Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 32


32
Изменить размер шрифта:

Менше стволів — більше довіри. Повідчеплювані кобури, завбільшки з півгуски, теж

повлягались у ряд на полицях. Бандити вішали свою зброю окремо, поряд з нею

чіпляючи й головні убори з коронованими срібними орлами,

— Можна? — спитав бородатий, потягшись рукою до клямки.

— Гріх, пане Органіст, — проказав Глина, притримавши двері ногою, і стукнув пальцями бороданя в груди, біля лівої пахви. — Був би гріх, якби ви вийшли з оцим.

Органіст розстебнув мундир, витяг з бічної кишені зручний невеликий браунінг і поклав на полицю.

— Ножичка теж віддати? — він аж пінився від люті.

Ніхто не встиг навіть отямитись, як Корба видобув ножа і жбурнув у протилежну стіну. Блиснуло вістря й увігналось у крокву, якраз посеред тіні Органіста.

— Не треба, — відрізав капрал Корба. — Ножики можна лишити, — він витяг з крокви фінку й запхав її назад за халяву. — Яке ж весілля без ножа?

— Ранець, — нагадав Шеф з-за вікна. Один із бандитів, з ранцем за плечима, відстебнув пряжку під лівою пахвою, скинув ранець і хотів був покласти поряд зі зброєю, та Гак його зупинив, розстебнув ранець і витяг і звідти пласку шкіряну коробку із золотим тисненням на і кришці.

— Срібло, — здогадався Корба.

— Столові прибори, — кивнув офіцер. — Весільний подарунок.

Противники один по одному виходили з комірчини. Залишилося тільки двоє — Соб і бандит у касці, на прізвисько Кудлатий. Соб, як господар дому, взяв з підлоги лампу, повісив її на стіну, а до столика коло вікна підсунув табурет і скриньку. Жестом запросив “гостя” сісти.

— Перекинемось? — запропонував той.

— Можна, — згодився Соб. — У “війну” чи в “дурня”?

— В “дурня”, — вибрав Кудлатий і заходився здавати, бурмочучи: тобі, мені, тобі, мені…

Шеф постояв ще трохи за вікном, зазираючи в їхні карти, а тоді забрав автомат з вікна і, не відходячи, став наслухати. Навіть пригнувся, щоб не було його видно, і втупивсь у кущі жасмину на розі будинку. Звідти почулося якесь торохтіння, мовби хлопчак вів палицею по металевій сітці огорожі.

Незабаром це торохтіння стихло, і з’явилась темна постать коваля, котрий, викравши свій власний велосипед, котив його, піднявши вгору заднє колесо, щоб не деренчало. Він зник у затінку огорожі й знову виринув, освітлений місяцем, коло брами. Переконавшись, що відійшов досить далеко від будинку священика, вскочив у сідло і погнав Ринковою вулицею.

Шеф усе це бачив, але не став затримувати. Коли постать коваля розтанула в глибині вулиці, старший сержант, пересвідчившись, що за ним ніхто не стежить, сховав свій автомат за сволоком ґанку. Ще якусь мить наслухав, а тоді поправив мундир і увійшов до зали, де весільні гості їли, пили й витанцьовували.

Оркестр награвав ту саму мелодію, що її зранку співали новобранці, тільки на цей раз у ритмі танго. Притиснувшись одне до одного, танцювали молодий з молодою.

Потім оркестр заграв вальс, ритм пожвавішав, і раптом Марина зупинилась. Гак наче передчував це, може, навіть і вальс для цього замовив у скрипаля, — бо відразу ж опинився поруч.

— Прийміть на щастя, на здоров’я, на довгі літа… — Він висловлював побажання, дивлячись поручикові в вічі і вручаючи йому коробку зі столовим сріблом.

— Що це? — здивувався Береза. — Звідки це у вас?

— Ми не можемо цього прийняти, — втрутилась Марина.

— Я ж від щирого серця. Продовольчих карток не маю, до “Селянської взаємодопомоги” мене не беруть… Якщо вам воно не потрібне, можете викинути.

І з цими словами він розсунув на столі посуд, поклав коробку поміж тарілок, а тоді низько, аж надто низько вклонився молодим.

— Можна?

— Прошу, Владеку, — втомлено всміхнувшись, відповів Береза. — В мене від вальсів крутиться отут, — він рукою показав на голову.

Гак тільки посміхнувся й не сказав ні слова. Лише коли обняв Марину й зробив у танці кілька кроків, шепнув їй:

— Не бери каліку.

— Я ж присягала.

— Краще вам не йти спати.

