Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Михайленко Анатолій - Страница 28

— Графе… — грізно буркнув Шеф.

— Слухаю. Перепрошую дуже!

— Ну, гаразд, — мовив примирливо старший сержант. — Закінчуйте швидше, хай вам чорт!

Корба, вкрутивши три свічки, простяг руку за четвертою. Але не дочекався, підвів голову й остовпів, побачивши на долоні Суворого свічку з відламаними вусиками.

Обережно двома пальцями взяв пошкоджену деталь, якось дивно посміхаючись, підійшов до Суворого й, важко дихаючи йому в обличчя, спершу й слова від злості вимовити не міг. Нарешті його прорвало:

— Ти, вошивцю поганий, Христосику пепеерівський! Ласку творити зібрався? Воїнство гине, охороняючи цноту панни Марини? Хочеш, щоб тебе через друшляк перетерли, — то залишайся, але сам…

Тремтячими руками він витяг з кабіни сидіння, зірвав з нього дарматинове покриття, хвилину-другу порпався в середині, нарешті видобув свічку в промасленній фабричній обгортці.

— Думаєш, не маю?.. Еге? Але я маю. Все маю, що треба, саботажнику паскудний!

Поки Корба, лаючись укручував добуту зі схованки свічку, Цабе й Соб залили вогонь, поставили казанок у кузов і обережно накрили його зимовою шапкою, щоб картопля дійшла під парою; Граф утледів-таки у вікні блакитну сукню — дівчина кокетливо почала розчісувати свої чорні коси й, здається, навіть усміхнулася йому; Суворий вимив руки дощовою водою з бочки, а потім узяв свій довгостволий маузер, витяг з рюкзака запасні магазини й стромив по одному за халяви.

— Корбо, доглянь мої бебехи до завтра, — спокійно попросив шофера Суворий, укинувши решту речей до кузова. — Ковалеві інструменти не забудь покласти в кузню.

— Сідайте, хлопці! — гукнув Корба, ляснувши крилом капота.

— Запроси Шефа до кабіни, — порадив йому Граф.

— А ти в кузов?

— Ні. Ми з ним завтра вас наздоженемо, — кивнув Граф у бік Суворого.

— Здурів, чи що! — Капрал аж засичав, схопив юнака за плечі. — Вони обидва живі, напевно. Радом — велике місто. Графе, май розум, не лізь у халепу! Ти ж інтелігент, книжок стільки прочитав…

— Отож! — Хлопець м’яко, але рішуче визволився з обіймів Корби.

Соб уже заліз у кузов, а Цабе став перед машиною!

— Крутити?

— Крути, брате! — Корба сів у кабіну й почав маніпулювати підсосом і газом. — Поїхали, поки не пізно!

Граф підійшов до кузова, зіп’явся навшпиньки й підставив кашкета:

— Дай, Цабе, кілька гранат. Не жалій.

— Це можна, — повагавшись, мовив Цабе.

Вибираючи ніби яйця з-під квочки, він уклав їх парами: дві, чотири…

Перегнувшись через борт, спитав упівголоса:

— Тебе присилували?

— Ні, — запевнив його Граф, — навіть чверть морга за це не додадуть.

Корба зі скреготом увімкнув першу швидкість і повільно рушив. Зробивши півколо, загальмував біля Шефа.

— Поки є час, ногу на газ — і тільки бачили тут нас! — вишкірився в якомусь нервовому усміху. — Їдьмо, командире!

Шеф кивнув головою, але не заліз до кабіни, а всівся на пеньок для кування коней, вийняв із кишені торбинку з нагородами і почав розв’язувати.

— На якого біса, громадянине старший сержант?

— На весілля, — пояснив Шеф і махнув рукою — нема чого, мовляв, чекати на нього, дорога вільна.

Корба ніби вдавився — тільки ворушив губами, неспроможний вичавити з себе жодного звуку. Збавив газ, виліз з-за керма й рушив від одного до іншого. Перед кожним на мить зупинявся, зазираючи у вічі.

— Тебе присилували?

Аж тепер помітив міліціонерів карабін, що висів на борті кузова, схопив його й угородив багнетом у землю.

— Військо задрипане, холера б вас узяла, — процідив крізь зуби. — Разом з отим курдуплем клишоногим замість танка.

Корба махнув безнадійно рукою і, вже стоячи на підніжці полуторки, поправив кокарду на кашкеті.

— Я не циган, щоб за компанію вішатися! — вереснув він з машини, що вже рушила. -

Але про некролог у дивізійній газеті подбаю. Може, навіть у віршах напишу!

