Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 29

— Бери, Глино! — Соб подав хлопчакові ложку.

— Сідай, — запросив Цабе. — Вистачить на трьох.

Їли з дволітрового казанка, зробленого під Москвою. Їли дерев’яними, грубо виструганими ложками, дотримуючись черги, як за столом у великій селянській сім’ї. Запала та ділова тиша, яка завжди панує за гуртовим обідом.

Першим скінчив трапезу Шеф і, відклавши ложку, запитав:

— Є ще хтось надійний у цьому місті?

— Є один. Лише недавно, після війни, до осиротілого внука приїхав. Здається, був членом бойової дружини під час революції.

— Котрої?

— Тієї, що в дев’ятсот п’ятому…

— Гаразд. Обійдемося без нього, — перервав його Шеф. — А з банди хтось є?

— Ще немає. Раніше як через годину після заходу сонця вони не прийдуть.

Шеф зачекав, поки Цабе закінчить мити посуд біля бочки.

— У відділенні ще є кулемет, — заявив Глина. — На тринозі, старий мотлох — після кількох пострілів замок заклинює — й хоч ти йому що!

— Я б вам, Глино, сказав, що думаю про телепнів, які довоєнної пукавки не вміють полагодити, але коня соромлюсь, — підводячись, мовив старший сержант.

Усі попідводилися за ним і, ставши у вихідну позицію, чекали команди.

— Поки ще видно, огляньмо костьол і той будинок, де весілля. Гак знає місцевість, а ми ні. Веди нас, Глино.

Крізь захищене від дощів дерев’яним жалюзі склепінчасте вікно дзвіниці видно було тихі ниви. Навіть занадто тихі, як на цю пору року, — бракувало й людей, і худоби. І лише притулившись обличчям до навскісних планок жалюзі, можна було просто внизу, під цвинтарним муром, угледіти дядька, що орав, запряженою в плуг корівчиною.

— Гей, здохляко! — гукав він, поганяючи кістляву, виснажену непосильною працею худобину.

Цей окрик сполошив чоловіка на дзвіниці. Рвучко відсахнувшись од жалюзі і притиснувши до грудей руки, він розглядав тепер балки, засновані павутиною, і сірі клубки кажанів, що гронами звисали в темнім кутку. Дивною була не лише його поведінка, а й сам вигляд: сиве волосся не пасувало до молодого обличчя, рвучкі, нервові рухи — до великих спокійних очей, а чиста сорочка — до старезних штанів, що полискували всіма барвами веселки. Іще — босі ступні, які час від часу сіпалися.

Внизу, як завжди, виднілись дахи, будинки, прибудови й дві вулиці — Костьольна й Ринкова, що перехрещувались під прямим кутом. Сивий любив роздивлятися звідси, бо ж бачив усе як на долоні. Тепер сонячним боком Ринкової вулиці ступав горбатий міліціонер, і сонце виблискувало на багнеті, як у люстерку. За ним тротуарами йшли солдати з автоматами, серединою вулиці ступав нав’ючений кінь.

Сивий знав Глину й ураз здогадався, що за ним ідуть, очевидно, якісь його нові приятелі.

…Серединою Костьольної, тримаючи в руці трофейний довгоствольний маузер з дерев’яним футляром замість приклада, ступав якийсь чоловік. Він був у мундирі, з барвистою хустиною на шиї і підозріливо зиркав на всі боки, готовий щомиті відкрити вогонь. Ще двадцять… п’ятнадцять кроків — і супротивники зіткнуться на перехресті…

Сивий відскочив од вікна, шарпнув за край дзвона, вдарив по ньому долонею, кулаком, і, зрозумівши нарешті, що так не видобуде з металу застережного звуку, кинувся вниз крутими вузькими східцями.

Глина тим часом підходив до перехрестя. Побачивши темну проти сонця постать якогось чужака в мундирі, зі зброєю напоготові, застиг на місці. В міліціонера не було жодного шансу скористатися власним карабіном, і він зробив те, що могло хоч на мить стримати постріл і водночас застерегти солдатів, що йшли слідом: підніс догори руки. Випростаним пальцем намагався показати заднім, що перед ним лише один супротивник.

Суворий і Граф щодуху кинулись до рогу, готові розрядити у ворога свої автомати, але їх зупинив глузливий голос:

— Опусти, Глино, руки. Зашвидко здаєшся.

