Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 44

— Яке ж тут геройство? — ввічливо заперечив студент. — Людина з однією ногою навчилася триматися на велосипеді. Велике діло! Це незвично, згоден, але в цирку, наприклад, зайці в барабан б’ють, і що?

— Ти розумний хлопець, — похвалив Нордост. — Думка працює. Але не мудруй, дивись простіше. Зайців дресирують, а людину без ноги ніхто не змушує їздити на велосипеді. Тут сила волі, розумієш? Але й це ще не все. Він потім придумав роликові ковзани з ручним управлінням. Він, виходить, сам собі ноги зробив. Так що катай, брате. Ага, ще одне, — провадив Нордост, сьорбаючи чай. — Ти з ним обережніше відносно фантастики. Він сам, розумієш, вірить у чудеса.

— В які чудеса?

— Це ти в нього спитай.

Після роману студентові зовсім не хотілося братися до нарису “про людину хорошу”, але ж роботу в газеті теж треба з чогось починати. Тому він залишив роман Нордостові й попрямував до спуску імені Добролюбова.

Господар квартири, потішений відвідинами кореспондента “Молодого чорноморця”, натягнув нові джинси й, роз’їжджаючи на роликових ковзанах між кухнею й кімнатою, частував гостя чаєм.

Нічого незвичайного в долі Крюкова не виявилось. Ногу Федір Іванович втратив у морському бою. Навіть не в бою, а просто… втрапив під бомбу. Корабель потонув. Більше нічого не пам’ятає. Отямився у медсанбаті без ноги.

Після війни працював у артілі інвалідів, потім інженером у кінотеатрі. Кіно— і фотосправу вивчив досконало. Одержує зарплату й пенсію. Нормально, на життя вистачає. Пільги різні. Квартиру отримав на першому поверсі. Ось джинси купив. Добрячі штани, міцні. Безкоштовні путівки на південь хоч щороку бери, та навіщо — він і так на півдні. Закордон поїхати — хоч завтра, а навіщо? Обмінюватися досвідом з їхніми ветеранами, як пересуватися на роликових ковзанах з ручним управлінням? Так вони ж цей винахід запатентують, а нашій державі прямі збитки.

— То ви в нас запатентуйте, — порадив кореспондент.

— Де ж пак, розженешся. Тридцять років патентую й чую відповідь: немає предмета винаходу. Роликові ковзани не я винайшов? Не я. А ручне гальмо звідки зідрав? З велосипеда. Значить, винаходу немає. Люди добрі, та я ж собі ноги винайшов! А ноги, мені підказують, це поетичний образ, їх у патент не запишеш. Одне слово: добре лиш тому живеться, в кого є одна нога, — закінчив Крюков і підморгнув кореспондентові.

Інтерв’ю зачахло.

Кореспондент роздивлявся кольорові морські фотокартки на стінах і починав розуміти, що завідуючий відділом культури схибив, романтизуючи цього інваліда. Федір Іванович, безумовно, був хороша людина, проте не в тому газетному плані, про який думав Нордост.

— А чим, приміром, ви цікавитесь у житті? — безнадійно запитав кореспондент, переводячи погляд па сервант, де замість традиційних слоників вишикувалося за ранжиром сімейство висушених крабів.

— У житті? — перепитав Крюков. — Я цікавлюсь, як здати пляшки.

— П’єте? — пожвавішав кореспондент.

— П’ю. Кожного дня. Пляшку молока. У мене єдина в житті проблема: як з однією ногою здавати пляшки. Тимурівці повиводились, а в черзі стовбичити все-таки важкувато.

Ситуація ставала прозорою.

Кореспондентові натякали: мовляв, здай пляшки. Що ж, він не гордий…

— Давайте я віднесу, — гордий з власної негордості, запропонував кореспондент.

— Зроби ласку! — зрадів Крюков. — Там багато, на десять карбованців, дотягнеш?

Молодець! Так ось: у житті мене цікавить рибалка. Купи пляшку горілки й завтра вранці приходь на причал.

— Так ви ж не п’єте!

— Це не для мене. Вийдемо порибалити, там я тобі все й розповім.

…Рано-вранці, коли над морем ледве заяснів світанок, кореспондент зайняв чергу попід загорожею причалу для човнів і постерігав, як Федір Іванович їде на велосипеді спуском Добролюбова.

— Пляшку взяв? Ходімо.

Начальник причалу ще не з’являвся. Під загорожею сірі тіні з вудилищами підсвічували цигарковими вогниками.

— А чергу хто займатиме, папашо? — запитала якась тінь, коли Федір Іванович збирався пройти за огорожу.

