Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 34

— Скоро можуть бути тут?

— Скоро.

— Іди. Але нікому ні слова.

Обидва пішли до хати. На ґанку розминулися з Графом, який проводжав Чорноволосу під ручку.

— Все так швидко, все аж занадто швидко, тож не тільки тобі, а й собі важко повірити, — звірялася дівчина.

— Пригадую, одного разу білетер не пустив мене в кіно, бо фільм був воєнний, дітей до чотирнадцяти років не пускали, і я плакав, затиснувши в долоні повернені з каси двадцять п’ять грошів. Та коли мені до шістнадцяти лишалося два дні, я пішов у перший бій, стріляв, — і по мені стріляли. Час усе пришвидшив.

— Ще й десяти годин не минуло, як я побачила тебе з вікна, а ти вже хочеш, щоб я відважилася…

— Кохані й богом обрані вмирають молодими…

— Неправда.

— Правда. Це вірш такий. Ах, яке коротке життя, а світ такий прекрасний, Хто тобі сказав, що хвилина менша, ніж сто років?..

— Озирнися.

— Хочу дивитися в очі твої.

— Вогонь…

Граф озирнувся. Справді — десь за Ринковою вулицею, в горах, світилася червона пляма.

— Це на перевалі, через який я приїхав до тебе. — Граф ще не міг чи не хотів нічого збагнути. — Хто там о цій порі розклав вогнище?

— То не вогнище, — невесело заперечила дівчина. — То стіжок сіна.

На тім розмова урвалась, а хвилини за три після Глини та Вацека, які принесли вістку про втечу коваля Гаковим конем, Граф із Чорноволосою повернулися до весільного залу, в тлум і гармидер танцюючих і хмільних, що пригощали один одного.

— Як собі хочеш, — сказав Гак до Шефа. — Закабалили вони вас і задурили вам голови так, що найпростіших речей не розумієте. — Він осягнув поглядом зал і кивнув головою на писаний білими літерами червоний транспарант. — Референдум три “так”? Навіть якби всі поляки одностайно були “за”, цього не вистачить, щоб Захід погодився на кордон по Одрі. Ви гадаєте, американці відмовляться від німецької промисловості, їхньої воєнної моці? А німці зречуться земель, на яких сиділи сотні років?

— А що, ми мусимо зректися? — запитав старший сержант. — Ми сиділи на них раніше й довше. Як сила буде — згодяться.

— А матимете землю, то не матимете тягла. Якби навіть усю пепеер запрягли в плуга, не потягнете. Трумен має коні й трактори, але червоним їх не дасть.

— Польщі повинен дати, — заперечив Шеф. — Зрештою, я теж не в партії.

— А це що таке? — перебив його Гак, киваючи на орден Слави. — І не сором поряд з польськими хрестами носити?

— Чесно зароблений. Три танки треба спалити, щоб дали. Якби давали за польські села, то пан поручик теж міг би… До речі, хто вам дав третю зірочку?

— Та, котра одна-єдина на цій землі має право: підпільна Польща.

— Була така за німців. Тепер нема.

— Я з вами, старший сержанте, щиро, як з давнім знайомим, але це не означає…

— І що, з тієї щирості, з тієї доброзичливості ви послали коваля по решту свого війська?

Між ними запало напружене мовчання.

— Навіщо вони сюди йдуть? — іще раз запитав він у Гака, не дочекавшись відповіді на попереднє запитання. — Щоб у людей стріляти та палити будинки?

Надто довго тривала ця розмова, аби лишитися непоміченою. Люди забавлялися, танцювали, оркестр грав, як і досі, але в тому кутку залу стало трохи просторіше, бо й свої й чужі підтяглися, щоб бути ближче.

— Вийдімо всі на ґанок. — Шеф навіть не підвищував голосу, його й так почули. — Повториш, Глино, якщо хтось недочув.

Намагаючись не виказувати хвилювання, всі з удаваними посмішками рушили до дверей. Гак спинився на секунду біля Органіста, взяв у нього з рук склянку з горілкою і, відтягти розстебнений кітель, вилив за пазуху.

— Всі па вихід, — повторив Гак.

Перед ґанком утворилося неправильне півколо, відкрите до заґратованого вікна, за яким при лампі з геть закіптюженим склом Соб і Кудлатий різалися й далі в карти, навіть призабувши, навіщо їх залишили разом.

— Гей, ви там! Перерва! — наказав Шеф гравцям.

Він став трохи вище од решти, на сходи. На обличчя йому лягав рожевий відблиск далекої пожежі па перевалі.