— Я так вирішила.

Гак, помітивши поруч вицвілу уніформу й кольорову хустину на шиї, завальсував жвавіше.

— А якщо не встигнете? — Зуби вишкірились у посмішці.

— Ти спершу даруєш крадене, а тепер ще й смертю погрожуєш? — Вона відхилилася, щоб заглянути йому в очі.

— Тебе ніхто не зачепить, але, чого доброго, можеш передчасно овдовіти.

— Ти ж обіцяв, що не буде стрілянини.

— Мозок у нього незахищений. Легкий удар чи подряпина — та й доволі. Нещасний випадок…

Вона з силою відштовхнула його від себе й попрямувала до Берези. Це помітили гості: одні обернулись до ксьондза, ніби той міг вимолити для них спокій, принаймні на цю ніч, інші дивилися на Шефа — найстаршого з-поміж людей нової Польщі.

Обминаючи пари, до молодої підійшов Граф і кинув у бік вікна, де стояла дівчина в блакитній сукні.

— Чи не могли б ви мене познайомити?

— Познайомити? — Таке делікатне прохання розсмішило її. — А чому ж! Гарна, правда?

— Красуня.

Вона провела Графа до вікна. Їх раз по раз перепиняли то танцюючі пари, то гості з чарками в руках.

Оркестранти змінили темп, хоча, крім оберека, польки та пісні про Анельку в різних варіаціях, не грали нічого. На звичайнім весіллі все поступово розчинилося б у горілці, в тупанні, гупанні та вихилясах, але ж це не було звичайне весілля, і в кожній нібито випадковій зустрічі, в розмовах, уриваних напівслові, в кожному рухові вчувалася замаскована настороженість. Напівзаплющені повіки прикривали блиск очей.

Конрат простяг руку і, затримавши Глину, що саме проходив мимо, стиха сказав:

— Коваль украв велосипед.

— Чий?

— Свій. І погнав у гори.

У цей час Корба танцював на місці, притискаючись до партнерки й водночас дослухаючись до балачок.

— Поки старший пан повчає молодого, чи не сходити б нам подивитися, як там машина? — запропонував він, ще тісніше пригортаючись до дівчини.

— Це буде дуже некультурно, — відповіла Геновефа. — Треба б ще трохи потанцювати.

І будь ласка, підійміть руку трохи вище, бо щось той бородатий задивився.

Органіст і справді дивився, але не на Корбову руку.

— Значить, вас найняла комуна? — допитувався він у Цабе й пхав до рук склянку з горілкою. — Не за гроші — за землю, її то за чужу, бо ж не тільки в німців одрізали, німців хай чорти беруть, але й у поляків!

— Коли у когось землі стільки, що сам обробити не здатен, а людьми оре, як худобою, то в того й відібрати не гріх. — Цабе побожно перехрестився, тоді хитро примружив очі. — Ви ж, пане, теж на щось розраховуєте, раз покинули орга?н і подалися до лісу.

Шеф не міг цього чути, але бачив майже все і, ступаючи то ліворуч, то праворуч, стежив за Гаком, усміхаючись чимраз ширше, мов після чарки, хоча й не випив ні краплі.

— Товаришу старший сержант, — доповів Глина, зіп’явшись навшпиньки. — Коваль викрав свій велосипед.

— Знаю.

— Якщо натисне як слід на педалі, то вдосвіта приведе нам на голову решту банди.

— Ви що, Глино, слухаєте накази чи, може, розпоряджаєтесь тут від імені військової ради? — різко спитав його Шеф.

За кілька кроків од них біля столу вмостився Гак з мискою гарячого бігосу з м’ясом і заходився наминати його з хлібом. Шеф сів на тій самій лаві, може, за якийсь метр і не зводив з нього очей. Той спершу вдавав, що нічого не помічає, бо це пахло провокацією, але не втримався, наштрикнув великий шмат м’яса на виделку й простяг Шефові:

— Хочеш?..

Кусень виснув у повітрі за кілька сантиметрів од обличчя Шефа, але Шеф не відхилився, лише заперечливо похитав головою й суворо промовив:

— Вісім років!

— Що — вісім років?

— Вісім років минуло від тридцять восьмого, пане підхорунжий.

— Сержант? — перепитав той, раптом збагнувши, чому це обличчя видалось йому таким знайомим. — Боже милосердний, наш сержант з другої роти в цій більшовицькій армії?

Він одставив миску з бігосом і простяг руки, ніби наміряючись обняти Шефа, але хтозна, чим би усе скінчилося, бо в залі настало пожвавлення.