Некрологів газети не друкували, тим більше — дивізійні. Хіба що інколи, за виняткових обставин, яко-от після подій у Верховіцах, де банда вирізала майже двісті чоловік, третина з них були діти. Про це повідомили газети й радіо. А так про подібні речі згадувалося рідко — щоб не сіяти паніки. Отож усі розуміли, що Корба про некролог зі злості наплів, а проте відчули якусь гордість і навіть випросталися.

Здіймаючи куряву, полуторка поминула браму й круто звернула до шосе. І тут з кузова полетіли на землю напхані рюкзаки та брезентовий лантух. Цабе, перш ніж сплигнути, прихопив казанок з картоплею, два карабіни, а тоді ще й свого меншого побратима, який мало не заорав носом.

Десант цей був блискавичний, несподіваний і смішний водночас. Навіть Гнідий зацікавився й підійшов ближче.

Соб і Цабе склали свої речі на землю й мовби собою замкнули коло.

— А ви чому тут? — запитав Граф.

— Тому! — відрізав Соб і, щоб змінити тему, бурмочучи щось під ніс, почав порпатись у лантусі. — Бо ти, Графе, не маєш казанка…

Поставивши на піску поряд з радянським казанком ниркоподібні польські казанки і кілька металевих мисок, Соб насипав кожному м’яса з картоплею, намагаючись ділити порівну.

Глина оглянув усіх по черзі, дивуючись новій ситуації.

— Устигне повернутися з підмогою? — запитав він чи то Шефа, чи то Суворого, махнувши на шосе, де зникла полуторка.

— Ні, — відповів йому Граф. — Шансів ніяких.

На хвилину запала тиша. Цабе доклав до кожної порції добрий шмат хліба і розносив обід, починаючи від старшого сержанта.

— Поручик навіть запрошував, але я не знав, як бути… — мулявся міліціонер, а тоді раптом ударив руками об поли і запропонував: — То візьміть мене шостим! — і виструнчився перед Шефом:

— Громадянине старший сержант, чекаю ваших наказів!

— Хто вам сказав, що я тут командир? — запитав Шеф, підводячись з пенька й відсуваючи казанок з початим обідом.

Запитуючи, він сам ще не був певний, чи насправді візьме на себе командування, але мимохіть поправив ремінь, обсмикнув мундир. Примруженими від сонця очима поглянув на солдатів, що оточили його. Наказ командира полку, зачитаний сьогодні вранці, позбавляв його права віддавати розпорядження, а підлеглих увільняв від обов’язку ці розпорядження виконувати. Лише самі вони могли йому те право повернути. Першим випростався Суворий і ледь схилив голову. Стали “струнко” Цабе і Соб. Граф випнувся як струна, даремно намагаючись правою рукою застебнути відірваного ґудзика.

— Знайдеш — пришиєш, — сказав Шеф, і ті два слова підтвердили — командування прийнято.

— Так точно!

Аж тепер Шеф глянув в обличчя міліціонера.

— Які тобі, Глино, накази потрібні? На органі, думаю, ти й так зумієш.

— Не тільки. Стріляти теж.

— Зумієш? — обличчя в старшого сержанта нап’ялось, бо ніхто не викликав у нього більшого презирства, ніж пащекуваті вояки, в яких потім у бою жижки трусяться. — Тоді зніми з коня це дурне калатало…

Глина обернувся. Гнідий відійшов на край подвір’я і стояв на сонці, відганяючи хвостом мух.

Міліціонер витяг свого карабіна, рукавом витер з багнета налиплу землю, потім перезарядив і приклав його до плеча.

Суворий ступив крок, ніби хотів стримати міліціонера чи підбити ствол, та в цю мить гримнув постріл. На кам’яному підмурку по той бік дороги знялася хмарка куряви.

Кінь від несподіванки труснув головою й здивовано глянув здоровим оком у бік кузні. Міліціонер заклав пальці в рот і свиснув. Зачувши цей поклик, Гнідий рушив до людей, спокійно гойдаючи головою. На налобнику блищав мідний дзвіночок, здеформований кулею. В ньому ледь чутно калатав шматочок язичка.

— На, візьми, жебраче! — Цабе простяг коневі сухаря на долоні.

— Він не жебрак, — запротестував горбань. — Він свій хліб заробив — служив у вересні тридцять дев’ятого, потім возив на собі Березу в партизанах, а тоді ще рік у міліції, поки йому в око потрапив осколок. Гнідий, громадяни солдати, не жебрак.

Кінь мовби розумів, що йдеться про нього, хрумкав сухарем і підтакував головою.