Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 45

— Може, вас рятувальна шлюпка підібрала?

— Не було тут у сорок першому році рятувальних шлюпок. І пляжу не було. Мене Семен підібрав. Той, який човни видає. В цей день я йому за те, що він мене врятував, кожного року пляшку горілки ставлю. Святе діло. Він п’є, я дивлюся.

Тут перед війною його хатина стояла. Він у вікно спостерігав, як “Бесстрашний” ішов на дно, раптом бачить — на березі матросик кров’ю підпливає. Він теж не розуміє, звідки я взявся. Питав я його, питав… не розуміє.

— Може, вас вибуховою хвилею викинуло? — висловив припущення кореспондент.

— Значить, по-твоєму, я звідси до берега, наче літак, у повітрі перелетів?

— Неймовірно. Але ж мусить бути якийсь зв’язок…

— Авжеж. Чорне море — одне з найзагадковіших місць на Землі. Ти не помічав?..

Скрізь пишуть. Наприклад: воно належить Атлантичному океану. Згоден? Чому ж у ньому немає океанської флори і фауни? Де тигрові акули, сірі кити, кашалоти?

— Кашалоти, — повторив кореспондент, починаючи підозрювати, що інвалід несповна розуму. — Звідки ж їм узятись у Чорному морі?

— Згоден, нехай кашалоти через Босфор не пройдуть, а інших чому немає? Навіть кефаль кудись зникла, скоро самі бички залишаться.

— Причини можуть різні бути. Корму не вистачає. Забруднення середовища.

— А чому нижні шари Чорного моря насичені сірководнем? — із запалом провадив Федір Іванович. — Жодне море не насичене, а Чорне насичене! На Балтійському морі скільки островів, а на Чорному раз-два — та й усе.

— Три, — уточнив кореспондент.

— Що “три”?

— На Чорному морі три острови.

— Нехай три. Не має значення. Про що я казав?

— Про загадки Чорного моря, — усміхнувся кореспондент. — Що ж буде далі?

— Не знаю. Та відчуваю: там, унизу, щось є. — Федір Іванович зашепотів: — Неопізнаний плаваючий об’єкт… розумієш? Іноді вночі він спливає, я фотографував, але погано видно. Коли прикордонники освітлюють його прожектором, — зразу занурюється у воду. Він спливає з якоюсь періодичністю, не можу вирахувати. Спливає і йде в порт на ремонт. Розумієш? Це мій корабель. Його важко впізнати, він укритий водоростями, наче плавучий острів. Відчуваю — щось у цьому місці готується.

Я навіть вірша склав: “Чорне море, сірководень, рибка золота тут ходить”. Я спустився б подивитися з аквалангом, але з однією ногою плавати не навчився.

“Ну ні! Пляшки я здав, а з аквалангом не полізу”, — подумав кореспондент.

— Гарні вірші, — похвалив він. — А всі ваші переживання мені психологічно зрозумілі. Багато хто з ветеранів війни їде за тридев’ять земель, щоб поглянути па місця колишніх боїв. А вас усе життя тягне до загиблого корабля. Він для вас начебто жива істота, от і ввижається різне.

— Дякую, пояснив, — посміхнувся Крюков. — Це ти в свій нарис вставиш.

“Дивний чоловік, — подумав кореспондент. — Як про таке писати?”

Волосінь на його пальці смикнулася. Кореспондент, кваплячись, витяг маленького сірого бичка.

— Дивіться, який дурний бичок… Плив повз гачок і зачепився плавцем.

Федір Іванович глянув на бичка й знову припав до бінокля.

Бичок нарешті оговтався, засмикався на гачку.

— Ну що з тобою робити? — запитав кореспондент.

— Відпусти мене краще в море, — прошепотів бичок. — Я виконаю будь-яке твоє бажання.

…Чи кореспондентові почулося?

— Що? — перепитав він.

— Відпусти додому, — прошепотів бичок, ледве дихаючи.

Кореспондент хитнув головою, хотів покликати Федора Івановича, але передумав. Що за день сьогодні дивний? Вже й бички заговорили!

Він звільнив бичка й зі злістю пожбурив його у воду.

Бичок устиг сказати: “Загадай бажання!” — й зник.

“Хочу, щоб мій роман друкувався з продовженнями у “Молодому чорноморці”, — загадав кореспондент і остаточно відчув себе ідіотом.

— Повертаємося, — заявив Крюков і сховав бінокль. — Шкода. І сьогодні не з’явилося.

