— Гадаєш, це він?

— Більше ніж певний.

— Я заготую ордер на арешт. До речі, ми вже отримали дисертацію Камелії Скурту.

Дід поклав трубку. Витер носовиком чоло. Лише тепер помітив біля себе жінку, в якої просив дозволу подзвонити.

— Як ви довідались про те, що сталося на мансарді? — спитав Дід. Він хотів добути хоч якусь початкову інформацію.

— Я саме виносила сміття, коли бачу, біжить униз отой чоловік, що назвався лікарем. Він сказав мені: «Дівчина, що живе на мансарді, в тяжкому стані, треба викликати «швидку допомогу». Я запропонувала йому подзвонити від нас. Він зайшов, викликав «швидку допомогу», але перед тим повідомив у міліцію. Швидка приїхала раніше, а міліція разом з вами.

— Дякую вам. А ви сьогодні не бачили кого-небудь, хто б ішов на мансарду?

— Бачила. Години зо дві тому. Я була на кухні — допомагаю тут по господарству. Бачила у вікно Дойну з потворним хлопцем, у нього така велика голова. Вони вдвох піднялися вгору.

— А хто-небудь сходив униз?

— Кроки я чула, але хто спускався, не бачила. Я запізнювалася з обідом. Зустріла на ринку приятельку, трохи побалакали, а час летить швидко. Повернулася близько десятої.

— Крім лікаря і хлопця з великою головою, після десятої більш ніхто не проходив на мансарду?

Жінка на мить задумалася, витерла фартухом руки.

— Ні, ніхто. З кухні все видно. Я завше виглядаю, як чую кроки. Цими самими сходами піднімаються мої хазяї, коли йдуть з роботи.

— Ви тут давно працюєте? — спитав Дід, занотовуючи щось на картку.

— Два роки. Дівчата поселилися пізніше.

— До них часто приходили гості?

— Одного разу був військовий. Більш ніколи я не бачила жодного чоловіка. Дойна не хотіла, щоб до них заходили мужчини.

— А Йоану ви знали?

— Ну аякже? Звісно, знала. Я вчора цілий день плакала, коли почула, що скоїлося.

— Чи ви не пригадуєте, о котрій годині вона повернулася додому позавчора вночі?

— Ні. Я щодня, крім четверга і неділі, лягаю спати о десятій вечора. А в четвер і в неділю я вільна, то до приятельки завітаю, то в кіно піду. Останнім часом Йоана була дуже смутна. Якось після роботи зайшла до мене на кухню, я зварила кави, і ми трохи побалакали.

— А про що ви говорили?

— Та про всякі жіночі справи. Я сказала, що восени поїду додому і вийду заміж, а тоді нехай і вона завітає на тиждень-два, погостює в мене. У нас на селі все є. Я кажу це, а вона раптом як заридає.

— А ви не спитали, чому вона плаче?

— Звісно, спитала, як же не спитати? Але вона не призналася. Встала і пішла нагору. Я слідом за нею. Хіба ж можна залишати її саму в такому стані? Вона впала на ліжко і довго ридала. Я сіла біля неї, погладила її по щоці. Вона сказала тільки, що в неї ніколи не буде своєї сім'ї. А тоді заспокоїлась і лягла спати. Увечері їй треба було ще йти до якоїсь крамниці показувати нові сукні.

Дід зробив позначку на картці і сховав її в кишеню.

— Чи ви не пригадуєте, позавчора ввечері Йоана була вдома сама?

— Так, вона була сама, бо Дойна виїжджала з Бухареста. Я це знаю, бо перед від'їздом Дойна зайшла до мене і сказала, що їде, а вранці я чула в їхній кімнаті кроки. Ось і зараз звідти чути кожен крок.

— О котрій годині ви чули кроки?

— Я встаю о шостій ранку, а господиня виходить з дому о пів на сьому. Коли я вийшла на кухню, почула кроки. Отже, це було відразу після шостої.

— Цікаво, цікаво, дуже цікаво. Коли ви вперше побачили Дойну після її приїзду?

— Учора, за годину чи дві перед вашим приходом, бо я і вас бачила. Ще й дуже здивувалася, бо я ж вам казала — до них не ходять мужчини, як до інших знайомих мені дівчат.

Дід глянув у вікно і побачив у дворі Алексіу. Вийшов назустріч.

— Що, Діду, кепські справи? — спитав капітан, подаючи старому руку.

— Їй уже ніщо не загрожує.

Вони вдвох піднялися на мансарду. Лікар Петрашку збирався йти. Обличчя в нього було спітніле, очі червоні, мов після безсонної ночі.

Дойна лежала на канапі. Губи в неї пересохли, вії тремтіли.

— Товаришу капітан! — до Алексіу підійшов лейтенант-автоінспектор. — Цей товариш, — він показав на Діда, — порушив правила вуличного руху. Довелося скласти протокол. Порушення бачив і товариш капітан Предеску. Можливо, треба записати…

— Займайтеся своїми справами, товаришу, — невдоволено відповів Алексіу і звернувся до Діда:

— Ти знаєш, Камелія Скурту не повідомила тоді в міліцію, що машина знайшлася. У відділенні цього ніхто не пригадує. Можливо, й дзвонила, але заяви не зареєстрували і дали хід повідомленню про викрадення машини. Є ще один варіант: номер телефону був набраний неправильно, і якийсь жартівник відповів, що все гаразд.

— Лікар тут уже не потрібний, — звернувся до Діда Петрашку.

— Ви були дуже оперативні. Дякую вам. До речі, як вийшло, що з'явилися саме ви?

Петрашку витер хустинкою очі, потім куточки губ.

— Я зателефонував на фабрику, зовсім випадково, просто спитати, як вона поживає. Мені відповіли, що вона дома, хворіє. Коли я приїхав сюди, застав її напівзадушеною.

— Як ви гадаєте, що могло статися?

Петрашку стенув плечима.

З ванної вийшов Алексіу й обвів поглядом кімнату.

— Діду, в тебе немає цигарки?

Дід здивувався, що Алексіу просить запалити, але вийняв цигарницю.

— Оце трійло? Ними коняку можна вбити.

Петрашку запропонував свої. Алексіу взяв одну цигарку, клацнув запальничкою.

Увійшов лікар-криміналіст.

— Привіт, колего, — всміхнувся він до Петрашку.

— Привіт, привіт…

— Ви, либонь, не впізнали мене… Я навчався в Клужі, на один курс вище від вас.

— Все може бути, але не пригадую, — відповів Петрашку і сказав Дідові: — Я певний, що буду вам потрібний. Ви знаєте, де мене знайти.

Алексіу спостерігав за лікарем, поки той вийшов на вулицю. Тоді вийняв конверт із двома кишеньками, струсив у першу попіл із своєї цигарки, а в другу висипав попіл, принесений з ванної.

— Швидко в лабораторію! — наказав він сержантові, який супроводжував його. — Результат маг бути готовий сьогодні після обід.