— Товариші, це ж інвалід війни, — смикнуло за язик кореспондента.

— А хто його розбере — інвалід, не інвалід… — знову промимрила зловорожа тінь і чиркнула сірником. — Тільки що ж це буде, коли всі інваліди зранку рибалити полізуть? Човнів не вистачить.

— Ти, товаришу, не турбуйся, я один такий. А човен у мене свій, власний, — відповів Крюков. І обернувся до кореспондента: — А ти не лізь, куди не просять.

Тут з’явився начальник причалу. Тіні ожили й почали тягти човни до води. Кореспондент усе помічав і до всього прислухався, щоб потім у нарисі все правильно відобразити. “Головне — не проґавити схід сонця”, — думав він.

Море ще спало. Смужка неба на обрії починала рожевіти, ніби там протягли розжарений дріт. Рибалки несли весла. Човняр виписував квитанції й забирав у заклад паспорти, хоч забирати паспорти не дозволялося.

Крюков стояв у човняра над душею й щось пояснював йому, а той приглушено відповідав: “Гаразд, домовились. Пацан з тобою? Але щоб не довго”.

Кореспондент вирішив, що за “пацана” ображатися не варто.

— Бачиш, червоний ліхтар із води стирчить? — показав пальцем Крюков. — Оце і є мій корабель, де я ногу втратив. Я над ним бичків ловлю. Веслуй туди.

“Символічно… Старий моряк ловить бичків над своїм загиблим кораблем”, — думав кореспондент, б’ючи веслами по воді.

Підпливли до бакена й прив’язались. Виявилось, що сонце зійшло — кореспондент веслував спиною до нього, й проґавив світанок. Наживили рачків і кинули грузила у воду. Федір Іванович витяг із сумки польового бінокля й почав зосереджено оглядати морські простори.

— Що ви там видивляєтесь?

— Так… спостерігаю, — відповів Крюков, відклав бінокль, узяв фотоапарат і заходився клацати.

— А нас прикордонники не затримають? — здивувався кореспондент.

— За що?

— За фотоапарат.

— Мені можна.

Сходило сонце. Не клювало. Бички, мабуть, ще не прокидалися.

— Я думаю, бичків тут нема, — сказав кореспондент, витягуючи гачка з незайманою наживкою.

— Ти ліпше ні про що не думай, — озвався Крюков. — Ось тобі море, ось світанок — навіщо тобі бички? Я в дитинстві страшенно здивувався, коли дізнався, що Синього моря немає. Просто-таки був приголомшений. Прийшов старий кликати золоту рибку, а Синього моря — немає. Чорне є, Червоне, Жовте є, а Синього — немає… От хамисько яке!.. Яблуко з’їло, а недогризок — у море.

— Забруднення середовища, — підтвердив кореспондент.

— Точно. Ти добре вмієш під слова проблеми підводити. Молодець, це в житті знадобиться. Мабуть, розмалюєш у своїй статті, як я підпливаю до затонулого корабля? Є море, в якому він плив і тонув, еге ж? Утьосова любиш?.. І берег відчув під собою. Тільки я не знаю, як тоді піді мною берег опинився. Хвилі не було, як оце зараз. Штиль. Ми йдемо вздовж берега в порт на ремонт. Аж гульк — “юнкерс”, і так собі недбало топить нас. Мимохідь. Пам’ятаю вибух — і більше нічого… У тебе не клює, бо ти не вмієш. Дай сюди.

Федір Іванович відірвав креветці голову, плюнув, пересунув грузило й кинув у воду. Знизу відразу щось смикнуло, і Крюков витяг величезного чорного бичка. Риба грізно розчепірювала плавці.

— Диви, який батіг! — і сам здивувався Федір Іванович. — Налякав, Іван Грозний!

Гаразд, іди додому…

Він обережно звільнив бичка й кинув у воду.

— Ти лови, лови, на мене не зважай, — сказав Федір Іванович здивованому кореспондентові. — Мене тоді хтось додому відпустив, і з того часу я теж усіх додому відпускаю. Як гадаєш, могли мене того дня дельфіни на берег притягти?

— Дельфіни? — замислився кореспондент. — Ні. Дельфіни іноді виштовхують на поверхню — такий у них умовний рефлект. Але до берега нікого не тягнуть.

— Справді. Дельфіни відпадають. Хто ж тоді? Просто-таки загадка природи. Глянь: звідси після бомбардування я летів, або плив, або чортзна-що зі мною було, — півтора кілометра до берега. Без ноги. Та хоч би й з двома. Як це розуміти? Яким чином я туди дістався?