— Що не з’явилося?

— У цьому місці щось повинно з’явитися. Те, що викинуло мене на берег.

“Примарилося чи не примарилося?” — розмірковував кореспондент, веслуючи до берега.

У будці їх з нетерпінням очікував човняр.

— Не знайшов? А ти не журися.

“Примарилося чи не примарилося? — невідчепна думка не давала кореспондентові спокою по дорозі до редакції. — Якщо Нордост візьме роман — значить, бичок чарівний!”

Він увійшов у відділ культури, чекаючи дива.

— Так ось, — сердито сказав Нордост і жбурнув кип’ятильник у пивний кухоль. — Всю ніч очей не склепив, читав твій роман. Я з тим десантом висаджувався… але не з феодосійським, а з керченським. І досі навіть на оповідання не зважився… боюсь. А ти тут намолов, як ми німця телепатією били. Йди, друже, йди. Вчися. Читай “Цусіму”, це корисно. Ось твій роман, приходь, скажімо, років за десять, може, я ще живий буду.

— Нічого, — промимрив кореспондент. — Я ще над ним попрацюю.

— Давай, — погодився Нордост.

“Примарилося чи не примарилося? — проклинав себе кореспондент. — Бовдур! До чого тут романи, газети й нариси про людей хороших?! Завтра ж… з сіткою й аквалангом… Не про те треба було просити!”

Чорне море — воно й справді загадкове.

Олександр Костюк

ФОРМУЛА БЕЗСМЕРТЯ

Повість

…Сіявся дрібний осінній дощ, і сад, що обсипався і потемнів уже, губився в цій мряці, здавався ще старішим, занедбанішим. Скільки ж йому?

Ти підходиш до мокрого дерева, торкаєшся холодної порепаної кори й стоїш, згадуючи, як садив колись із дружиною ці яблуні. Чи любив ти її хоча б тоді, у ваші перші роки? Може. А взагалі, чи любив ти кого? Любив. Синів. Але ж вони народилися вже після того, як усе трапилося? А якби раніше? До того? Залишив би ти їм тієї ночі хоча б по ковтку?

Ти женеш від себе ці думки, знаючи, що вони знову й знову вертатимуться.

Ось і прийшла пора їхати. Ти вже давно знав, що це неминуче, і ти думав, що вже давно до цього готовий. Та раптом усе виявилося набагато складнішим. Треба було робити перший крок по дорозі, якій немає кінця, якою тобі йти вічно одному. Віднині починається твоя примарна втеча від самого себе, від людей. І від страшної думки, що десь доведеться починати все спочатку, знаючи наперед, що й там, на новому місці, до якого встигнеш звикнути, жити усього кілька десятків років з отої безлічі сотень і тисяч, що попереду, а потім тікати, щоб не викликати до себе підозри — тікати й знову починати все спочатку, тікати й знову починати. Від цієї страшної думки нестерпно захотілося, як у дитинстві, кинутися до когось рідного, близького й слізно розповісти про все, і відчути полегшення і розраду, що ти не сам-один у цілому світі…

Ти знову озираєшся на свій старий дерев’яний дім, зіщулений од часу і скрипучий, і раптом згадуєш, як його зводили, як світло й просторо було у нових кімнатах, як усюди пахло ялиною і святом. Згадуєш усіх людей, що прийшли тоді до тебе. Раптом подумалося, що нікого з них вже нема. Від цієї думки зробилося ще холодніше, ще незатишніше у вогкому пустельному саду. Один-однісінький. Невже це назавжди?.. Стало страшно.

Ти вперше зустрівся з Ерні у себе на новосіллі. Вас познайомила Крістіна. Ерні стояв у закутку і спостерігав за гостями. Коли ви з дружиною підійшли, він здригнувся й тобі здалося: із своєї темної схованки він хтиво підглядав за гостями. І нараз цей миршавий чоловічок став неприємним і бридким тобі.

— Сіде, — промовила грайливо Крістіна, повиснувши в тебе на руці, — це Ерні. Ми колись ходили разом до школи і частенько… билися.

— Якби ж я знав, якою красунею ти станеш, я був би розумнішим. — Ерні поцілував руку Крістіни.

Ти раптом посміхнувся, уявивши його на своєму місці.

— Ви даремно посміхаєтеся. — Немов прочитав твої думки Ерні. — Ми навіть цілувалися кілька разів. Правда ж, Кріс?