— Думав, розійдемося вранці, але через ту пожежу довелося, раніше. Пан поручик викликав підкріплення, а зараз він повинен його затримати, щоб не ввійшло до міста.

Всередині будинку гухкав бубон, пищали скрипки, лише тут запала раптова тиша. Здавалося, ніхто не рухається, але коло розламалося і в іншому місці; і обидві групи розступились: біля ґанку лишилося п’ятеро солдатів та міліціонер, навпроти — восьмеро з банди.

— Товариш старший сержант має рацію, хоч і не повністю… — відповів Гак. — Кидай, Кудлатий, оті карти до холери.

Кудлатий визирнув за ґрати — що там робиться. Соб скористався з нагоди й схопив його за руки. Обидва повалилися на підлогу, перевернувши столик, на них посипалися карти, полетіли недокурки, тарілка з рештками хліба та ковбаси.

Цабе ще на початку сутички вскочив з ґанку до сіней. Хряснули двері. Стіною пробігла тінь. Ще якийсь грюкіт, запала тиша.

— Пусти, — почувся здавлений голос Кудлатого. — Пусти, бо кістку зламаєш, холеро.

— Потерпиш, — відповів Соб.

— Все в порядку, громадянине старший сержант. — Цабе підвівся з підлоги і визирнув крізь ґрати.

Шеф за весь час навіть не здригнувся, але й з Гака не зводив очей.

— Вийдете крізь браму, потім вулицею просто через ринок, — неприродно спокійним голосом почав пояснювати Шеф. — І як тільки зустрінете своїх, повертайте разом з ними в гори. За годину після сходу сонця чекайте на перевалі. Від вас залежить, чи ваш ватажок повернеться, чи переживе він цю ніч. Перша куля з вашого боку рикошетом влучить у нього… Ну, що ж, дибайте.

Спочатку рушив один, за хвилину, повагавшись, — троє, за ними знову один і ще один. Кілька перших кроків усі шестеро ступали, озираючись, поволі, а потім пішли швидше, щоразу з більшою впевненістю, що за спиною не пролунає черга.

— Випускайте тепер отого з комірчини. Нехай забере пістолети та головні убори. Автомати лишаться!

Першим вийшов Цабе із зброєю через руку і пороздавав своїм. За ним Кудлатий з пістолетами в кобурах та шапками, але босий.

— Віддай йому чоботи, — наказав Шеф.

— Він програв їх у “дурня”. Все було чесно, — пояснив Соб.

— Віддай!

Поки Кудлатий узувався, Гак мовчки стояв біля ґанку. За спиною Шефа відчинилися двері, голосно бухнула музика, і на порозі став поручик Береза.

— Владеку?.. — звернувся він до Гака. — Ти тут, а Марина каже, пішов не попрощавшись…

— Я зараз повернусь. Іще трохи з товаришем старшим сержантом побалакаю, — відповів Гак і, зачекавши, поки причиняться двері, додав: — Руїна, смішний воєнний огризок, цей ваш дружок.

— Казали, що то ваш приятель. Нам він ні брат, ні сват.

— Тоді чому ви тут? Заплатив?

— Бачу, пан поручик по-іншому розуміти не годен. А може, мені вже просто остогидли трупи, пожежі й різні сучі сини, які хотіли б…

— Довго маю стриміти на мушці?

Шеф опустив дуло, пригасив у собі злість і вже спокійно запропонував:

— Перейдімо до брами.

Гак обернувся й рушив перший, засунувши руки в кишені, а старший сержант два метри праворуч і півметра за ним, саме на такій відстані, щоб у разі потреби не натискувати на спуск, а бити прикладом.

— Не довіряєте, думаєте, мною пожертвують? — глузливо спитав Гак.

— По-різному може бути. Залежить від того, хто перебере на себе керівництво.

Може, то буде такий, що давно чекав нагоди.

Запало тривале мовчання. Шеф при місячному світлі вдивлявся в обличчя Гака, ніби в книжку, з якої хотів вичитати правду. Після вересня тридцять дев’ятого всі побачили, де біле, а де чорне, де свій, а де ворог, і помилки траплялися рідко. А в сорок четвертому, коли вже видно було омріяний берег, усе раптом так переплелося, хіба що рідній матері можна було вірити, але чи можна вірити підхорунжому навіть з власної роти?

— Жоден з моїх перший не вистрілив, — нагадав Гак.

Шеф подумав: брехливі твої слова. Просто ми не дали вам можливості цього зробити.