Коли той, з маузером, підійшов ближче, всі впізнали Корбу. Граф здивовано глипав на нього, нічого не розуміючи.

— Відкинула копита твоя шкапа на колесах? — підходячи ближче, висловив припущення Шеф.

— Ні, — капрал Корба крутнув головою. — Я поставив її в стодолі за будинком священика.

Тим часом підійшли Цабе й Соб, придибав кінь, нав’ючений рюкзаками та брезентовим мішком, і спинився біля Глини. Всі допитливо позирали на Корбу, який обтрусився, мов пес після купелі, й гарикнув на весь голос:

— Ну що?! Чого баньки повитріщали, як жіночий батальйон на капеланів дишель?! — Він стих так само раптово й вже спокійно, розважливим тоном додав: — Що громаді, те й бабі.

А тим часом Сивий збіг з вежі, смикнув за линву, відпустив, потім учепився в неї й повис усім тілом. Над головами солдатів утретє тривожно вдарив дзвін.

Відколи перед штабом марширувала рота новобранців, а по той бік дороги стояло шестеро бійців старої гвардії і капітан їм читав наказ про демобілізацію, не минуло й кількох годин, зате подій відбулося чимало.

Кожна подробиця того дня закарбувалася в пам’яті, мов на стрічці кольорового фільму, й лише надвечірні години якось переплутались, позаскакували одна за одну, та так, що тепер уже годі й збагнути: що діялось раніше, а що — пізніше, мовби все оповила легка імла. І в тій імлі — наче рештки спаленого паперу — кружляли галки й лунала пісня, співана того вечора від самісінького початку до самісінького кінця, та й не один раз.

Першим її, здається, завів Суворий, а Соб і Цабе вторили йому на два голоси:

Як танки пройшли по осіннім стерниську -

лиш вітер гойдав обгорілу колиску,

і день викривав нас, і ніч нас ховала,

і серцем жіночим земля нас гукала.

Снігами й болотом,

крізь вітер і сльоту,

далеко чи близько від рідних сторін,

завжди піхоту,

завжди піхоту,

завжди тебе закликає дзвін.

У закутку між стіною священикового будинку, костьольним муром та загорожею Соб і Цабе під керівництвом Суворого збивали з брусків хрестовини і обмотували їх колючим дротом.

Граф розчинив металеву скриньку й повисипав з неї патрони на видраєні до білизни дошки садового столика, а тоді, наче ювелір камінчики в персні, заходився вставляти їх у магазини автоматів.

З будинку священика надійшов Глина й приніс гітару.

— Семиструнна, російська. — Взявши пробний акорд, він поклав інструмент на столі, біля стосика магазинів. — Більшовики подарували її ксьондзові, щоб ховав полеглих солдатів на кладовищі…

Це ніби просто, бо й справді, де, як не на кладовищі, разом з іншими, ховати полеглих солдатів, але багато хто стверджував, що “советам”, “пепеерам”, міліції й віськовим з орлом без корони лежати в освяченій землі не можна — хіба що десь у кутку, під муром, серед самогубців.

Тамтешній ксьондз повівся по-людськи й, мабуть, не з удячності за гітару, й ось тепер він — малий, худорлявий, червонолиций — стоячи навпроти Шефа, запально наказував:

— …без стрілянини в храмі божім, без кровопролиття!

— Ми ж для того й лишилися. Пора вже, щоб скрізь настав спокій…

— Не треба було в людей прадідівської землі відбирати…

— Аз чого ж тоді селян наділити? — перебив його Шеф.

— …не треба було в хазяїв одбирати реманент і партизанів силою роззброювати, то був би спокій.

— Ви в це вірите?

— Я богу вірю. І повторюю: жодного пострілу під дим дахом. Стань навколішки.

— Для чого?

— Стань, кажу. Не люблю язичників в освяченій землі ховати, — заявив рішуче священик, перехрестивши повітря над головою Шефа, про всяк випадок відпустив йому гріхи, врочисто скандуючи латиною молитву. — Якщо зумієте заблокувати прохід від ринку, — змінив тон ксьондз, — то тили у вас забезпечені. Тоді вони можуть пробратися тільки від лук, з боку кладовища.

— Хай вам бог віддячить, — мовив Шеф.

Між кронами дерев і небом і досі кружляло сполохане птаство. На хмарах лежав червонястий відблиск низького сонця.